Українську державу

зможемо збудувати лише тоді,

коли об’єднаємо під одним прапором

боротьби за незалежність весь народ,

кожну гвинтівку, кожного українця

без огляду на його політичні переконання,

без огляду на те, ким він був учора.

Тарас Бульба-Боровець

Хто хоче змінити статус на сході Європи,

мусить розбити російську великодержавність.

А хто хоче розбити _московську імперію,

мусить діяти разом з її поневоленими

націями, а не проти їх волі.

Тарас Бульба- Боровець

Маловідомі сторінки національно-визвольних змагань варті того, щоб про них знав український народ, адже  зараз як ніколи потрібно віднайти те, що дозволить нам з гордістю говорити про наш український рід. І передусім це – героїзм та звитяга українських борців за свободу, і зокрема – бойові звершення воїнів УПА, які боролися одночасно з двома найстрашнішими імперіями в історії ХХ століття. 

Історія українського національно-визвольного руху у 40-50 рр. ХХ століття ще й досі містить багато «білих плям». Пов’язано це з об’єктивними процесами, що тривають сьогодні в українському державотворенні та історичній науці. Довгий час багато документальних джерел були недосяжними для українських істориків. Документи зберігалися у відомчих архівах МВС та СБУ під грифом «цілком таємно». Тільки у 2015 році Верховна Рада прийняла рішення ухвалити усі чотири так звані «декомунізаційні» закони за основу та в цілому, серед яких Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», з’явилась можливість вільно опрацьовувати раніше недоступні джерела, відшуковувати інформацію про українських патріотів, які боролися з німецьким та радянським тоталітаризмом.

На теренах Рівненщини цьому сприяв масштабний державний науковий проєкт «Реабілітовані історією», який діє ще з початку 90-х років минулого століття. Зокрема, науково-редакційній групі «Реабілітовані історією. Рівненська область» вдалося виявити та опрацювати значну кількість архівних кримінальних справ на колишніх учасників бульбівського руху. Віднайти оригінальні матеріали про постать керівника цього руху Тараса Боровця, більше знаного як отаман «Тарас Бульба».

Ідея створення Української Повстанської Армії належить воякам Армії Української Народної Республіки, які після поразки у боях за Українську державу з переважаючими російськими більшовицькими військами 21 листопада 1920 року відступили на окуповану Польщею територію і там склали зброю.

Однак ще до відходу Української армії за річку Збруч, по якій проліг кордон, що ділив Україну на радянську та польську частини, за дорученням Головного Отамана Військ УНР Симона Петлюри у більшовицькому тилу «були залишені старшини та козаки, а також окремі військові відділи для організації… активних партизанських виступів». 21 січня 1921 року у польському місті Тарнові на засіданні Ради Народних Міністрів за участю уряду УНР, представників вищого командного складу армії і Генерального штабу Симона Петлюра було порушено питання «про необхідність всебічної роботи Уряду у справі організації повстання в Україні проти _московської окупаційної влади». Було ухвалено рішення про «створення окремої таємної установи» для безпосереднього керування партизанським рухом.

Партизансько-повстанський штаб, який очолив генерал-хорунжий Юрко Тютюнник розпочав свою роботу. Саме Юрко Тютюнник розробив план і особисто очолив у жовтні-листопаді 1921 року рейд на підсовєтську Україну Волинської, Подільської та Буковинської повстанських груп, які у своєму наказі від 23 жовтня 1921 року назвав Повстанчою Армією в Україні.

І хоча цей рейд, який більше відомий під назвою Другого зимового походу армії УНР, закінчився трагічно, особливо для волинської групи, вояки якої були оточені червоною кіннотою Котовського біля села Малі Миньки на Житомирщині (359 з них полонено і розстріляно). Однак ідея продовжити повстання проти ворожої влади в Україні не вмирала. 

Питання зв’язків з потенційними кадрами майбутнього повстанського зриву у радянській Україні було одним з головних і в діяльності Державного центру УНР на вигнанні, який очолював, після вбивства Симона Петлюри _московським агентом Шварцбардом 25 травня 1926 року у Парижі, Андрій Лівицький.

Аж до початку 1930-х років співробітники другого відділу партизансько-повстанського штабу нелегально переходили на територію України, встановлюючи там пункти зв’язку, або відновлювали давні зв’язки, що існували ще за часів перебування уряду УНР на українській території. Полковник Армії Іван Литвиненко з липня 1927 року керував пунктом розвідки у селі Могиляни, що біля міста Острога, а з осені 1928 року до кінця 1935 року – контрольним розвідпунктом у Рівному.

У місті Корці із серпня 1927 до осені 1930 року розвідпункт очолював петлюрівський повстанський отаман Яків Гальчевський («Орел»). Ще один петлюрівський повстанець Яків Малинівський («Майський») з кінця 1931 року по травень 1933 року керував розвідпунктом у місті Острозі. На початку 1930-х років з І. Литвиненком знайомиться майстер-каменяр, який вирішив присвятити своє життя боротьбі за незалежну Українську державу, Тарас Боровець. Згодом він стає частим учасником зібрань, які влаштовував старшина Армії УНР Петро Кухарчук спочатку у власному помешканні на хуторі Білий Берег між селами Бистричі та Мочулянка (нині Рівненський район) та в селі Людвиполі (нині смт Соснове Рівненського району), де заснував просвітницький осередок «Рідна хата». Узимку 1932-1933 рр. Т. Боровець створює серед поліської молоді організацію «Українське Національне відродження». З допомогою полковника І. Литвиненка Тарас Боровець нелегально переносить у радянську Україну директиви Уряду УНР та літературу, а звідти – свідчення про великий голод 1932-1933 років, які Державний центр УНР з власними меморандумами відправляв до Ліги Націй і по всьому світу.

Важливим моментом у підготовці вояків УПА була просвітницько-виховна робота колишніх вояків Армії УНР серед молоді на Волині та Поліссі, яку вони виконували тут у 1920-1930 роках. Так у польському місті Каліш протопресвітер Армії УНР Павло Пащевський за ініціативою командирів дивізій і згодою міністра віровизнань УНР професора Івана Огієнка та митрополита Юрія Ярошевського організував курси військових священників.

Значна частина випускників цих курсів стали парафіяльними священниками. Сам Павло Пащевський у 1924 році очолив парафію у селі Бабин Рівненського району. Старшини Армії УНР Олександр Білецький та Мартин Волков на початку 1930-х років одержали парафії відповідно Тинне та Селець (нині Сарненський район). Колишній хорунжий армії УНР Степан Скрипник організував клуб «Рідна хата» у Рівному, сприяв відкриттю приватної гімназії імені Івана Мазепи.

На Костопільщині розпочав мирну трудову діяльність петлюрівець Микола Покровський. На початку 1920-их років він одружився з донькою костопільського православного священника Івана Кужеля, після чого був висвячений на ієрея. У другій половині 1920-х років свідомо перейшов на відправлення служби Божої українською мовою.

Низка старшин Армії УНР у міжвоєнний період працювала вчителями, усіляко намагаючись прищепити дітям любов до своєї землі, української історії та її визначних діячів. Серед них були майбутні учасники Української Повстанської Армії Петро Кухарчук, Василь Раєвський та інші.

Тісно співпрацюючи з петлюрівським середовищем, Тарас Боровець разом зі своєю організацією «Українське Національне Відродження» на початку 1930-х років підключається до просвітницької роботи. Він за власні кошти закуповує українську історичну, художню літературу і розповсюджує її на Поліссі. Серед поширюваних видань «Історія України», журнал «Юнак», українські календарі.

Перебуваючи в ув’язненні у місті Березі Картузькій (нині місто Береза, Білорусь), Т. Боровець потоваришував із відомим діячем ОУН Іваном Мітрингою, а після звільнення стає співробітником очолюваного тим видавництва «Дешева книга» у Львові, розповсюджує його видання на Поліссі і Волині, куди польська влада намагалася їх не допустити.

Він навіть виношує плани стати найбільшим пайовиком видавництва, та реалізувати їх не вдалося, оскільки польська влада змусила Тараса Боровця, як ненадійного елемента, виїхати углиб Польщі. Однак його справу продовжували побратими, які поширювали серед поліщуків книги про борців за Українську державу «Отаман Хмара», «Холодний Яр», «Червоний чортополох» Горліса-Горського та інші.

Робота у цьому напрямку активізувалася із початком Другої світової війни у вересні 1939 року та з розшматуванням Польщі військами Гітлера та Сталіна. Перебуваючи в окупованій німцями Варшаві разом із керівництвом Державного центру УНР на вигнанні, якому новою владою була заборонена офіційна діяльність, Тарас Боровець бачив, що нова війна поділом Польщі не закінчиться. Очевидною була фальш угоди між двома агресорами з різними намірами. Водночас не можна було не помітити, що війна сколихнула світ, розбудила визвольні прагнення пригноблених націй і української зокрема. Своїми міркуваннями і планами дій на випадок вторгнення в Україну він вирішує поділитися з представниками українського уряду. Однак розуміючи, що його задум із підготовкою повстанських акцій, як людини невійськової можуть сприйняти за чисту авантюру, спочатку таємно зустрічається із колишніми керівниками повстанських загонів, консультується з ними, уточняє, корегує свій план. Такі зустрічі-консультації відбулися із колишнім повстанським отаманом Поділля полковником Войнаровським-Гальчевським «Орлом», полковниками Іваном Трейком, Петром Дяченком, Андрієм Долудом, сотником Галюком-Малинівським.

Весною 1940 року Іван Литвиненко у місті Холм (Польща) знайомить Тараса Боровця із начальником оперативного відділу Армії УНР полковником Аркадієм Валійським. А останній представляє майбутнього отамана міністрові військових справ уряду УНР на вигнанні, генералові Володимирові Сальському. 20 червня 1940 року під проводом президента Андрія Лівицького відбулося таємне засідання у справі організації повстанської армії. Генерал Сальський запропонував план, який передбачав створення в Україні низки місцевих «Січей», які з вибухом німецько-радянської війни мали виступити проти більшовиків. Президент схвалив план.

Незважаючи на негативне ставлення оунівців та гетьманців до діяльності уряду УНР на вигнанні, Тарас Боровець звертається індивідуально до їхніх представників з метою об’єднати зусилля в очікувальній збройній боротьбі за Українську державу. І таку згоду він одержує від гетьманця, полковника Івана Трейка, який разом із сотником Леженком, інженером Гудимчуком та іншими своїми побратимами готувався повернутися в Україну перед початком німецько-радянської війни. Військову співпрацю оунівців із уенерівцями підтримав і провідник ОУН, учасник Другого зимового походу армії УНР, полковник Роман Сушко. Він пообіцяв передати на Волинь директиву про встановлення контактів і співпраці його людей із Тарасом Боровцем.

1 серпня 1940 року наш земляк переходить кордон разом з Тіною Кульчинською – відчайдушною дівчиною з патріотичної родини із села Дермань, що на Рівненщині. На їх слід напали радянські прикордонники. Тіну схопили і завезли в Луцьку тюрму, де у 1941 році розстріляли. Тарасу, що просидів у холодній воді цілу добу, вдалося вирватися. Тарас Боровець добирається до Рівненщини і через довірених людей утворює перші підпільні осередки, що орієнтувалися у своїй діяльності на уряд УНР, у селах Труди, Погулянка та містечку Степань (нині Сарненський район). Згодом до їхньої роботи долучилися представники із селищ Деражне та Клевань (нині Рівненський район). Серед активістів підпілля вирізняються Михайло Гожий із села Труди, Петро Соловей та Костянтин Шумлянський із селища Степань. У листопаді 1940 року їх вистежила агентура НКВД. Усіх заарештовано і засуджено. Михайла Гожого – до вищої міри покарання, яку виконали під час евакуації Дубнівської в’язниці у червні 1941 року. Петрові Солов’ю та Костянтину Шумлянському дивом вдається врятуватися від вірної смерті і стати учасниками повстанських формувань Тараса Бульби-Боровця.

Через викриття і арешт низки учасників підпілля УНР у Сарненському районі та конфлікт із крайовим керівництвом ОУН, яке вважало, що на Північно-Західних українських землях (тобто на Рівненщині) не повинно бути інших підпільних націоналістичних організацій, окрім оунівських, Тарас Боровець на початку 1941 року організовує осередки «Вільного козацтва», які сповідують ідеологію УНР, у селах Бистричі, Моквин (нині Рівненський район), Кисоричі (нині Сарненський район), селищах Людвипіль (селище Соснове, нині Рівненський район) та Рокитне (нині Сарненський район), місті Корці (нині Рівненський район) та інших населених пунктах. Тарас Боровець, маскуючись під бороданя, об’їжджає низку областей України з метою виявлення представників УНР, однак таких не знаходить, оскільки всі на той час були знищені органами НКВД.

Відтак план утворення підпільних «Січей» по всій Україні, які з початком війни мали би повстати проти радянської влади, відпав. Довелося сконцентрувати зусилля на організації лише повстанської «Поліської Січі». Однозначно можна стверджувати, що на первісну назву цього військового формування вплинули події на території Карпатської України та героїчна бойова діяльність «Карпатської Січі» у 1938-39 роках. Ці події мали значний суспільний резонанс на території Західної України, у середовищі української еміграції. Тому Т. Боровець вирішив заснувати своє військове формування з подібною назвою «Поліська Січ», яка буде боротися за незалежність власної держави на теренах Полісся.

З початком війни 22 червня 1941 року в Україні почався хаос. Компартійна номенклатура втікала за відступаючою Червоною Армією. Енкаведисти перетворилися на партизан-диверсантів і на заклик Сталіна – залишати ворогові випалену землю – нищили народне добро. У містах Західної України вони знищували усіх підряд в’язнів тюрем, що викликало ненависть місцевого населення. Аби упередити дії новітніх злочинців Тарас Боровець разом із групою повстанців-підпільників роззброює у місті Сарни місцевих радянських правоохоронців і захоплює владу ще до приходу німецьких військ. 28 червня 1941 року у селі Немовичі що на Сарненщині він, іменуючи себе Тарасом Бульбою, видає перший наказ по УПА «Поліська Січ», яким зобов’язує бойові групи організувати невеликі повстанські загони, захоплювати владу у звільнених від більшовиків місцях, організовувати народну міліцію, вивішувати жовто-блакитні прапори, організовувати національний порядок.

Оскільки німецькі війська вели наступ на Червону Армію на головних автомагістралях, їхнє керівництво було зацікавлене, аби у власному тилу (лісах та болотах Полісся) не залишилися ворожі елементи (радянські підрозділи, партизанські загони, сформовані з компартійно-господарського активу та працівників НКВД). Відтак німецьке керівництво пішло на співпрацю з військовими формуваннями Тараса Бульби-Боровця, які самостійно очищали Полісся від більшовицьких елементів, перешкоджали примусовій мобілізації молоді у Червону Армію, створювали у селах та містах народну охорону. Самому поліському отаману навіть було видано посвідчення коменданта поліції Сарненської та Олевської округ. Маючи такі повноваження, Т. Бульба-Боровець використовує їх для української справи, зокрема підготовки кадрів майбутньої Української армії. У Сарнах отаман формує Окружну команду української міліції, своїм заступником призначає сотника Олександра Диткевича, організовує нібито підстаршинську школу міліції, яка насправді готує військові кадри. Водночас він розширює свій вплив на села та містечка Рівненщини, формує районні та міські управи, які допомагають утримувати січовиків, призначає комендантів української народної міліції. Зокрема на Сарненщині та Рокитнівщині розганяє вісім груп по 2000 мобілізованих українців, яких політруки гнали углиб СРСР. 24 липня 1941 року у місті Рокитне Тарас Бульба-Боровець проголошує Акт самостійності Української держави, головою районної управи призначає Андрія Добродія, головою міської – Леонарда Мілікевича, начальником української районної поліції –Германа Рецлава та робить інші призначення. Водночас отаман «Поліської Січі» займається пошуком кадрів для свого військового формування. Встановлює зв’язки з полковником Армії Іваном Лиходьком у Костополі. Останній активно долучається до справи очищення Полісся від представників радянської влади. На чолі сотні українських народних охоронців 31 липня 1941 року він вступає у бій з більшовиками біля селища Степань, в результаті якого восьмеро червоноармійців загинули і ще стільки ж поранено. У серпні цього ж року полковник очолює школу поліції «Січ» у Костополі, де навчається понад п’ятсот курсантів, які направляються на службу української поліції Костопільського, Степанського, Людвипільського, Березнівського та Деражнівського районів, а також до УПА «Поліська Січ». У результаті наполегливої агітації отамана та січових командирів кількість поліції у селах деяких районів Рівненщини перевищила німецький дозвіл – один поліцай на сто мешканців. Зокрема у великих селищах в охорону порядку записалося 70 осіб, у Бистричах – понад сотню. Слід сказати, що на озброєнні січовиків були кулемети, гранати, динаміт. А це також було заборонено окупаційною владою. Тому Бульба-Боровець, аби легалізувати надмір рекрутів та важке озброєння, звертається до командувача 213-ї німецької дивізії тилового забезпечення генерала Кіцінгера з проханням дозволити створити «особливий поліцейський загін» «Поліська Січ» для проведення збройних акцій проти червоних партизанів і парашутистів не тільки на Рівненщині, але і за її межами. 8 серпня 1941 року німці дають згоду на його формування у кількості 1000 козаків.

Напередодні у Львові отаман укладає угоду про співпрацю з ОУН(М), згідно з якою до «Поліської Січі» вислано п’ятеро старшин військового керівництва націоналістів. Серед них були Зиновій Домазар, Ярослав Колій. Аналогічну угоду укладено і з Іваном Трейком про участь українських монархістів у лавах січовиків. Дізнавшись про існування спецзагону та про потреби старшинських кадрів до нього, на службу вступають полковник Петро Дяченко, який погоджується очолити штаб загону, його син Юрко та поручик Петро Омелянів. У селищі Клесів Петро Дяченко береться за формування куренів та розробку плану наступу на місто Олевськ (Житомирська область). Було сформовано курінь, що діяв на північному сході від Сарн і підтримував зв’язок з бойовими акціями Білоруської Самооборони, з якою напередодні у Пінську узгоджено план наступу з очищення полісся від червоних партизанів. Очолив його сотник Василь Раєвський.

Практично справжня бойова діяльність «Поліської Січі» розпочинається з середини 1941 року. Бульбівці разом із білоруською самообороною провели широкомасштабну операцію і очистили територію Поліської котловини від військ НКВС та міліції, які мордували і грабували місцеве населення, відбили місто Олевськ, де були залишки радянської влади, і переможно вступили у місто. Після звільнення Олевська 15 серпня 1941 року сюди із Клесова переїжджає штаб УПА «Поліська Січ», який очолив підполковник Армії УНР Петро Смородський. Начальник штабу реорганізовує січові відділи, розробляє «Закон українського партизана», що став основою усієї військово-політичної діяльності бульбівських формувань.

У місті проголошується Українська влада, створюється районна управа, головою якої стає Борис Симонович, організовується районний комісаріат української народної міліції та відділ безпеки, керівництво яким обіймає Іван Дежнюк. Комендантом української народної міліції УПА «Поліська Січ» стає Денис Демчук. У місті формується новий гарнізонний курінь – 700 осіб. Тарас Бульба-Боровець організовує в Олевську друкарню, де видається газета «Гайдамака». Пресове видання «Гайдамака» є доволі цікавим джерелом інформації, оскільки це був офіційний орган «Поліської Січі», що виходив під гаслом «Своя державність. Збройна сила. Віра Христова». Загалом було надруковано 11 чисел газети. Перше число з’явилося у неділю 14 вересня 1941 року, а останній 11-й номер побачив світ у суботу 22 листопада. Саме у цьому номері вміщено коротке оголошення: «З уваги на роз’яснення «Поліської Січі» – наша газета «Гайдамака» з ч. 11 перестає виходити. Районна управа в Олевську буде видавати свою газету під іншою назвою – при отриманні на це дозволу». Газета рівно на тиждень пережила військову формацію «Поліська Січ», яка офіційно була розпущена 16 листопада. На сьогоднішній день в українських архівах вдалося виявити 6 номерів цієї газети. Майже усі статті до цієї газети за 1941 рік поліський отаман писав сам під різними псевдонімами, що свідчило про його здібності, як до серйозного публіциста, так і до написання сатиричних матеріалів.

П’ятнадцятого вересня 1941 року на стадіоні міста Олевська козаки «Поліської січі», уряд «Олевської республіки», українська поліція та старости сільських управ перед престолом і жовто-блакитним прапором в урочистій обстановці за участю німецького піхотного підрозділу під командуванням гауптмана Шульце та великої кількості населення прийняли присягу на вірність Українській державі. Перед її прийняттям священник Михайло Симонович відслужив молебень, а в проповіді закликав допомагати повстанській армії вести боротьбу за самостійну Україну. Тарас Бульба-Боровець у своєму виступі наголосив, що при радянській владі наші кращі люди гинули ні за що, а відтепер ми знаємо, за що воюють і вмирають наші воїни. Також був імпровізований концерт фабричного оркестру та виступ аматорського гуртку пані Галини Божовської з міста Рокитне. Цей гурток дав дві вистави: одну для цивільного населення, а другу для січовиків.

На кінець жовтня 1941 року було цілком зрозуміло, що німецька окупаційна адміністрація, яка почала діяти у багатьох районах Волині та Полісся, почала утверджуватися й в Олевську. Наступним логічним кроком, що мали здійснити німці, було перетворення «Олевської Січі» на звичайний окружний шуцманшафт (охоронна команда) чисельністю не більше сотні людей. Крім того, перед Т. Боровцем виникло питання: «А що далі?», адже насувалася зима. Активних бойових дій «Поліська Січ» не вела, а радянські партизани не збиралися штурмувати Олевськ. Тарас Боровець їде у Рівне на перемовини з командним складом «Поліської Січі», але вони безрезультатні. Отаман розуміє політичну та воєнну ситуацію на українських землях і те, що «Поліська Січ» у таких умовах існувати вже не може і цей відділ потрібно розпустити на певний час. Німці пропонують перекинути «Поліську Січ» на Чернігівщину для боротьби з партизанами, «а коли їм було запропоновано одягнути та забезпечити відділ згідно з нормами, які отримує німецький солдат, німці категорично відмовилися, пояснюючи, що не мають необхідного одягу… зважаючи на політичну лінію німецької влади, яку вони останнім часом утверджують в Україні, «Поліська Січ» працювати далі спільно з німецькою армією не може» вирішує отаман.

Після офіційної ліквідації «Поліської Січі» в Олевську її штаб поділився на дві частини. Одна відправилася до своїх домівок, а друга відразу почала виробляти план роботи в підпіллі. Згідно з першим наказом нового штабу від 1941 року, з назви організації знято дописку «Поліська Січ». Територіальний принцип після втрати Олевська відпав. Підпільне збройне формування почало виступати тільки під назвою Українська Повстанська Армія.

Період існування військового формування Т. Боровця УПА «Поліська Січ» має чіткі хронологічні рамки – 28 червня – 16 листопада 1941 року. Існування та бойова діяльність «Поліська січ» підносила національну свідомість місцевого населення, слугувала яскравим прикладом для населення Житомирщини та Білоруських районів. Але її співпраця в окремих операціях з німецькими підрозділами сприймалася на Олевщині неоднозначно, оскільки для місцевих жителів німці були окупантами. До того ж значна частина селян перебувала у лавах Червоної армії.

У подальшому «Поліська Січ» стала тією основою, на якій весною 1942 року Т. Боровець відновив свій загін і розпочав антинімецьку боротьбу. Отже, цілком зрозуміло, що попри використання назви УПА «Поліська Січ» у 1941 році, військове формування Т. Боровця було тільки першим кроком до створення справжньої Української Повстанської армії у 1942 році, яка розпочала боротьбу з усіма окупантами України. 

Пісня про «Поліську Січ» УПА

Повстанська пісня 

Слова: Олег Кацуба, Семен Лантух «Кандиба»

Ой, наступила та чорна хмара

На козацький край...

Ой, то не хмара – вража навала

Йшла в наш тихий рай.

* 

Зайди-чекісти, хижі нацисти,

Ще й нещасний лях

Від хліба-солі, рідної волі

Йшли нас визволять.

 *

Ворог грабує, палить, мордує

І в ясир веде...

Хто Україну проти руїни

В бій нас поведе?

 *

Ой, не журися, рідная мати,

Ще нам не кінець!

За рідну волю кличе до бою

Бульба-Боровець.

 *

Ми ще розвієм чорнії хмари,

Безпросвітну ніч:

Вся наша сила, наша надія –

Це Поліська Січ!

 *

Ой, загриміли визвольні громи,

З ночі стався день –

Це Тарас Бульба, батько-отаман

Січ у бій веде.

 *

Ой, не забудуть рейхкомісари,

Ні політруки,

Як за свободу свого народу

Йшли поліщуки.

 *

Ой, не загине вічная слава

Про нашу УПА!

Рухне навіки вража комуна –

Червона _москва.

 *

Ой, не забудьте нашої Січі,

Німці й _москалі!

Ми ще поставим жовто-блакитний

На самім Кремлі!

Книги

Армія безсмертних : повстанські світлини / ред. В. В'ятрович, В. Мороз. – 3-тє вид. – Львів : [б. в.], 2006. – 219 с.

Бульба-Боровець Т. Армія без держави: слава і трагедія Українського повстанського руху : спогади / Т. Бульба-Боровець. – Київ : Книга роду, 2008. – 318 с. – (Мемуари).

Бульба-Боровець Т. Документи. Статті. Листи / Т. Бульба-Боровець. – Київ : Сергійчук М. І., 2011. – 816 с.

Волинь і Полісся: німецька окупація. Кн. 1 : Початки УПА : документи і матеріяли. – 3-є випр. вид. – Торонто : [б. в.], 1989. – 255 с. – (Літопис Української Повстанської Армії ; т. 1).

Волинь і Полісся: УПА та запілля, 1943–1944 : документи і матеріали / Держ. архів Рівнен. обл. – Київ ; Торонто : [б. в.], 1999. – 723 с. – (Нова серія ; т. 2) (Літопис Української Повстанської Армії).

Волинь, Полісся, Поділля: УПА та запілля, 1944–1946 : документи і матеріали / упоряд. О. Вовк, С. Кокін. – Київ ; Торонто : Літопис УПА, 2006. – 1448 с. – (Нова серія ; т. 8) (Літопис Української повстанської армії).

Ільюшин І. І. Українська повстанська армія і Армія Крайова : протистояння в Західній Україні (1939–1945 рр.) / І. І. Ільюшин. – Київ : Києво-Могилян. акад., 2009. – 399 с.

Кульчицький Ю. Шаблі з плугів : український повстанський рух у визвольних змаганнях / Ю. Кульчицький. – Львів : [б. в.], 2000. – 259 с.

Куц А. В. Тарас Бульба-Боровець, засновник і організатор УПА : док. нарис / А. В. Куц. – Вид. 2-ге, допов. – Рівне : Лапсюк В. А., 2017. – 56 с.

Лебедь М. Українська Повстанська Армія: її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу / М. Лебедь. – Дрогобич : Відродження, 1993. – 208 с.

Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто : Літопис УПА, 1978. – Т. 1, кн. 1 : Волинь і Полісся : німецька окупація. – 2-е вид., випр. – 1978. – 255 с.

Марчук І. В. Поліська Січ : нарис / І. В. Марчук, Н. В. Марчук. – Рівне : О. Зень, 2016. – 56 с.

Ми йшли до бою : (Пісні Української Повстанської Армії). – Дубно : Наш край, 1992. – 32 c.

Мірчук П. Українська Повстанська Армія, 1942–1952 / П. Мірчук. – Мюнхен : [б. в.], 1953. – 320 с.

Музичук С. Українська повстанча армія / С. Музичук, І. Марчук. – Рівне : [б. в.], 2006. – 56 с. – (Українські військові формування ХХ століття. Організація, уніформа, символіка).

Ольховський І. Як виникла УПА / І. Ольховський. – Біла Церква : Білоцерків. кн. ф-ка, [2017?]. – 33 с.

Стельникович С. В. Тарас Бульба-Боровець «Ми не можемо ні на хвилину припиняти нашої боротьби» / С. В. Стельникович. – Київ : Парлам. вид-во, 2021. – 280 с. – (Політичні портрети).

Українська повстанська армія / уклад. В. П. Товстий. – Харків : Промінь, 2007. – 112 с.

Українська повстанська армія. Історія нескорених / за ред. В. В'ятровича та ін. – Львів : Центр дослідж. визвольного руху, 2007. – 350 с.

Шуляк (Штуль-Жданович) О. В ім’я правди : дійсність про українську повстанську армію / О. Шуляк (Штуль-Жданович). – Рівне : Азалія, 1993. – 36 с.

* * *

Син землі поліської : іст.-бібліогр. нарис : 100 років від дня народж. Т. Бульби-Боровця / Березнів. центр. р-на б-ка ; підгот.: Л. В. Андрощук, В. П. Гурин. – Березне : [б. в.], 2008. – 19 с.

Статті із збірників і періодичних видань

Андрієвський А. Вшанувати командира повстанців / А. Андрієвський // Вісті Рівненщини. – 2018. – 18 трав. – С. 3.

Боровець Б. Тарас Боровець : літературно-публіцистична діяльність / Б. Боровець // Погорина. – Рівне : Дятлик М. С., 2011. – № 16/17. – С. 339–362.

Бухало Г. Видання Української Повстанської Армії (1940–1950-ті рр.) / Г. Бухало // Українська періодика: історія і сучасність : тези доп. і повід. Всеукр. наук.-теорет. конф. (9–10 груд. 1993 р.) / редкол. : М. М. Романюк (відп. ред.) та ін. – Львів, 1993. – С. 83–86.

Бухало Г. Тарас Боровець (Тарас Бульба), командир УПА «Поліська Січ» і польське питання / Г. Бухало // Волинь. – 2005. – 4 листоп. – С. 19. 

Ваврик Л. То хто ж обороняв Людвипіль? / Л. Ваврик // Надслучанський вісник. – 2020. – 28 трав. – С. 4.

Васильчук В. Особисту зброю «Тарас Бульба» залишив у Гощі / В. Васильчук // Рідний край. – 2018. – 9 черв. – С. 6.

Про діяльність «Бульби» – отамана Поліської Січі, засновника Української повстанської армії, генерал-хорунжого Тараса Боровця на Гощанщині, про що свідчать протоколи допитів гощанців Івана Кутковця та Бориса Галецького, проведених полковником держбезпеки Олександром Задоєю і «смершівцем» 13-ї армії капітаном Жердьовим у лютому 1944 року. 

Від самооборони до відсічі: «Поліська Січ» і Українська Повстанська Армія Тараса Бульби Боровця // Україна у Великій війні, 1939–1945 / відп. ред. І. Юхновський ; упоряд.: Л. Герасименко, В. Расевич. – Київ : Емма, 2014. – С. 136–143.

Відкрито пам'ятник [командиру УПА «Поліська Січ» генерал-хорунжому] Тарасу Бульбі-Боровцю [у Березному] // Вільне слово. – 2005. – 19 трав. – С. 1.

Гавриш Н. Життя та діяльність Т. Д. Боровця («Тараса Бульби») / Н. Гавриш // Західне Полісся: історія і культура : матеріали наук.-практ. конф., присвяч. 30-річчю Сарненського історико-етнографічного музею. – Рівне, 2004. – С. 84–101.

Гайбонюк В. Д. Історична довідка про Тараса Бульбу-Боровця / В. Д. Гайбонюк // Сім днів. – 2008. – 14 берез. – С. 4.

Гончаров А. О. УПА у Другій світовій війні: молодіжний погляд на проблему / А. О. Гончаров // Актуальні питання культурології : альм. наук. т-ва «Афіна» : матеріали ІІ Всеукр. наук.-практ. конф. «Культуротворчий потенціал молоді і перспективи культурної інтеграції людства у 21 ст.», 15–17 листоп. 2006 р. / голов. ред. В. Виткалов. – Рівне : РДГУ, 2007. – Вип. 5. – С. 96–98.

Губарев В. К. «Поліська Січ» / В. К. Губарев // Губарев В. К. Історія України : універс. іл. довідник. – Донецьк : Бао, 2008. – С. 448.

Губаревич В. К. Українська повстанська армія (УПА) / В. К. Губаревич // Губарев В. К. Історія України : універс. іл. довід. / В. К. Губарев. – Донецьк : Бао, 2008. – С. 449–452.

Дарованець О. Повстанський рух Тараса Боровця / О. Дарованець // Новини Рокитнівщини. – 2016. – 18 серп. – С. 5 ; 25 серп. – С. 5 ; 1 верес. – С. 5 ; 8 верес. – С. 5 ; 15 верес. – С. 5 ; 22 верес. – С. 5.

Кандиба С. Тарас Бульба-Боровець (9 березня 1908 р. – 15 травня 1981 р.) / С. Кандиба // Літопис Волині : наук.-попул. зб. волинознавства / Ін-т Дослідів Волині. – Вiннiпег (Канада) : Т-во Волинь, 1979–1982. – Ч. 13/14. – С. 191–195.

Кидрук І. Бульба-Боровець повернувся на Батьківщину. У бронзі / І. Кидрук // Вісті Рівненщини. – 2005. – 18 трав. – С. 1.

В Березному відкрито пам'ятник генерал-хорунжому УПА, отаману «Поліської Січі» Т. Бульбі-Боровцю. 

Климчук А. Українська Повстанська Армія : [коротка історія] / А. Климчук // Мистецькі грані. – 2010. – № 15. – С. 26–27.

Кравчук С. «Поліська Січ» – провісниця УПА / С. Кравчук // Вісті Рівненщини. – 2008. – 7 берез. – С. 14.

Куц А. Бойові побратими Тараса Бульби-Боровця / А. Куц // Надслучанський вісник. – 2008. – 29 жовт. – С. 2.

Куц А. Відзначення 80-річчя УПА «Поліська Січ» / А. Куц // Надслучанський вісник. – 2021. – 8 лип. – С. 7.

Куц А. Вшанували видатного земляка [військового, політичного, громадського діяча, засновника УПА «Поліська Січ» Тараса Бульбу-Боровця в Березному Рівненського району] / А. Куц // Надслучанський вісник. – 2022. – 26 трав. – С. 2.

Куц А. Українська патріотка з Канади / А. Куц // Надслучанський вісник. – 2021. – 23 верес. – С. 7.

Про Марію Лантух (Сульджук), племінницю засновника УПА «Поліська січ» Тараса Бульби-Боровця, уродженку села Бистричі Рівненського району, яка нині мешкає в Канаді. 

Куц А. Ювілей УПА «Поліська Січ» / А. Куц // Надслучанський вісник. – 2016. – 14 черв. – С. 3.

Про заходи святкування 75-ї річниці заснування Української Повстанської Армії Тараса Бульби Боровця. 2016-й рік в Рівненській області проголошено роком УПА «Поліська Січ». 

Лисанець М. Був місяць вересень / М. Лисанець // Надслучанський вісник. – 2016. – 23 серп. – С. 4.

Про засновника «Поліської Січі» Тараса Бульбу-Боровця, уродженця села Бистричі та про бій у вересні 1943 р. біля села Вілля, що на Березнівщині. 

Маловідомий Бульба-Боровець: на Рівненщині відзначили 110-річчя з дня народження фундатора УПА «Поліська Січ» // Рівне-Ракурс. – 2018. – 17 трав. – С. 4.

Марчук І. 80 років тому творилася історія України / І. Марчук // Рідний край. – 2021. – 30 лип. – С. 10.

19-20 липня 1941 р. отаман Тарас Бульба-Боровець своїм наказом № 2 створив загін Української повстанської армії «Поліська Січ», підрозділи якої діяли і на території Гощанщини. 

Марчук І. Репресовані учасники «Поліської Січі» з села Бистричі / І. Марчук, Н. Марчук // Літопис Березнівщини : наук. записки Березнів. р-ного краєзнав. музею / ред.-упоряд. Н. Трохлюк. – Рівне : О. Зень, 2017. – Вип. 3. – С. 63–67 ; Надслучанський вісник. – 2018. – 23 серп. – С. 8–9.

Спогади народного ватажка, отамана Тараса Бульбу-Боровця, уродженця с. Бистричі Березнівського району, про долі найвідданіших сподвижників, репресованих учасників «Поліської Січі», з кримінальних справ, знайдених у Державному архіві Рівненської області та архіву управління СБУ (м. Рівне). 

Микола Ширко: «Я відповідав за життя Тараса Бульби» // Новини Костопільщини. – 2019. – 26 жовт. – С. 6.

Житель селища Степань Сарненського району Рівненської області Микола Ширко розповідає про свою діяльність з отаманом «Поліської Січі», співзасновника УПА Тарасом Бульбою-Боровцем. 

Миткалюк І. І. «Поліська Січ»: традиції збройної боротьби / І. І. Миткалюк // Велика Волинь: минуле і сучасне : тези другої регіон. наук.-теорет. конф. 18–20 груд. 1992 р. – Рівне, 1992. – С. 73. 

Мініч С. Бульба-Боровець : штрихи до портрету / С. Мініч // Сім днів. – 2008. – 7 берез. – С. 3.

Нагорна О. Непідвладне часові / О. Нагорна // Рівне-Ракурс. – 2016. – 30 черв. – С. 4.

В Немовичах Сарненського району відзначили 75-літній ювілей події, яка сталася у 28 червня 1941 р. – Тарас Бульба-Боровець підписав наказ про створення «Поліської Січі» УПА. 

Найбільша битва УПА // Ого. – 2012. – 19 квіт. – С. 10.

Про історію битви вояків УПА з військами НКВД в урочищі Гурби Здолбунівського району у квітні 1944 року. 

Наумук С. Де поділася друкарня Бульби-Боровця? : її енкаведисти шукали 10 років, але так і не знайшли / С. Наумук // Волинь-нова. – 2018. – 15 берез. – С. 1, 11.

Про друкарню УПА «Поліська Січ», яка була найціннішим майном Т. Бульби-Боровця. 

Ольховський І. Бажання з’ясувати і довести історичну правду / І. Ольховський ; інтерв’ю брав П. Рачок // Надслучанський вісник. – 2020. – 3 груд. – С. 4. 

Ольховський І. Антинімецькі акції УПА у 1942 році [під керівництвом Тараса Бульби-Боровця] / І. Ольховський // Надслучанський вісник. – 2019. – 7 берез. – С. 9.

Ольховський І. Невивчені уроки Тараса Бульби-Боровця / І. Ольховський // Надслучанський вісник. – 2020. – 5 берез. – С. 4. 

Парчук І. Про Поліську Січ / І. Парчук // Новини Рокитнівщини. – 2016. – 16 черв. – С. 4.

Романчук Н. Бульба-Боровець : відомий і невідомий / Н. Романчук // Льонокомбінат. – 2018. – 25 трав. – С. 12.

Саляк Й. Тарас Бульба-Боровець і поліська сучасність / Й. Саляк // Саляк Н. Життя змістовне і неповторне. – Львів, 2009. – С. 111–114.

Сачок В. К. Деякі аспекти формування Української Повстанської Армії (УПА) / В. К. Сачок // Вісник Національного університету водного господарства та природокористування : зб. наук. пр. – Рівне : НУВГП, 2006. – Вип. 3 (35). – С. 395–402.

Сачок В. К. Діяльність Української Повстанської Армії (УПА) у роки другої світової війни: (Деякі аспекти проблеми) / В. К. Сачок // Вісник Національного університету водного господарства та природокористування : зб наук. праць.– Рівне : НУВГП, 2007. – Вип. 1 (37). – С. 317–324.

Старевич С. Українська Повстанська Армія на сторінках «Літопису Волині» / С. Старевич // Інститут Дослідів Волині та Товариство «Волинь» у Вінніпезі : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. з нагоди ювілею 60-річчя заснування Ін-ту дослідів Волині та Т-ва «Волинь» у Вінніпезі. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2010. – С. 43–54.

Тарас Бульба-Боровець – засновник Української повстанської армії «Поліська Січ» // Волинь в боротьбі. Шляхами нескорених : путівник-довідник / упоряд. В. М. Русанов. – Рівне, 2017. – С. 21–31.

Тарас Бульба-Боровець // Прапор перемоги. – 2019. – 8 берез. – С. 3.

Тишкевич Р. Отаман «Поліської Січі» : до 100-річчя з дня народження Тараса Бульби-Боровця / Р. Тишкевич // Сарненські новини. – 2008. – 6 берез. – С. 6.

Трофимович В. Волинь – колиска Української повстанської армії / В. Трофимович // Щит і меч землі Дубенської : воєнна історія краю : матеріали міжнар. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 500-річчю Оршан. битви, 100-річчю від початку 1-ої світ. війни та 70-ій річниці визволення України від нім.-фашист. загарбників / ред. Л. Кічатий. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2014. – С. 173–177.

Трофимович В. Створення Української Повстанської Армії / В. Трофимович // Наукові записки / Нац. ун-т «Острозька академія». – Острог, 2013. – С. 12–21.

Цимбалюк Є. 2018-рік на Рівненщині буде роком засновника УПА «Поліська Січ» / Є. Цимбалюк, Л. Польова, О. Фурманчук // Вільне слово. – 2017. – 28 груд. – С. 4.

Цимбалюк Є. Там, де народилася «Січ» / Є. Цимбалюк, Л. Колесник // Вільне слово. – 2016. – 22 верес. – С. 11.

На хуторі Вітраківка, що поблизу селища Степань Сарненського району, відкрили пам'ятний знак у формі каменя та хреста з меморіальною дошкою. Він символізує місцину, на якій в серпні 1940 р. було сформовано перший підрозділ «Поліської Січі», організації, на основі якої сформувалася УПА.

 Шайкан В. Пропагандистські акції українських самостійницьких формувань на завершальному етапі Другої світової війни [на Рівненщині в 1943–1944-х рр.] / В. Шайкан // З архівів ВУЧК ГПУ НКВД КГБ. – 2009. – № 2. – С. 455–469.

Ярмолюк Н. До 75-річчя УПА «Поліська Січ» / Н. Ярмолюк // Надслучанський вісник. – 2016. – 1 лип. – С. 3.

Електронні ресурси 

Гаган В. Штрихи до біографії діяча Українського Повстанського Руху часів Другої світової війни Тараса Бульби-Боровця (1908–1981) (за документами ЦДАЗУ) [Електронний ресурс] / В. Гаган // Архіви України : [сайт]. – Режим доступу : https://au.archives.gov.ua/index.php/au/article/view/30/3 (дата перегляду 20.09.2022). – Назва з екрана.

Гайдамака О. Поліська Січ: партизанська республіка [Електронний ресурс] / О. Гайдамака // Слово : [сайт]. – Режим доступу : http://gazetaslovo.com.ua/poliska-sich-partyzanska-respublika/ (дата перегляду 20.09.2022). – Назва з екрана.

Грабовський С. Тарас Бульба-Боровець: творець «Поліської Січі», УПА й УНРА [Електронний ресурс] / С. Грабовський // Радіо Свобода : [сайт]. – Режим доступу : https://www.radiosvoboda.org/a/949544.html (дата перегляду 20.09.2022). – Назва з екрана.

Дзьобак В. В. Поліська Січ [Електронний ресурс] / В. В. Дзьобак // Енциклопедія історії України / Інститут історії України НАНУ : [сайт]. – Режим доступу : http://www.history.org.ua/?termin=Poliska_Sich (дата перегляду 20.09.2022). – Назва з екрана.

Марчук І. Отаман Тарас Бульба-Боровець: pro et contra [Електронний ресурс] / І. Марчук // Історична правда : [сайт]. – Режим доступу : https://www.istpravda.com.ua/articles/5b72d74375a73/ (дата перегляду 20.09.2022). – Назва з екрана.

Пісня про поліську Січ УПА [Електронний ресурс] / Сл. Олега Кандиби // Наше : [сайт]. – Режим доступу : https://nashe.com.ua/song/16904 (дата перегляду 20.09.2022). – Назва з екрана.

Полосенко Л. Тарас Бульба-Боровець і його «Поліська Січ» [Електронний ресурс] / Л. Полосенко // Бандера : бібліотека націоналіста : [сайт]. – Режим доступу : https://bandera.lviv.ua/taras-bulba-borovec-i-joho-poliska-sich/ (дата перегляду 20.09.2022). – Назва з екрана.

Стельникович С. Діяльність Т. Бульби-Боровця по організації «Поліської Січі» в світлі історіографічних джерел [Електронний ресурс] / С. Стельникович // Наукова електронна бібліотека періодичних видань НАН України : [сайт]. – Режим доступу : http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/38190/16-Stelnikovich.pdf?sequence=1 (дата перегляду 20.09.2022). – Назва з екрана.

І. Петрук