Пам’ятаймо поета, палаючого,

нестримного, самовпевненого,

творчо рвійного зачинателя і розбудовника

Нової української літератури.

Микола Жулинський

Як часто трапляється, що тільки після смерті письменник постає перед наступними поколіннями критиків і читачів на весь зріст своєї творчої індивідуальності, на всю широчінь розмаху своєї обдарованості та неповторності. Так сталося і з Валер’яном Поліщуком.

Повернення його на рідні пороги – об’єктивна закономірність. Так визначено історією. В Україні про В. Поліщука заговорили як про людину могутнього літературного таланту, подвижника на ниві Слова і Духу.

Однак по-справжньому письменник усе ще тільки на порозі до рідного українського дому, бо ім’я і твори його у нас відомі ще далеко не всім. Через багаторічне очорнення більшовицькими ідеологами його літературної спадщини ставлення до неї доволі неоднозначне. Адже від 40-х років це славетне літературне ім’я не тільки було викреслене з людської пам’яті, але й осквернене цілими потоками витонченої ідеологічної брехні («зрадник», «націоналіст», «запроданець»…). Твори митця були, здавалося б, репресовані без усяких надій на перегляд присуду. І тільки народження Української держави, тієї країни, яка за життя була заповітною мрією В. Поліщука, зробило можливим і бажаним повернення чесного імені та високоталановитої творчості нашого земляка на рідну землю.

Як слушно зауважує у своїй книзі «Із забуття – в безсмертя» М. Жулинський, «без творчості Валер’яна Поліщука ми не уявляємо історії української літератури, тієї нової літератури, полум’яним творцем і поборником якої він був усе своє життя, на жаль, трагічно обірване на сорок першому році...».

Життєвий шлях митця

Моє дитинство будяковий запах

Приніс мені серед осінніх днів.

Їх цвіт м’який в зелених шорстких лапах

Такий, немов тоді, як я ґедзів ловив

На бурячкових китицях із пуху.

В. Поліщук

Народився майбутній письменник 1 жовтня 1897 р. у маленькому селі Більче Боремельської волості Волинської губернії (нині Дубенського району Рівненської області) у сім’ї бідного селянина Левка Поліщука. Село, розташоване на річці Стир, було дуже мальовничим. Ця краса не могла лишити байдужим вразливого хлопчика. «Може, з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Я бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Зір мій у дитинстві був гострий, як бритва», – так згадуватиме дитячі враження поет у біографії «Дороги моїх днів».

«Батьківський рід – кріпаки з діда-прадіда. Прадід був панським чередником і передавали, що граф виміняв його за собаку та привіз із Полісся на Дубенщину – з того ми й Поліщуки... А французька кров у мені таки є, тільки по материнській лінії. Тут, переказують, були якісь емігранти з часу французької революції, але без документів, ... потім сюди домішалися поляки, українці – і от з тієї покорчі вийшла моя мати Софія...», – писав у своїй автобіографії В. Поліщук.

Жителі села Більче з особливою щирістю оповідають про родовід старого Левуса (Левка) Поліщука, як складалася доля сім’ї самого письменника. Найбільше в спогадах теплоти до матері Софії (Левихи) та її сина Валер’яна (Валєрки). У селі прийнято кликати заміжніх жінок за іменами чоловіків (Іван – Ваниха, Остап – Остапиха, Левко – Левиха).

Вихованням В. Поліщук завдячував своїм батькам.

Мати письменника В. Поліщука запам’яталася їм трудолюбивою, знавцем хліборобської мудрості, чудовою виконавицею народних пісень, легенд, переказів, мудрослів’я: жодна подія, радісна чи сумна, не обходилася без неї. Всім Левиха давала пораду, повчала: «Лихо мине, радість буде, з нею житимемо і ми». І хоча односельці знали цю примовку, та з її уст вона звучала по-особливому. А ще згадують, що мати поета дбайливо вирощувала квіти. Кожної пори року біля хати Поліщуків розквітали барвистим килимом барвінок, конвалії, нарциси, півонії, ромашки, жоржини, гладіолуси, чорнобривці і мальви. Коли народжувалася в селі дитина, то поспішала Левиха до батьків, несла їм барвінок, калину і квіти, обдаровувала рідних з побажанням утвердження роду, щоб хата була радістю багата.

Першими животоками майбутніх поезій Валер’яна стали матусині колисанки, її життєстверджуючі народні пісні. Саме вони збудили в його душі повагу до слова, розвинули фантазію до творіння чарівних образів. Мати поета славилася в окрузі не тільки майстерним виконанням фольклору, вона швидко переймала тексти, манеру талановитих співаків, кобзарів, лірників.

У спогадах поета «Дороги моїх днів» дізнаємося, що саме матусин спів, дитячі ігри, розваги стали світлими набутками життєвої дороги. А нещодавно здобуті відомості від земляків письменника допомагають усвідомити, чому так зберігав у своїй пам’яті Валер’ян веснянку «А вже весна скресла», «Пісню про Нечая», «Пісню про Байду», «За туманом нічого не видно», які сприйняв на волинській землі у роки ранньої юності. Вони зміцнювали почуття любові до рідного народу, гордості за його талант…

Світогляд юного Валер’яна формувався спочатку в початковій школі, до якої бігав у сусіднє село Малеве, пізніше – у Мирогощанській двокласній школі. «Школа мені багато дала: я міг запоєм читати. Я мріяв бути святим, щоб підноситися в повітря без крил, мріяв бути письменником, але жахався тих мрій, бо не вірилося, що це може бути з простої людини», – писав він згодом, коли таки став письменником. Але перед цим була ще Луцька гімназія, до якої вступив у 1912 р. відразу до четвертого класу. Довелося батькові продати півтори десятини землі, корову-годувальницю, щоб було за що синові жити в місті. Там Валер’ян став одним із кращих учнів, а згодом допоміг вступити до гімназії ще кільком здібним юнакам із бідняцьких родин. У спогадах поет із вдячністю пише: «Я люблю мою маму за її безмежну добрість, а батька – за його рішучість і твердість. Вони обоє вміли і потім багато разів жертвували своїм спокоєм, добробутом, а то й життям, і так якось непомітно, щиро по-селянському, всім, чим могли, щоб тільки вивести мене в люди».

У 1915 р. гімназія була евакуйована до Білгорода, але В. Поліщук туди не поїхав, а опинився у Катеринославі, де проживав батьків брат, там і закінчив навчання.

Його подальші дороги були крутими й далекими. З початком імперіалістичної війни Валер’ян продовжує навчання у Катеринославі (тепер Дніпро), там і починає літературну діяльність. У 1917 р., коли грянула революція, з метою здобуття вищої освіти, він вступає до інженерного інституту в Петербурзі, де провчився лише кілька місяців, тому що революційні події покликали його знову до України.

У ці важкі й героїчні роки повертався він і до отчого порогу, за доби Української Народної Республіки його навіть було обрано головою земельного комітету Боремельської волості (йому було тоді 20 років), і він наділяв своїм односельцям колись поміщицьку землю. Потім Кам’янець-Подільський, Рівне, Київ, Катеринослав…

У період гетьманату втік до Києва. Поліщук близько до серця сприймав перебіг воєнних подій.

«Гетьман накивав п’ятами, росла певність, що тепер договоряться з більшовиками, і з таким настроєм я поїхав на роботу в Катеринослав. Працював там у редакції газети «Республіканець» як секретар її. Тут я містив свої вірші й політичні статті, був кандидатом на Трудовий конгрес. Далі – крах політики Директорії. Катеринослав узяли більшовики. Тут же поблизу товкся Махно. Кипіло, як у котлі».

Саме тоді Валер’ян пише поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила». У 1919 році вийшла друком його збірка «Жарина».

Коли до влади прийшли денікінці, Валер’ян налагодив та підтримував зв’язки із повстанцями. Але зрештою був заарештований. Покарання вдалося уникнути, бо арештант просто накивав п’ятами.

У 1920-му в Києві Валер’ян видав першу збірку літературного угрупування «Гроно». Разом із ним на сторінках друкувалися Дмитро Загул, Юрій Меженко. Михайло Терещенко, Павло Филипович.

Повернутися до Катеринослава змусила звістка про смерть брата. Хотів відшукати хоча б могилу, але не вдалося. З невеселими думками повертався до Києва. Та зібравшись силами став до роботи над новою збіркою, яку доповнили оповідання Валер’яна Підмогильного й критики професора Петра Єфремова.

Дружиною письменника була Олена-Рахіль Конухес. Валер’ян Поліщук був у постійному пошуку, навіть тоді, коли придумував імена своїм дітям. Первістка він назвав Марком-Реоном, а доньку – Люциною-Електрою. У цих іменах він бачив «зорі грядущого». Зі спогадів доньки дізнаємося, що, незважаючи на свою зайнятість, батько багато уваги приділяв їхньому вихованню, знаходив вільні хвилини, щоб провести з дітьми якомога більше часу. Читаючи його листи до дружини – Олени-Рахіль Конухес, – пересвідчуєшся, що саме ця жінка світила йому в дорозі життя. І вона цією ж монетою платила чоловікові. До кінця свого життя дружина віддано оберігала його пам’ять. Відразу після арешту Валер’яна Поліщука у 1934 році Олена, кинувши все напризволяще, взявши лише дітей та валізу з книжками, рукописами й листами чоловіка, виїхала з Харкова до Москви. Таємницю про валізу вони оберігали як зіницю ока. Малій Люцині вона стала за ліжко, й таким чином збережений її вміст після реабілітації письменника став слугувати нащадкам.

Довгий час рідні нічого не знали про Валер’яна Поліщука. У 1943 році їм видали свідоцтво про смерть письменника, в якому значилося, що він помер у в’язниці 1942 року від перитоніту. Цій відписці ні дружина, ні донька не надто вірили й далі продовжували звертатися з листами до органів служби безпеки. І лише в 1988 році вони отримали повідомлення з військового трибуналу Ленінградської області, що Валер’ян Поліщук – за висновками особливої трійки Ленінградської області – розстріляний, а от місця захоронення вони вказати не можуть. І лише в середині 90-х років XX століття завдяки пошукам Санкт-Петербурзького «Меморіалу» вдалося віднайти документи, зокрема протокол засідання особливої трійки від 9 жовтня 1937 року, де й значиться, що в числі 134 українських буржуазних націоналістів до розстрілу засуджений і Валер’ян Поліщук. З тих документів випливає, що в’язнів партіями вивозили до урочища Сандармох і замість розстрілу, як то передбачалося вироком, забивали палками.

Творчість Валер’яна Поліщука

Літературну діяльність Валер’ян Поліщук розпочав у 1918 р. Виступав як поет, прозаїк, критик: у своїй творчості розвивав традиції європейського літературного авангардизму початку XX ст. Твори: поетичні збірки – «Сонячна міць» (1920), «Вибухи сили» (1921), «Книга повстань» (1922), «Радіо в житах» (1923), «Жмуток червоного» (1924), «Громохкий слід» (1925), «Металевий тембр» (1927), «Остання війна» (1927), «Електричні заграви» (1929); поеми – «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» (1919), «Дума про Бармашиху» (1922), «Ярина Курнатовська» (1922), «Пригода» (1931); романи й повісті – «Червоний потік» (1926), «Григорій Сковорода» (1929), «Повість металу й вугілля» (1931); збірки оповідань і нарисів – «Розкол Європи» (1925), «Козуб ягід» (1927), «Що їх врятувало» (1933); збірки літературно-критичних статей і есе – «Як писати вірші» (1921), «Літературний авангард» (1926), «Пульс епохи» (1927) та ін.

У двадцятих і навіть у тридцятих роках нашої доби він був одним із найпопулярніших поетів молодої літератури.

На першому плані у ліриці В. Поліщука – міські мотиви, дух новаторства й експерименту. Він невід’ємний від самої доби, коли творилася ця лірика, і тому ці настрої – бадьорі, сонячні, оптимістичні, характерні революційній романтиці, – наявні у його поезії. Ось як виразно звучать мотиви «Юнацького маршу», присвяченого школі червоних старшин і покладені на музику композитором Козицьким, зі збірки «Остання війна» (1927 р.):

Юнацька кров шумує в наших жилах,

Юнацька сила блискає в очах.

Ми за народ, за працю підемо сміло

І спокій принесем на гострених мечах.

Серед багатьох представників письменства В. Поліщук відзначився високою творчою майстерністю.

У чому ж особливості творчості письменника, яка ще й сьогодні не має об’єктивної оцінки? І хоч дехто схильний до повного заперечення доробку Поліщука, все ж залишається істиною те, що він був людиною свого часу. І як свідок буремних подій стверджував нове революційне мистецтво, особливістю якого був потяг до авангардизму та його різновиду – конструктивного динамізму.

Він розпочинав свій творчий шлях з переспівів лірики О. Олеся, С. Надсона та інших поетів, проте період поетичного учнівства проминув досить швидко.

Сприятливим був його приїзд до тогочасного Києва, де нуртували молоді творчі сили, знайомство з П. Тичиною, що відбулося 25 червня 1918 р. у редакції газети «Нова Рада», і тісне тимчасове зближення з поетом, а тоді й М. Хвильовим. 1919 р. видав поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Особисте знайомство й спілкування з П. Тичиною спонукало В. Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть хотіли видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити П. Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став М. Хвильовий, з яким В. Поліщук опублікував спільну збірку «2» (1922).

Є в поезії В. Поліщука мотиви, що органічно пов’язують його ім’я з класичною українською і світовою літературною традицією, серед його віршів немало проникливих ліричних творів: тут і настрої, пригоди («Осінь», «Весняний мотив», «Лісовий спів») і щире кохання («Мила», «Спомин», «Незрівнянна»).

Звичайно, у творчості В. Поліщука (літературні псевдоніми: Микита Волокита, Василь Сонцевіт, Філософ з головою хлопчика) далеко не все було рівноцінним, далеко не все пережило автора. Були серед написаного ним і одноденки-агітки, як-от ранні байки, речі, написані на догоду режимові, зокрема поема «Ленін», художньо слабка, зате ідейно «виграшна» річ. Звертаючи свій погляд у майбутнє, він бачив там (бо прагнув бачити!) прекрасне, гармонійне життя людей. І уявно оцінюючи свою епоху і сучасників з погляду того далекого майбутнього, писав:

Ми далеко розплюскали в ніч і в віки

Наше згасле життя

І палаючий дух.

Оглядаючись на минуле, поет критично сприймає ранню творчість, визнає, що та бунтівлива енергія, яка завжди проривалась у його віршах, тепер помножена у стократ: «Почуваю, що розумом, інтелектом виростаю, і все створене досі, так не люблю, що далі нікуди… Взагалі хочеться якихось велетенських форм, образів та творів…». Проте в цьому віці дерзновенних мрій і велетенських задумів поет потрапляє на саме дно життя – до Соловецького спецтабору.

Він любив працювати і поспішав працювати. Протягом п’ятнадцяти років літературної діяльності видав понад сорок книг. Поет уявляв себе речником тих мільйонів, які лише внаслідок революції здобулися на свій голос. Він адресував їм свою творчість, бачачи у їх енергії будівництва, поступу запоруку власного творчого безсмертя:

Розтворений в могутніх лавах

Нехай хоч безіменний, вічно проживу,

До самих крайніх людських гранів:

Енергія творців не пропадає даром.

Поворот до конструктивізму накреслився у В. Поліщука в середині 20-х років. Автомобілі, літаки, електрифікація, кінематограф тощо – все це викликало щире захоплення, однак сприймалося поза етичним критерієм, лише як ілюзорне благо, як запорука прискореного прогресу:

... Аероплан.

Він он до хмарок цитронових

Притискується лобом та підводить грудь,

Туди, де сонячна жага палає

І де вітри спочити не дають.

Проте безперечним є той факт, що В. Поліщук, як і кожний обдарований літератор, ставився до свого найголовнішого інструмента – слова – не лише чуйно, бережно, а й сміливо, з намаганням максимально вдосконалити його, щоб воно було здатне передати найтонші відблиски думки, найніжніші почуття поетової душі. Болючий і багато в чому таємничий, незвіданий процес безперервних пошуків істинного слова В. Поліщук образно змальовує у поемі «Адигейський співець»:

Але ти, моя мово,

Ти моє безумне прокляття.

Ти – скеля із граніту,

Де чуття розбивається в піну

І падає знесилене назад

У вузькі береги.

Ти – озерце маленьке,

Але не море, о ні.

Творча енергія В. Поліщука прагнула оновлених поетичних форм, і він з властивим йому ентузіазмом шукав їх у досвіді європейської культури. З гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, великий патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра. Новаторство літератури вбачав у нових темах – урбаністики, індустріалізації, наукових досягнень. Писав переважно верлібром (вільний вірш), який розглядає як єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Віршовані верлібри і склали основу першої збірки В. Поліщука «Сонячна міць» (1920), з якою він по-справжньому увійшов в українську літературу. Вони засвідчили відповідність цієї форми його поетичній натурі, підвладній розбурханим стихіям асоціацій, невпинній зливі образів. Імпульсивний темперамент В. Поліщука виходив за межі суто авангардистських настанов. Про це свідчать передовсім його пейзажні замальовки, написані як полемічний «прийом», спрямований проти позицій «волошкових», тобто традиційних поетів, творчість яких він вважав анахронічною в добу індустріалізації. Любов до світу, його барв і згуків («Літом», «Асонанс»), захоплення його невичерпним розмаїттям і таємничістю («На мавський Великдень») мають своєрідне стильове вираження. О. Білецький, рецензуючи збірку «Радіо в житах» (1923), найдовершенішими вважав поетичні пейзажі («Цвіркуни», «Лан», «Хуга»), які «по своїй музичності й глибокому чуттю, можливо, не уступлять» П. Тичині.

Дослідники давали різні, нерідко кардинально протилежні оцінки його творчому доробку. Підсумовуючи ці оцінки, можна сказати, що В. Поліщук був видатним письменником свого часу, генератором неабиякої творчої сили, організатором нової літератури. Одним із перших він відроджував літературне життя у пореволюційному Києві: в 20-х роках заснував літературну групу «Гроно», став одним із організаторів «Федерації пролетарських письменників», членом пролетарських письменників «Гарт», організатором літературної групи «Авангард». Він був прихильником нового революційного мистецтва – літературного авангарду, точніше, власне поліщуківського його різновиду – конструктивного динамізму. Змістовне новаторство красної поезії він вбачав насамперед у новітніх темах – урбаністики (міського життя індустрії), наукових досліджень. В. Поліщукові справді вдалося стати новатором. До того ж його поезії й у формальному відношенні є авангардистськими: поет залюбки звертався до вільного вірша – верлібру, у його віршах чимало декларацій, незвичних слів і образів. У цей час працював дуже плідно, з-під його пера вийшли твори найрізноманітнішої тематики, що, напевно, багатьом і не подобалося.

Поет уявляв себе співцем революційної епохи, яка принесе звільнення людству, і на землі буде закладений фундамент нового, світлого, неповторного. Він увічнював себе своєю нестримною енергією, своїми модерністськими віршами, переповнений був вірою в майбутнє рідного народу, яке вимальовував у поетичних творах. Будучи людиною-філософом, у майбутньому хотів бачити гармонію людини і природи, красивого і корисного. Зокрема, у поемі «Асканія Нова» Валер’ян Поліщук чи не найпершим з українських письменників піднімає екологічну тему. А нині вона одна з найактуальніших. У кінці свого життя написав кілька романів («Григорій Сковорода», «Завзятий вік»).

Зринають сторінки й маловідомі епізоди становлення нового українського письменства, воскресають із моторошного небуття постаті українського розстріляного відродження. Блискучі й лаконічні Поліщукові словесні портрети митців і політиків: Винниченка, Скоропадського, Самійленка, Єфремова, Голубовича, художників Петрицького, Жука, а ще Вероніки Черняхівської, Валер’яна Підмогильного, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Павла Тичини...

Народ мій монолітом став,

Кордони зніс, в одно зіллявся

І в будучину сміло йде.

Але чи разом він піднявся?

Ба ні... Той хоче тихо жить,

Кормить діток, про себе дбати

І жде, що зробить хтось усе

І волю принесе до хати...

Отже, праця поета з покоління сіячів, яке ввійшло в історію як «розстріляне відродження», не була даремною.

У кінці 1925 – на початку 1926 р. В. Поліщук, разом з П. Тичиною та О. Досвітнім, у творчому відрядженні в Прибалтиці, Чехословаччині, Німеччині, Франції. У Празі вони побували в гостях у чеського діяча культури Зденека Неєди, зустрічалися з Олександром Олесем. У Парижі В. Поліщук познайомився з І. Еренбургом, бачив ветеранів Паризької комуни 1871 р., автора «Інтернаціоналу» Ежена Потьє.

Через три роки В. Поліщук знову мандрує по країнах Західної Європи, відвідує Польщу, Німеччину, країни Скандинавії. У Львові, через який пролягав його шлях, поет зустрічався із західноукраїнськими літераторами – С. Тудором, П. Козланюком, В. Щуратом, М. Рудницьким, художником О. Новаківським й залишив їхні виразні портрети у книзі нарисів «Рейд у Скандинавію» (1931). У цій книзі та у листах до дружини В. Поліщук яскраво змальовує зустрічі у Варшаві із сином М. Коцюбинського Юрієм, в Осло – із повпредом СРСР О. Коллонтай, у Берліні – з поетом Й. Бехером.

Заарештований 6 грудня 1934 р. Харківським відділенням НКВС у сфабрикованій справі «Центру антирадянської боротьбистської організації». На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27–28 березня 1935 р. Поліщуку винесено вирок: 10 років ізоляції в концтаборах. Він так і не вийшов на волю, бо наприкінці 1937 – на початку 1938 року окрема «трійка» УНКВД по Ленінградській області (голова Л. Заковський, члени – В. Горін та Б. Позерн, секретар Єгоров) оформила низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів, яких було переведено на тюремний режим (СТОН). За справою № 103010/37 р. найбільше було засуджено до розстрілу саме українців – Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука... Серед них був і Валер’ян Поліщук. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що, «залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок». Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення.

3 листопада 1937 р. куля обірвала життя відомого українського письменника, нашого земляка Валер’яна Поліщука. До речі, у документі про смерть В. Поліщука кати «накинули» письменникові ще п’ять років життя – дату смерті вказали 17 березня 1942 р. У 1943 р. родині видали свідоцтво про смерть письменника, в якому значилося, що він помер у в’язниці в 1942 р. від перитоніту. Ця дата й фігурувала донедавна в усіх довідниках. Але час виносить із мороку все, що було приховане за сімома замками. Реабілітований посмертно.

Валер’ян Поліщук залишив по собі «Громохкий слід» – це і назва однієї з його численних книжок, це і висока доля поета, живий неповторний голос, що відлунює до нащадків крізь мученицькі крижані ночі ГУЛАГу, крізь броньовані двері спецсховів, крізь нарости фальсифікацій, обмов і багатолітнього мертвого замовчування...

Живу я так, як пахне фіалка, –

Просто, без мудрого лукавства,

І все ясно, ясно мені,

Як весною цвіт вишневий.

А ясно через те, що дух

Мій розійшовсь

Міжзоряним степом

По безмежах всесвіту.

Таким чином, творчі здобутки Валер’яна Поліщука невіддільні від епохи, на долю якої випало немало випробувань: революція 1917, громадянська війна, Друга світова війна.

У 20–30-х роках ХХ ст. його ім’я було широковідомим, його часто можна було зустріти на сторінках газет та журналів.

Він уславив себе людиною невгамовної вдачі, кипучих організаторських здібностей, людиною, повною сили та відваги, що було загалом типовим явищем в житті України 20-х років.

Художня спадщина Валер’яна Поліщука спроможна виховувати людей кращими та величнішими, духовно багатшими та цілеспрямованішими, бо він жив гордо, а до мети йшов чесно, тому й будить вона інтерес до себе у сучасного читача. Поет відчував у собі незвичайні творчі сили: «Я ж регресувати не збираюсь», – заявляв він, не без деякої зухвалості й самовпевненості стверджуючи, що «до глибокого розуміння мене – Валер’яна Поліщука – Україна доросте через двадцять років...».

Ім’ям В. Поліщука названо вулиці в Рівному, Млинові, Дубні, а з 1987 р. встановлено обласну літературну премію ім. Валер’яна Поліщука, вручення якої відбувається на батьківщині письменника. Меморіальні дошки письменникові встановлено в Малеві, Млинові, Мирогощі. Створено літературні кімнати Валер’яна Поліщука в Малівській та Мирогощанській школах, у Млинівському краєзнавчому музеї. Твори його неодноразово перевидавалися в Києві, Львові, Рівному.

Для поета не було більшого щастя, ніж вірно служити людям. Коротко, влучно, стисло, але по-мужньому висловлена ним думка може служити девізом усього поетового життя:

Блажен, хто може горіти,

Бо після нього залишиться попіл,

А не гній.

Життя такої багатогранної особистості, як Валер’ян Поліщук, обірвалося на 41–му році. Стверджують, що коли Бог дає комусь талант, то за нього потрібно платити, і часто – власним життям. Наш земляк Валер’ян Поліщук заплатив за свій хист сповна. Час ставить усе на свої місця. І нині можна багато чого заперечити в творчості письменника, але те, що це була вельми помітна і непересічна постать в українській літературі, можна стверджувати однозначно.

«Рости, рости нове покоління, клич за собою друге, ставайте одне одному на плечі й ідіть головою в віки, а я старою розсохою буду під вами, невідомий, розпилений, буду підпирати вас зо всім корінням моїм і ваших предків... Як радісно!» — писав письменник, вірячи, що його жертва була не марною.

Твори Валер’яна Поліщука

Поліщук В. Л. Бездрик-кумедник та комашка-горупашка / В. Л. Поліщук. – Київ : Дитвидав, 1968. – 16 с.

Поліщук В. Л. Вибрані поезії / В. Л. Поліщук. – Київ : Дніпро, 1968. – 269 с.

Поліщук В. Л. Вибране / В. Л. Поліщук ; вступ. стаття А. О. Іщука. – Київ : Держлітвидав УРСР, 1960. – 99 с.

Поліщук В. Л. Вибране : поезія / В. Л. Поліщук ; упоряд., передм. З. П. Суходуба. – Київ : Днiпро, 1987. – 317 с.

В книжці представлено все краще із творчого доробку українського поета Валер’яна Поліщука.

Поліщук В. Вірші / В. Поліщук // Письменники Рівненщини дітям : хрестоматія. – Рівне : Азалія, 2005. – С. 9-23.

Поліщук В. Блажен, хто може горіти … : автобіографія, щоденники, листи / В. Поліщук ; упоряд. З. Суходуб. – Рівне : Азалія, 1997. – 132 с. – (Серія книг «Реабілітовані історією»).

Поліщук В. Коли жити – гордо жити! : літ. спадщина / Валер'ян Поліщук ; упоряд. З. Суходуб. – Рівне : Азалія, 1997. – 184 с.

Поліщук В. Мудрий слон : твори для дітей / В. Поліщук. – Львів : Каменяр, 1990. – 64 с.

Поліщук В. Л. Народ мій монолітний став. Перший сніг. Що краще. Дума про Бармашиху. Юнацький марш : [вірші] / В. Л. Поліщук // Антологія української поезії : в 4-х т. / упоряд. М. Рильського та М. Нагнибіди. – Київ : Держлітвидав, 1957. – Т. 3. – С. 149-156.

Поліщук В. Л. Новітня казка : [алегорія] / В. Л. Поліщук // Чорнозем підвівся : [прозові твори українських письменників. 1917-1924 рр.] / упоряд. текстів, передм. та прим. В. Півторадні. – Київ : Молодь, 1971. – С. 51-54.

Поліщук В. Гості : вірш / В. Поліщук // Червоний прапор. – 1980. – 5 листоп.

Поліщук В. Дороги моїх днів : автобіограф. матеріали / В. Поліщук // Дзвін. – 1990. – № 1. – С.121-132.

Поліщук В. Із неопублікованих щоденників / В. Поліщук // Зоря. – 1991. – 5, 7, 14, 19 листоп.

Поліщук В. Пародії / В. Поліщук // Київ. – 1990. – № 4. – С. 111.

Публікації про життя і діяльність В. Поліщука

Біла А. Конструктивізм «із людським обличчям» : [психодіагностика творів В. Поліщука] / А. Біла // Слово і час. – 2004. – № 4. – С. 50-62.

Брюховецький В. Поліщук Валер’ян / В. Брюховецький // З порога смерті : письменники України – жертви сталінських репресій / упоряд. О. Г. Мусієнко. – Київ : Рад. письменник, 1991. – Вип. 1. – С. 369-371.

Галич О. А. Душа розверзта і уста громохкі... : (Валер’ян Поліщук : дороги його днів) / О. А. Галич // Роде наш красний : Волинь у долях краян і людських документах. – Луцьк : Вежа, 1999. – Т. 3. – С. 89-96.

Галич О. «Громохкий слід» Валер’яна Поліщука / О. Галич // Слово і час. – 1997. – № 10. – С. 20-24.

Гольденберг Л. І. Бібліографічні джерела українського літературознавства : навч. посібник / Л. І. Гольденберг. – 2-ге вид. випр. і допов. – Київ : Вища школа, 1990. – 254 с. – (Приватна колекція Г. С. Дем'янчука).

Про В. Л. Поліщука - С. 173.

Горбатюк В. Валер'ян Поліщук – студент Кам'янецького українського університету / В. Горбатюк // Історико-культурна спадщина Дубна: правові, історичні, мистецькі та музейні аспекти : матеріали наук.-практ. конф., присвяч. 15-річчю створення Держ. історико-культ. заповідника м. Дубна. – Дубно, 2008. – С. 168-169.

Горбатюк В. Від «рівних» – до «чужих» : невідома повість Валер'яна Поліщука / В. Горбатюк // Київ. – 2018. – № 9/10. – С. 2-3.

Про життя і творчість українського письменника Валер'яна Поліщука (1897-1937), який народився в селі Більче Боремельської волості Дубенського повіту Волинської губернії (тепер Дубенський район Рівненської області). Міститься інформація про написання повісті «Чужії».

Гуменюк Н. Валер'ян Поліщук : від Парнасу до Голгофи / Н. Гуменюк // Світязь / ред.-упоряд. П. Коробчук. – Луцьк : Терен, 2015. – Ч. 5/20. – С. 139-160.

Дем’янчук Б. Валер’ян Поліщук: Я не знав, що вони не українські, а борці проти українського… / Б. Дем’янчук // Україна Молода. – 2007. – 9 жовтня. – С. 12.

Дем'янчук О. Творець, бунтар, жертва : [до 110-ї річниці з дня народження Валер'яна Поліщука] / О. Дем'янчук // Вісті Рівненщини. – 2007. – 5 жовт. – С. 4.

Дем’янчук О. Той, хто незрадно любив Україну / О. Дем’янчук // Вісті Рівненщини. – 2012. – 28 верес. – С. 4.

Жулинський М. Валер’ян Поліщук (1897-1937) // Жулинський М. Слово і доля : навч. посіб. / М. Жулинський. – Київ : А.С.К., 2006. – С. 361-376.

Жулинський М. Г. Із забуття в безсмертя / М. Г. Жулинський. – Київ : Дніпро, 1990. – С. 304-315.

Історія України : енциклопед. слов. – Київ: Генеза, 2008. – С. 889.

Історія української літератури : у 8 т. – Т. 6 : Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917-1932). – Київ : Наук. думка, 1970. – С. 18, 23, 61-66, 112-114, 179-182.

Ковалів Ю. Валер’ян Поліщук (1897-1973) / Ю. Ковалів // Історія української літератури ХХ століття : у двох книгах / за ред. В. Г. Дончика. – Київ : Либідь, 1998. – Кн. 1 : Перша половина ХХ століття. – С. 152-155.

Ковалів Ю. Валер'ян Поліщук / Ю. Ковалів // Слово і час. – 2018. – № 10. – С. 86-92.

Марчук Л. Рівненщина вшанувала 110-річчя Валер'яна Поліщука / Л. Марчук // Рівне Час. – 2007. – 4 жовт. – С. 6.

Марчук Л. Сергій Бусленко: «Рівненщина вшановує 110-річчя Валер'яна Поліщука» / Л. Марчук // Сім днів. – 2007. – 5 жовт. – С. 14.

Млин Є. Відлуння громовиці Валер'яна Поліщука / Є. Млин // Вільне слово. – 2010. – 18 листоп. – С. 12.

У Рівненській державній обласній бібліотеці відбулися літературні читання з нагоди чергової річниці від дня народження Валер'яна Поліщука та вручено премію його імені поету і краєзнавцю з Дубна Миколі Пшеничному.

Млин Є. Незгасна свіча Валер'яна Поліщука / Є. Млин // Вільне слово. – 2007. – 25 жовт. – С. 6.

Млин Є. Непогасна свіча Валер'яна Поліщука / Є. Млин // Погорина – 2007. – Вип. 2-3. – С. 263-266.

Моринець Н. Один з «розстріляного відродження» / Н.Моринець // Пам’ять століть. – 1998. – № 4. – С. 82-86.

Нагорна І. Вшанували пам'ять Валер'яна Поліщука / І. Нагорна, Є. Цимбалюк // Вільне слово. – 2017. – 5 жовт. – С. 4.

Осипчук І. Г. Рівненщина і Волинь у спогадах Валер'яна Поліщука / І. Г. Осипчук // Велика Волинь: минуле і сучасне : тези міжнар. наук. краєзн. конф., Житомир, Україна, 9-11 верес. 1993 р. – Житомир, 1993. – С. 130-132.

Павличко С. Теорія літератури / передм. М. Зубрицької. – Київ : Основи, 2002. – С. 191, 306.

Пащук І. Літературно-краєзнавча енциклопедія Рівненщини. – Рівне : Волинські обереги, 2005. – С. 147.

Пащук І. Г. Нові імена на літературній карті Рівненщині / І. Г. Пащук // Велика Волинь : минуле й сучасне : матеріали міжнар. наук. краєзн. конф., жовт. 1994 р. – Хмельницький; Ізяслав; Шепетівка, 1994. – С. 505-508.

Валер'ян Поліщук : постаті // Погорина. – 2002. – Вип. 4. – С. 133-134.

Поліщук В. Л. : [біографічна довідка] // Чорнозем підвівся : [прозові твори укр. письменників. 1917-1924 рр.] / упоряд. текстів, передм. та прим. В. Півторадні. – Київ : Молодь, 1971. – С. 267.

Положення про літературну премію імені Валер’яна Поліщука // Погорина. – Рівне : Азалія, 2003. – Вип. 5. – С. 91.

Писарчук І. Тільки український – зараз розстріляє : 75 років тому кат-енкаведист жорстоко вбив уродженця Демидівщини письменника Валер’яна Поліщука / І. Писарчук // Оберіг. – 2012. – 11 жовт. – С. 3.

Поет із покоління сіячів : до 100-річчя від дня народж. Валер’яна Поліщука // Березіль. – 1997. – № 9-10. – С. 165-169.

Премії Рівненщини за досягнення у сфері літератури, культури і мистецтва : біобібліогр. покажч. / уклад.: Л. М. Малишева, Т. В. Матушевська, В. П. Гуріна ; наук. ред.: О. Л. Промська ; ред.: З. М. Тирак ; відп. за вип.: В. П. Ярощук. – Рівне : О. Зень, 2019. – 282 с. – (Серія «Славетні земляки»). – С. 63-74.

Пшенична Л. Буде бібліотечка лауреатів премії імені Валер’яна Поліщука / Л. Пшенична // Дзеркало плюс. – 2018. – 16 серп. – С. 15.

На фасаді Мирогощанської ЗОШ є меморіальна дошка класику української літератури Валер’яну Поліщуку і в школі зібрано бібліотечку творів лауреатів премії В. Поліщука.

Рибенко Л. Гідно вшанували [у с. Малеве Демидівського р-ну] великого земляка [письменника В. Поліщука] / Л. Рибенко // Вісті Рівненщини. – 2007. – 12 жовт. – С. 4.

Рибенко Л. Малево пам'ятає про Поліщука / Л. Рибенко // Рівне Час. – 2007. – 11 жовт. – С. 7.

Розстріл нашого земляка [Валер’яна Поліщука] приурочили річниці жовтневої революції // Скриня. – 2012. – 8 листоп. – С. 6.

Снісаренко С. Прекрасний, цікавий, несподіваний, живий! / С. Снісаренко // Сім днів. – 2008. – 31 жовт. – С. 16.

Солдатюк М. Валер'ян Поліщук // Солдатюк М. Мирогоща : іст.-краєзн. есе / Солдатюк М., Пшенична Л. – Дубно : Дубенська друкарня, 2009. – С. 77-80.

Трофимчук С. М. Революційна поезія Західної України (1917-1939 ) / С. М. Трофимчук. – Львів : Вид-во Львівського ун-ту, 1970. – С. 109-110.

Український письменник Валер'ян Поліщук (1897-1937) : бібліогр. покаж. / уклад. Н. Л. Манова. – Харків : ХДНБ, 2004. – 115 с. – (Повернені імена).

Цимбал Я. Мажори 20-х років: красиві двадцятилітні / Я. Цимбал // Волинь. – 2018. – 22 черв. – С. 7.

Міститься інформація про Валер'яна Поліщука, Максима Рильського та Миколу Вороного.

Цимбалюк Є. Земляки повертають із забуття розстріляного поета – літературними читаннями, книгами та премією його імені / Є. Цимбалюк // Вільне слово. – 2013. – 5 листоп. – С.4.

Цимбалюк Є. У фільмах [Зіновія] Суходуба ожило «розстріляне відродження» / Є. Цимбалюк // Вільне слово. – 2010. – 6 лип. – С. 7.

У Рівному відбулася презентація документальних фільмів «Повернення після життя» та «Безсмертя» про одного з найвідоміших представників покоління «розстріляного відродження», уродженця с. Більче Млинівського району, письменника Валер'яна Поліщука.

Цимбалюк Є. У чому патріотизм Валер’яна Поліщука : [щоденникові записи укр. письменника, які віднайдені в архівах] / Є. Цимбалюк // Вільне слово. – 2003. – 1 жовт. – С. 7.

Інтернет-джерела

Тишкевич М. Валер'ян Поліщук – ексцентричний герой літературного життя [Електронний ресурс] / М. Тишкевич // Український інтерес : [сайт]. – Режим доступу: https://uain.press/blogs/valer-yan-polishhuk-ekstsentrychnyj-geroj-literaturnogo-zhyttya-1086028 (дата звернення: 12. 09. 2022). – Назва з екрана.

Поліщук Валер'ян Львович [Електронний ресурс] // УкрЛіб : [сайт]. – Режим доступу: https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1858 (дата звернення:12.09.2022). – Назва з екрана.

Цимбал Я. Гомер Революції і «прикрий сахарин» : 120 років Валер’яну Поліщуку [Електронний ресурс] / Я. Цимбал // ЛітАкцент : [сайт]. – Режим доступу: http://litakcent.com/2017/10/12/gomer-revolyutsiyi-i-prikriy-saharin-120-rokiv-valer-yanu-polishhuku/ (дата звернення: 12.09.2022). – Назва з екрана.

Кралюк П. Валер’ян Поліщук. Убитий у Сандармосі за… комуністичні переконання [Електронний ресурс] / П. Кралюк // Радіо Свобода : [сайт]. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/24692852.html (дата звернення: 12.09.2022). – Назва з екрана.

Чабан М. Полiщук Валер’ян Львович [Електронний ресурс] / М. Чабан // Дніпро Культура : [сайт]. – Режим доступу: https://www.dnipro.libr.dp.ua/ukrainska_literatura_poeziya (дата звернення: 12.09.2022). – Назва з екрана.

Поліщук В. Вірші [Електронний ресурс] / В. Поліщук // Українська електронна бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: https://libruk.com.ua/reader/polishchuk-valerian/virshi-13/?paragraph=52 (дата звернення: 12.09.2022). – Назва з екрана.

Поліщук В. Блажен, хто може горіти… [Електронний ресурс] / В. Поліщук // Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого : [сайт]. – Режим доступу: https://elib.nlu.org.ua/object.html?id=9181(дата звернення: 12.09.2022). – Назва з екрана.

Моренець Н. Один з «розстріляного відродження» [Електронний ресурс] / Н. Моренець // Міжнародний культурний портал «Експеримент» : [сайт]. – Режим доступу : https://md-eksperiment.org/post/20201023-odin-z-rozstrilyanogo-vidrodzhennya (дата звернення: 12.09.2022). – Назва з екрана.

Відомі невідомі патріоти: Валер'ян Поліщук [Електронний ресурс] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=FMskfXKq1KE&ab_channel=ITVmediagroup (дата звернення: 12.09.2022). – Назва з екрана.

Валер'ян Поліщук, Дарина Гладун | Радіо Жилкос #4 [Електронний ресурс] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=wVYTDYET8kk&ab_channel=Журнал (дата звернення: 12.09.2022). – Назва з екрана.

Бухало О. Так було – Валер`ян Поліщук [Електронний ресурс] / О. Бухало // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=CMyVowHifnQ&ab_channel=OleksiyBukhalo (дата звернення: 12.09.2022). – Назва з екрана.

Валентина Бендюг

Фото з мережі інтернет