«… Заборони треба зняти і дати українцям повну свободу

і спроможність розвивати своє письменство, науку і штуку (мистецтво),

своє життя громадське.

Треба горнутися до свого українського, заохочувати до нього,

розширювати його всякими способами».

М. С. Грушевський

Михайло Грушевський походить з давньої, знаної ще з XVII ст., духовної родини на Чигиринщині. Рід мав козацькі корені та первісне прізвище Груша.

Михайло народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща), де його батько, Сергій Федорович Грушевський після закінчення Київської духовної академії працював вчителем словесності. Виріс на Кавказі. Виховання, розповіді батька та рідкі поїздки в Україну рано збудили в Михайлові зацікавлення та вболівання за долю Батьківщини. Під час навчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося свідоме захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у справі служіння Україні.

«Я походжу з давньої (звісної з XVIII в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті. Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під Київ, до села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, не прийнявши свячення, віддався діяльності педагогічній, був спочатку «професором» в семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії підручника слов’янської мови, не тільки міг забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібом насущним, віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі досить значний маєток – в значній части призначений ним знов-таки на цілі гуманітарні (стипендії й школу)», – читаємо в автобіографії, написаній Михайлом Грушевським.

З 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Так, уже на третьому курсі М. Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку було удостоєно золотої медалі. Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890-1894 рр. Грушевський працює при Київському університеті як професорський стипендіат.

Грушевському поталанило на справжнього вчителя – відомого історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом він підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, захистив магістерську дисертацію.

За рекомендацією В. Антоновича 1894 р. Михайло Грушевський отримав посаду професора першої на українських землях кафедри історії України у Львівському університеті.

Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) – це курси лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це неперевершена видавнича діяльність (лише «Записок Наукового товариства ім.Шевченка» за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).

Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів – написання суцільної історії України. Перший том фундаментальної «Історії України-Руси» побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів, що аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники Грушевського назвуть його «Історію України-Руси» метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим «Кобзарем».

Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні.

Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл як Росії, так і Австро-Угорщини. З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві.

Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ отримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська Центральна Рада – єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства. Визначальним принципом творення українського парламенту був широкий демократизм. До його складу ввійшли представники всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських, робітничих депутатів, всіх українських земель та українських колоній-громад, національних меншостей. Легітимність Української Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський національний з'їзд. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Він був лідером, головним конструктором політики Української Центральної Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року.

З 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Так, уже на третьому курсі М. Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку було удостоєно золотої медалі. Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890-1894 рр. Грушевський працює при Київському університеті як професорський стипендіат.

Грушевському поталанило на справжнього вчителя – відомого історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом він підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, захистив магістерську дисертацію.

За рекомендацією В. Антоновича 1894 р. Михайло Грушевський отримав посаду професора першої на українських землях кафедри історії України у Львівському університеті.

Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) – це курси лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це неперевершена видавнича діяльність (лише «Записок Наукового товариства ім.Шевченка» за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).

Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів – написання суцільної історії України. Перший том фундаментальної «Історії України-Руси» побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів, що аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники Грушевського назвуть його «Історію України-Руси» метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим «Кобзарем».

Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні.

Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл як Росії, так і Австро-Угорщини. З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві.

Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ отримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська Центральна Рада – єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства. Визначальним принципом творення українського парламенту був широкий демократизм. До його складу ввійшли представники всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських, робітничих депутатів, всіх українських земель та українських колоній-громад, національних меншостей. Легітимність Української Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський національний з'їзд. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Він був лідером, головним конструктором політики Української ЦентральноїРади, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року. 

Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1919 Четвертим Універсалом – повну політичну незалежність України від Росії. 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки. Після падіння Центральної Ради Грушевський перебував деякий час у Кам’янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше – у Празі, Відні, Женеві. У березні 1924 року Грушевський із сім’єю приїжджає до Києва.

М. Грушевський використовував усі можливості, щоб привернути увагу світової громадськості до України, продовжував науково-організаційну діяльність.

1924 року, заради продовження масштабної наукової праці, завершення «Історії України-Руси», що неможливо було без українських архівів та бібліотек, Михайло Грушевський змушений був піти на компроміс з встановленою в Україні радянською владою і повернутися на Батьківщину. Наукові заслуги історика були поціновані навіть більшовицьким урядом: 1923 року його було обрано академіком Всеукраїнської академії наук, 1929 року – Академії наук СРСР. В Україні вчений очолив Історичну секцію ВУАН, навколо якої об'єдналися всі історичні установи, провідні дослідники і талановита молодь.

І все це в умовах постійного, з перших днів повернення, нагляду репресивних органів ДПУ-НКВС, які зібрали 8 томів наклепів і доповідних на «неблагонадійного» Грушевського. 1931 року вчений змушений був виїхати до Москви, підданий короткочасному арешту у справі так званого «Українського національного центру». Після звільнення до кінця життя Грушевський не почував себе вільною людиною. На початку 1930-х рр. була ліквідована Історична секція ВУАН. Закриті видання, зазнали репресій учні і співробітники. Трагічно загинули в таборах донька Катерина, брат Олександр, племінник Сергій, інші родичі. Бо вони належали до роду Грушевських. Зі зміною політичних орієнтирів у державі радянська влада посилює цькування талановитого вченого. У монографії Р. Я. Пирога «Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924-1934)» глибоко розкрито трагізм цього періоду. В архівах, зокрема, збереглися підготовчі матеріали до доповіді Затонського, в яких виписано способи викриття Михайла Грушевського. Найперше у ньому вбачали одну з центральних постатей українського націоналізму, підтасовувалися матеріали про Грушевського як ліберального демократа, про кадетську орієнтацію, ворожнечу до всього великоруського. Зверталася увага на ігнорування диктатури пролетаріату. У січні 1934 року Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності – далеко не повний перелік «грiхiв», які посипалися на вченого. Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер. Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України – Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для радянської влади впродовж наступних десятиліть Грушевський залишався ніким іншим, як «українським буржуазним істориком, одним з головних ідеологів і ватажків буржуазно-націоналістичної контрреволюції на Україні». Тільки в незалежній Україні ім’я Михайла Грушевського знайшло справжнє визнання. Високістю духу, благородством помислів він заклав найглибші ідейні підвалини національного відродження, очолив перший у XX столітті прорив українського народу до самостійності. За своє життя Грушевський зробив і написав так багато, що про його творчу і політичну діяльність створено величезну літературу, склався окремий міждисциплінарний напрямок, який має назву грушевськознавство.

Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної «Історії України-Руси», справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження. Михайло Грушевський – блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії. Михайло Грушевський – видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя – самоствердженню свого народу. Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою». Тривала подвижницька праця Михайла Грушевського у Галичині і Наддніпрянщині, у Львові і Києві стала живим уособленням єднання західних і східних теренів України. Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». Не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна. Становлення демократичної, правової Української держави також є одним з лейтмотивів ідейної спадщини Михайла Грушевського. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М. Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, наукові праці – невичерпне джерело мудрості на всі віки.

Праці М. С. Грушевського – історика, вченого і громадського діяча

Грушевський М. С. Духовна Україна : зб. творів / М. С. Грушевський ; упоряд. І. Гирича, О. Дзюби, В. Ульяновського. – К. : Либідь, 1994. – 560 с.

Збірка включає популярні і наукові праці з історії релігії та церкви в Україні, створені українським істориком. Висвітлюється загальна концепція їх розвитку зі стародавніх часів до початку XX століття.

Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні / М. С. Грушевський. – Л. : З друкарні наукового товариства ім. Шевченка, 1925. – 192 с.

У книжці починаючи з передісторичних глибин і завершуючи XIX ст. в науково популярній формі аналізуються витоки релігійного світогляду українського народу, обставини релігійного життя в Україні.

Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / М. Грушевський ; редкол. П. С. Сохань та ін. – К. : Наук. думка, 1992.

Т.3. – 1993. – 592 с.

У третьому томі висвітлюється історія Галичини і Волині від утворення держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.

Грушевський М. С. Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх / М. С. Грушевський ; упоряд. А. Ф. Трубайчук. – К. : Варта, 1993. – 256 с.

Грушевський М. Історія української літератури. Т. 6 / М. Грушевський. – К. : Обереги, 1995. – 708 с.

Книга містить дослідження українського літературного процесу і культурно-національного руху 1610-1613 рр.

Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями / М. Грушевський ; уклад. : Й. Й.Трояк, В. Ф. Верстюк. – Донецьк : БАО, 2008. – 736 с.

Грушевський М. На порозі нової України : Гадки і мрії / М. Грушевський. – К. : Наукова думка, 1991. – 128 с.

Книга становить собою збірник статей і промов українського вченого і державного діяча М. Грушевського, написаних впродовж 1917-1918 рр.

Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя / М. Грушевський. – К. : Наукова думка, 1991. – 560 с.

Це перша праця видатного українського вченого, написана ще на студентській лаві. У ній на широкому джерельному матеріалі висвітлюється політична історія Київської землі, її економіка, культура та релігія.

Грушевський М .С. Предок : Із белетристичної спадщини / М. С. Грушевський ; упоряд., післяслово та приміт. С. І. Білоконя. – К. : Веселка, 1990. – 247 с.

Книгу складають найяскравіші твори з художньої спадщини вітчизняного історика М. Грушевського.

Грушевський М. Про старі часи на Україні : Коротка історія України (для першого початку) / М. Грушевський. – К. : Обереги, 1991. – 100 с.

Грушевський М. Про українську мову і українську школу / М. Грушевський. – К. : Веселка, 1991. – 46 с.

Грушевський М. Твори : у 50 т. / М. Грушевський, редкол. : П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. ; голов ред. П. Сохань. – Л. : Світ, 2002.

Т.1. Серія «Суспільно-політичні твори (1894-1907)». – 2002. – 592 с.

Цим томом започатковується видання творів історика і громадського діяча М. Грушевського. У першому томі вміщено статті історіософського характеру, а також публіцистику вченого 1894-1907 років. Праці про громадську діяльність та життєвий шлях М. Грушевського.

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / М. Грушевський. – К. : Знання, 1991. – 240 с.

Книга про безцінний історичний досвід, здобутий українським народом впродовж революційних буремних років.

Грушевський М. Як жив український народ : Коротка історія України / М. Грушевський. – К. : Укрвузполіграф, 1991. – 107 с.

Про життя та діяльність М. С. Грушевського

Великий Українець : Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / упоряд., підгот. текстів та фотоматеріалів, комент., приміт. А. П. Демиденка ; худож. оформ. О. В. Коваля. – К. : Веселка, 1992. – 551 с., іл.

Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації : статті і матеріали / Л. Винар. – К. : Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – 304 с.

Грушевський М. С. Твори : у 50 т. / М. Грушевський. – Л. : Світ, 2002.

Т. 46. кн. 1 : Рецензії на праці Михайла Грушевського (1890-1914) / упоряд. В. В. Тельвак. – 2015. – 632 с.

Копиленко О. Л. «Українська ідея» М. Грушевського : історія і сучасність / О. Л. Копиленко. – К. : Либідь, 1991. – 184 с.

У монографії на основі аналізу творчої спадщини М. С. Грушевського робиться спроба дати об’єктивну оцінку політико-правової концепції вченого.

Михайло Грушевський : фотоальбом / авт. тексту Л. В. Решодько. – К. : Україна, 1996. – 140 с., іл.

Це фотодокументальна розповідь про великого літописця, будівничого нової України М. Грушевського.

Михайло Грушевський : у 110 роковини народження 1876 – 1976 : Секція історії України / зладив до друку М. Стахів. – Нью-Йорк - Париж - Сидней - Торонто, 1978. – 236 с.

Збірник публікацій досліджень про М. Грушевського як дослідника українського господарства, як публіциста, як письменника і історика. Також про діяльність його в еміграції.

Михайло Грушевський : зб. наук. праць і матеріалів Міжнар. ювіл. конф., присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського / ред. кол. : Л. Винар, М. Ільницький, А. Жуковський. – Львів, 1994. – 487 с.

Публікації про М. Грушевського у періодичних виданнях

Ващенко В. «Дослідницька програма» М. Грушевського та проблеми критеріїв оцінки його інтелектуальної ініціативи / В. Ващенко // Київська старовина. – 2008. – № 3. – С. 60-85.

Мала батьківщина роду Грушевських : з іст. джерел та переказів // Україна. – 2008. – № 1. – С. 44-45.

Ткаченко І. В. Редакційна політика М. Грушевського в «Літературно-науковому віснику» (1907-1914 рр.) / І. В. Ткаченко // Український історичний журнал. – 2010. – № 5. – С. 90-103.

На підставі комплексу документальних матеріалів та спогадів проаналізовано особливості редакційної політики М. Грушевського в «Літературно-науковому віснику».

Турченко Ф. Г. Михайло Грушевський vs Микола Міхновський (Дискусія сучасників: погляд через сторіччя) / Ф. Г. Турченко // Український історичний журнал. – 2013. – № 2. – С. 74-95.

Порівнюються політичні позиції двох видатних постатей українського національного руху, М. Грушевського і М. Міхновського, щодо питання майбутнього України – автономії у складі федерації чи самостійної держави.

Тельвак В. В. Життєвий і творчий  шлях М. С. Грушевського в ювілейних оцінках 1926 р. / В. В. Тельвак // Український історичний журнал. – 2008. – № 6. – С.111-125.

У статті узагальнена характеристика життєвого та творчого шляху М. С. Грушевського.

Панькова С. З родинного древа Грушевських-Оппокових / С. Панькова // Світогляд. – 2009. – № 3. – С.12-15.

В статті описані досі невідомі факти біографії родини Грушевських. Нарис С.М. Панькової відображає складні повороти життєвих шляхів роду Грушевського і несподіванки, які чекали на істориків в процесі досліджень.

Цибенко І. Бібліологічна культура в творчості Михайла Грушевського / І. Цибенко // Вісник книжкової палати. – 2011. – № 9. – С. 33-36.

У статті зроблено спробу простежити еволюцію витоків наукової творчості М.Грушевського, в якому книга відіграла визначну роль.

Музичко О. «Перша ластівка» Новоросійського університету / О. Музичко // День. – 2012. – 10-11 серп. – С. 22.

Сондюков І. До вершини українського духу : Михайло Грушевський як історик української церкви / І. Сондюков // День. – 2007. – 27 квіт. – с 8.

Титаренко Л. Родове коріння Грушевського / Л. Титаренко // Голос України. – 2008. – 19 січ. – С. 3.

Музиченко Я. Рада з Грушевським / Я. Музиченко // Україна молода. – 2009. – 17 берез. – С. 11.

Стаття розповідає, якою М. Грушевський бачив нашу державу і яким його пам’ятають сьогодні.

Інтернет ресурси

Грушевський Михайло Сергійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія – вільна енциклопедія : сайт. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Грушевський_Михайло_Сергійович. – Назва з екрана.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934), політичний діяч, науковець, публіцист [Електронний ресурс] // Центральна бібліотека ім. Т. Г. Шевченка для дітей м. Києва : сайт. – Режим доступу: http://www.shevkyivlib.org.ua/derzhavni-zakupivli/157-vidatny-persony-grushevsky.html. – Назва з екрана.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) [Електронний ресурс] // Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка : сайт. – Режим доступу: http://www.univ.kiev.ua/ua/geninf/osobystosti/grushevskiy. – Назва з екрана.

До Дня народження Михайла Грушевського. 10 фактів [Електронний ресурс] // Твоє місто : сайт. – Режим доступу: http://tvoemisto.tv/news/do_dnya_narodzhennya_myhayla_grushevskogo_10_faktiv_73186.html – Назва з екрана.

Дорошенко В. Грушевський у спогадах А. Ключко [Електронний ресурс] / В.Дорошенко // Енциклопедія життя і творчості І. Франка : сайт. – Режим доступу: http://www.i-franko.name/uk/Studies/FrankoAndHrushevsky/Kljuchko.html. – Назва з екрана.

Сім цікавих фактів про музей Михайла Грушевського у Львові [Електронний ресурс] // Фотографії старого Львова : сайт. – Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/7-tsikavyh-faktiv-pro-muzej-myhajla-hrushevskoho-u-lvovi/. – Назва з екрана.

Кульчицький С. «Підривна література» Михайла Грушевського [Електронний ресурс] / С.Кульчицький // День : сайт. – Режим доступу: http://day.kyiv.ua/uk/library/books/pidrivna-literatura-mihaylo-grushevskiy-pro-ukrayinsku-movu-y-ukrayinsku-spravu-na. – Назва з екрана.

Марина Гоярчук