Постать Івана Багряного – одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменництві й громадянстві першої половини й середини ХХ ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним в еміграції, в діаспорі його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до  кримінальних засобів.

Іван Багряний (справжнє прізвище – Іван Лозов’ягін з роду Лозов’яг; псевдонім обрано, як припускають, під впливом захоплення творами Миколи Хвильового – в текстах його улюблений епітет «багряний» виражав революційно-романтичне поривання) народився 2 жовтня 1906 року в м. Охтирці. Деякий час навчався в Київському художньому інституті. Писати почав ще у школі, рано розпочав і систематичну літературну діяльність. Належав до літературного об’єднання «Марс» (Майстерня революційного слова), яке відстоювало засади професійної кваліфікованості й намагалося чинити опір вульгарній партійній політизації літератури. Членами «Марсу» були Є. Плужник, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Б. Тенета, Д. Фальківський, М. Івченко, Г. Косинка, В. Підмогильний, Я. Савченко, Я. Качура – письменники дуже не схожі між собою, але майже всі яскраво талановиті, й майже всі вони були репресовані ще на початку 1930-х. Іванові Багряному було лише 25, коли його заарештували. Але молодий поет встиг вже засвідчити свій небуденний хист збіркою віршів «До меж заказаних» (1929); поемою «Монголія» (1927), в якій образ далекої азіатської країни постав не у звично-екзотичному, а швидше в історіософському плані, а контраст величного минулого й жалюгідного сьогодення містив для українського читача прозорі алюзії; поемою «Аве Марія» (1929) з гімном бунтарству й запереченням духовного рабства (теж досить небезпечний на ті часи пафос); історичним романом у віршах «Скелька» (1930), який постав на основі місцевих народних переказів і «антирелігійна» спрямованість якого була формою викриття експансії російської православної церкви, її колонізаторської й русифікаторської ролі в Україні.

Певне, саме неординарний характер творчості привернув увагу чекістів до молодого поета, як і його незалежна вдача та приналежність до запідозреного в нелояльності «Марсу». А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція. У всякому разі, Багряному інкриміновано його ймовірні погляди, як видно з його «Свідчень про свою контрреволюційну діяльність» (назву таким документам давали самі чекісти), що їх вперше опублікував у «Літературній Україні» (від 6 лютого 1992 року) дослідник творчості Івана Багряного Олександр Шугай. У цих зізнаннях Іван Багряний так викладає свої «ще не зовсім сталі» переконання: 

«1) Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мусять бути національними не тільки за формою, а й за змістом. Я – український письменник. 

2) Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-от: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть у націоналізмі. Потім російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності.

3) В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву…» 

І ще: «Протягом 29-30, 31 та 32 рр. погляди мої змінилися лише в той бік, що стали сталішими та поширилися на іншу ділянку нашої дійсності. Так, я вважав, що ми скривджені й економічно, що, мовляв, багато віддано, а мало за те маємо»… 

Неважко побачити, що, незалежно від того, чи це добровільні свідчення, чи вимушені, чи самим слідчим писані, – вони відбивають настрої мислячої частини української інтелігенції, коло тем і уявлень, популярних в Україні 20-х – початку 30-х років, і саме тих, яких боявся режим і яких дошукувалися репресивні органи.

Арешт і засудження не паралізували вольової вдачі Івана Багряного. Судячи з усього, він не був заляканою безмовною жертвою, а, наскільки це виявилося можливим за різних ситуацій, вів ідеологічний і психологічний двобій зі своїми переслідувачами – слугами системи (відлуння якого – і в пізнішому романі «Сад Гетсиманський», де вгадується й особисто пережите), тікав із заслання, дістав новий строк. Взагалі, все його життя сповнене дії, ризику і драматичних пригод, що відбилися і в його творчості. Тут треба згадати і про фатальну недугу – туберкульоз легенів, яку він дістав чи то в тюрмі, чи то на засланні й яка переслідувала його до останніх днів, укоротивши віку. 

Вийшовши на волю в перші дні війни, опиняється під німецькою окупацією, намагається віддатися національно-культурній роботі, але, не бачачи умов для цього і пересвідчившись у геноцидному для українського народу характері фашистського «визволення», знаходить шлях до українського підпілля, де працює в референтурі пропаганди, пише пісні, статті, малює карикатури та плакати, бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та у виробленні програмових документів, зорієнтованих на об’єднання всіх незалежницьких сил та подолання впливу тоталітарних і авторитарних ідеологій, на поворот до демократичної політичної концепції.

В еміграції, живучи переважно в Німеччині, Іван Багряний виявив велику творчу енергію в широкому інтелектуальному і громадянському діапазоні – як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і діяч, організатор політичного життя. З-під його пера виходили поезії, частина яких об’єднана в збірці «Золотий бумеранг» (1946; ця збірка дала підставу Ю. Шереху-Шевельову поставити ім’я автора поряд з Уласом Самчуком, як двох найвидатніших письменників української еміграції); романи «Тигролови» (1944, друга редакція – 1946-1947), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Антон Біда – герой труда» (поетична сатира, 1956), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси – «Морітурі», «Генерал», «Розгром» та інші твори.

Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів – тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Юрій Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці» і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з’явився набагато раніше за твори останнього. Критик говорить про «разючу подібність» «Саду Гетсиманського» та «Архіпелагу ГУЛАГ» (попри більшу масштабність останнього), а водночас зауважує, що «брак сприятливої кон’юнктури 1950 року супроти 1970-го і класичне українське невміння виходити поза своє гетто спричинилося до того, що роман Багряного не здобув і одної тисячної частки тієї популярності, якої осягла документальна епопея Солженіцина».

І все-таки саме романи Багряного – «Тигролови» й «Сад Гетсиманський» – стали тими, що були перекладені англійською та деякими іншими мовами і здобулися на певний резонанс на Заході.

Багатьма європейськими мовами був перекладений і його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», що мав великий розголос серед української еміграції та у світі. Це – один із шедеврів багатогранної й темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань.

Памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» був відповіддю на облудні заклики радянської пропаганди й на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР – прямо в концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта – перебування у вільному світі – для боротьби за її свободу. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії жертв більшовизму або й, загіпнотизована сталінською пропагандою, вороже ставилася до втікачів із СРСР як до нібито фашистських «колабораціоністів».

У цьому памфлеті Багряний, зокрема, писав: «Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною? Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.

Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де ти родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.

Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вічизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти моєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї.

Чому? 

Бо там більшовизм.

Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно».

І далі, розповівши «страшну правду про тамтешній світ», Іван Багряний закінчує свій пристрасний памфлет – заклик до людської совісті й розуму – такою відчайдушною пропозицією:

«Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялося там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.

Нам світ може не повірити. Добре!

То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних. 

Нехай нам влаштують суд.

Але на такий суд Сталін не піде! 

Ми того суду не боїмося, але він його боїться – «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший із мудрих», «найдемократичніший із демократичних» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом»…

Полум’яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння, стає в 1940-ві роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб», – а водночас це був і початок деміфологізації сталінського режиму.

В еміграції у ФРН Іван Багряний розгорнув активну політичну та організаторську діяльність, спрямовану на консолідацію українських патріотичних сил, на вироблення реалістичної й демократичної політико-ідеологічної платформи, – і це знайшло відбиття в його рясній публіцистичній, журналістській продукції. 

Разом із Г. Костюком, С. Підгайним та іншими Багряний створив Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яку очолював від 1948 року до своєї смерті 1963 року, та був ініціатором створення Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ).

УРДП ставила своєю метою боротьбу за незалежну демократичну Україну, орієнтуючись на всі трудові та національно свідомі елементи в самій УРСР, — і це була принципово акцентована орієнтація, що вимагала змін в ідеології українського визвольного руху. Одна з найчисленніших, з чималим інтелектуальним потенціалом, УРДП багато зробила для еволюції політичної думки української еміграції в бік європейськи зрозумілого демократизму, хоч і залишила місце для стереотипів революційності та класовості, що пояснювалося саме апеляцією до реалій УРСР. Реалістичність і динамізм політичного мислення Івана Багряного, його ентузіастична постава забезпечили йому послідовників у всіх країнах розселення української політичної еміграції. Газета «Українські Вісті», яку він заснував, яку провадив і яка, за його словами, була «трибуною нової з-підрадянської робітничо-селянської еміграції, бідної матеріально, але сильної духом», понад півстоліття залишалася однією з найкомпетентніших українських газет у діаспорі. 

Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію. В цьому він був близький до Микити Шаповала – діяча і теоретика українських соціалістів-революціонерів у першій половині ХХ століття.

Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії (тепер, до речі, активно відроджувані), Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ».  

Завданням своєї партії Іван Багряний вважав – стояти на грунті цієї ширшої народної правди: «Це завдання ми завжди маємо на оці, і в ім’я його здійснення можемо витерпіти які завгодно нападки й провокаційну шамотню супроти нас усіх тих, хто жахається слова «марксизм», «матеріалізм»… і готує розправу кулею і шибеницею» («Наші позиції», 1948, ч. І, с. 27-28). 

У життєвому грунті українського національного руху (а не в елітаристських теоріях) та в його масовому характері І. Багряний вбачав запоруку перемоги і причину страху червоних імперіалістів перед Україною: «Тим застрашливим для радянських імперіалістів фактом є факт, що носієм ідеї самостійної, вільної, суверенної України сьогодні є вже не пара десятків «інтелігентів», аматорів старовини й фольклору, нікому не шкідливих, а є тим носієм ідеї самостійної, незалежної України українське робітництво й селянство, український трудовий народ» («Українські вісті», 29 травня 1952 р.). Тут була, мабуть, оптимізація ситуації та настроїв в Україні, але саме настановлення на внутрішні сили українського народу і резерви органічного розвитку українського суспільства – слушне й виправдане.

Як одне з найважливіших завдань І. Багряний завжди висував: «Об’єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість». У зв’язку з цим поставала проблема міста. Ось що говорив він про це на ІІІ з’їзді УРДП: «Проблема міста – це проблема панування в Україні. Радянська і взагалі російська політика спрямована на роз’єднання українського робітництва й селянства, на відчахнення міста з національного українського комплексу й радикальне його зросійщення». 

Ця теза – складник постійної боротьби І. Багряного з українським шовінізмом та його політичними модифікаціями в еміграційних колах. І він робить висновок: «Ми мусимо протиставити російській політиці, як також і політиці рідних українських недорік, політиці роз’єднання – політику зв’язування, об’єднання, злиття в єдину цілість, бо ця єдність усіх елементів українського суспільства нам потрібна конче як найважливіша передумова в боротьбі з могутнім ворогом. Щоб об’єднати всі соціальні й національні елементи українського народу в єдину націю, щоб щільно поєднати місто з селом, мусимо написати на своєму щиті великий девіз не расового, а територіального патріотизму» (Знов-таки: те, що Багряний висував понад півстоліття тому гіпотетично, сьогодні постало перед Українською державою як першочергова потреба!).

З чого може випливати такий патріотизм? З реальних життєвих інтересів українського народу. На думку І. Багряного, хоч українські трудові маси «становлять собою грунт, абсолютно не сприйнятливий для ідеології вузько націоналістичного розуміння», вони «абсолютно сприйнятливі для ідеї української держави». Для того, говорить Багряний, є передумова, «сильніша за сумнівну «расовість», за «націоналізм» чи «шовінізм». Це – риса, «властива однаково місту й селу й яка їх єднає, визначаючи по-справжньому національну приналежність як зросійщених робітників, так і байдужих до «націоналізму» українських селян, так і всіх засимільованих, врослих в український грунт, в українське виробництво, в український виробничий процес росіян, євреїв, греків та інших. Риса ця – єдність, спільність соціальних і політичних інтересів, нерозривно зв’язаних із територіально-державними інтересами України, що в сукупності й творять нині національні інтереси цих людей».

Він спростовує думку про те, що робітництву байдуже до ідеї самостійної України. Як робітництво, так само й усе населення «за самостійну Україну буде боротися, але лише за таку, в яку віритиме, що в ній йому буде вільніше й краще жити. Бо це населення бачило вже кілька «Україн», в тому числі «Україну» Микити Хрущова й Еріха Коха». 

Житиме та Україна, в якій будуть забезпечені інтереси українського народу. «А ті інтереси: Влада! Земля! Заводи і фабрики і всі блага! І свобода. Свобода порядкувати на своїй землі в своїх інтересах».

Це сказано в 1948 році. Понад півстоліття тому. Понад півстоліття тому були виголошені та розвинуті й інші думки, які становили основу цілісної політичної концепції Івана Багряного. Тоді, здавалося б, мало було підстав для такого оптимізму (хоч і драматичного) щодо майбутньої долі України. Але знання українського життя, органічний заряд національної енергії й віра в творчий потенціал українського народу надали політичному мисленню Багряного тієї провісницької прозірливості, яка мала б вразити сучасного уважного читача. Адже – попри деякий теоретичний еклектизм та інерцію народницько-соціал-революціоністської (а почасти й укапістської) фразеології, попри деякий анахронізм політичної риторики – багато його провіщень справдилося, а чимало його принципових положень зберігають і сьогодні свою вагу та актуальність.

Тим парадоксальнішим є той факт, що здобутки політичної думки Івана Багряного не були належною мірою затребувані ні в минулому, в діаспорі, ні досі, в незалежній Україні. Прикро дивитися, тривожно бачити, як і в наш час національно-демократичні сили робили помилки, які вже губили Україну й від яких ще півстоліття тому застерігав Іван Багряний: відрив національно-політичних завдань від соціально-економічних, в результаті чого ініціативу захисту життєвих інтересів трудящих перехоплювали необільшовики (щоправда, лише на рівні облудних гасел і мітингової гри, але це дуже небезпечна гра); недостатність державницького, інтегруючого розуміння політичної нації, поверховий підхід до складнощів мовного питання, який дає можливість ворогам української незалежності використовувати його для розколу українського суспільства, та ін.

Громадянський темперамент Багряного не вміщався в річищі суто художньої творчості й проривався в поезії та прозі – політичними деклараціями та політичною сатирою. (Згадаймо хоча б поетичний цикл «Каїнам, хамам і провокаторам, мертвим, живим і ще не народженим, в Україні і поза Україною сущим» – з характерним, так інтимно пережитим епіграфом з Олеся: «Свої серця нам виривали, чужі тесали нам хрести»). Зате й навпаки – в його публіцистиці на ідеологічні конструкції та логічні викладки лягає печать емоційності та поетичного візіонерства, не кажучи про стилістичну багатобарвність і часом «світіння» слова.

Загалом же публіцистичний доробок Івана Багряного являє надзвичайний інтерес і, як уже говорилося, багато в чому повчальний і не втратив своєї актуальності. Не всі, напевно, погодяться з поглядами автора, часом висловленими в запалі полеміки (та в цьому й немає доконечної потреби), але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалених один від одного періодів нашої та світової історії й висновків про минуще і стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критерії їх оцінки, про пошукування інтелектуального «ключа» до них. 

Зокрема тим читачам в Україні, тій частині молоді, в уявленні якої, через необізнаність, уся ідеологія українського національно-визвольного руху зводиться до праць Д. Донцова та його прихильників і послідовників, не зайве буде ознайомитися і з іншими концепціями.

Водночас публіцистика Івана Багряного є квінтесенцією національної гідності й суверенності, обстоювання повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму – як у його популярно-вульгарних формах, так і в «прогресистських» та «інтелектуалістських». В силове поле політичної думки Багряного входив і широкий спектр фактів та процесів світового політичного життя. 

Соціалізм, комуністичну ідеологію Іван Багряний знав не збоку, як щось чуже й далеке, – він внутрішньо пережив її, вижив, відродився з неї, очистився – тому судив про неї глибше, точніше і справедливіше, ніж інші, від початку до неї далекі; тому бачив її «зсередини»; тому міг давати прогнози, що справджувалися. А його викриттям додавав сили гнів за спаплюжені надії мільйонів, які були повірили фальшивим богам, гнів і біль за знищене українське відродження.

У памфлеті «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» Іван Багряний писав: 

«Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне, як щез фашизм німецький.

Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості».

Нині Іван Багряний вертається в Україну. І стверджуються горді слова, викарбувані на його могилі:

Ми є. Були. І будем Ми!

Й Вітчизна наша з нами.

Дзюба І. «Бронебійна публіцистика». Іван Багряний

[Електронний ресурс] / І. Дзюба // День : щоденна всеукраїнська

газета : сайт. – Режим доступу:

http://incognita.day.kiev.ua/bronebijna-publiczistika-ivan-bagryanij.html. – Назва з екрана.

Основні віхи життя та творчості

Інші псевдоніми – Полярний, Дон Кочерга та інші.

Справжнє ім'я – Іван Павлович Лозов'яга (Лозов'ягін). 

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.

У 1912-1916 pp. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Краснопільській художньо-керамічній школі.

У 1920 році він став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.

У 1922-1926 pp. він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926-1930 pp. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МАРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1928 р. І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись непоміченим владою.

У 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики – «Скельку» було конфісковано. Наступного року з'явилась стаття «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці…», засуджений на п'ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).

У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в'язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув'язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

У 1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював у ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково врятувався.

У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. Він у 1945 р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з'являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою, взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на об'єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку. 

У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище. Памфлетом «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946 р.) І. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одного нещасного. У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).

За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Звіролови» - 1946); «Сад Гетсиманський» (1950); «Огненне коло» (1953); «Буйний вітер» (1957); «Людина біжить над прірвою» (1965); п'єси «Генерал», «Морітурі», «Розгром»; поема «Антон Біда – герой труда»; збірка «Золотий бумеранг»; твори для дітей.

Письменник помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазіен у Шварцвальді (Західна Німеччина).

Івана Багряного посмертно реабілітовано у 1991 р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина. 

Письменник залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув своїми романами. Першим великим твором були «Тигролови» (1944; 1946 перевидані під назвою «Звіролови»), перекладені німецькою та видані в місті Кельні трьома накладами. Цю книжку високо оцінив В. Винниченко, прорікаючи велике творче майбутнє її авторові. 

Твори Івана Багряного

В основу «Тигроловів» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру: він не скорився, не змирився з насильницьки нав'яза- ним йому статусом в'язня жахливої системи й залишився Людиною. Сюжетна канва роману вибудована на історії «полювання» майора НКВС Медвииа – цього новітнього тигролова – на гордого, не прирученого тоталітарною системою молодого хлопця з України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання… Григорій Многогрішний переміг. Передусім тому, що не визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може й повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.

Безперечно, це романтичний твір, з елементами пригодницького жанру (тому закономірна його популярність серед німецької молоді). Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно перебуває в емоційному напруженні. І все ж «Тигролови» виходять за межі звичайної «масової» літератури. Насамперед – ідейним спрямуванням (у літературі «масовій», як у старій казці, добро теж завжди перемагає), але в творі Багряного всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні –образи, ліричні відступи, промовисту символіку. Згадаймо той стрімкий потяг-експрес, що мчить на Далекий Схід. Як мчить і саме життя XX ст. У ньому розважаються й милуються краєвидами представники пануючої влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено на зеків, безправних «остів». Серед останніх і Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрапляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, наче у мрію-казку. Символічний підтекст цієї назви. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці,-які були колись ро,зкуркуленг радянською владою. Тут вони створили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією. Атмосфера в родині старого Сірка, яка прийняла й порятувала Григорія, тепла, домашня, як і довколишня мати-природа. На тлі цієї розкішної багатовікової природи розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки. Без такої тремтливої любовної колізії немислимий жоден романтичний твір.

Але сюжет далекий від мрійливої сентиментальності, навпаки – він напружений, динамічний. Сірки мають незвичне й небезпечне заняття – виловлюють у тайзі тигрів – гордих, незалежних і сильних звірів. Звернімо увагу: ці люди звірів не убивають, а лише ловлять. У двобої з тиграми вони є рівновеликими, такими ж гордими та незалежними. Українці протистоять силам зла, яке уособлено в образі майора НКВС Медвина, протистоять і перемагають. Медвин женеться за Григорієм, підступно вистежуючи його в тайзі, готовий у слушний момент вбити. Але в цьому двобої перемагає Григорій. І це цілком закономірно: письменник щиро вірить, що переможе тільки добро.

Таким же мужнім і несхитним показано іншого героя – Андрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський». В. Винниченко назвав його «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності, сприяв його друкові у Франції. Цей твір також має романтичне спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування Андрія в слідчому ізоляторі, у в’язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітучій Країні Рад» (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом «Архіпелаг ГУЛАГ»). Правдиві описи тюремного ув'язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Отож, на майже документальній основі досить вправно вибудовується розгалужений каркас витвореного уявою і фантазією митця апокаліптичного світу безправ'я, нелюдських знущань і принижень. Цей зовнішній світ контрастно протиставляється духовно наповненому, глибокому внутрішньому світові Андрія Чумака. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого головного героя, І. Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури, яка завжди розкривала душу народу, його ментальність, мораль. Він також безпосередньо використовує засоби фольклорної поетики. Скажімо, пісенний зачин роману — до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька, старого коваля. Цей заповіт – у традиції споконвічної народної моралі: триматися один одного, рятувати того, хто потрапляє в біду. А в біді зараз найменший брат – репресований Андрій. Як це відповідало душевному стану самого автора! Навіть більше, заповіт старого Чумака звучить досить символічно, наче заклик, прохання до всіх майбутніх нащадків.

Символічною є назва твору. За біблійною легендою, Гетсиманський сад – місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа, місце зради. Там гарно й затишно, ростуть солодкі маслини. Такий сад душевної опори є разючим контрастом до тієї дійсності, в якій змушений страждати Андрій Чумак, якій він мусить мужньо протистояти.

Обставини незвичайні, ситуації напружені, в душах героїв багато сум'яття, розпачу, зневіри, проте всупереч усьому Андрій перемагає, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили зберегти людську гідність. Андрія та інших дітей коваля не розчавлює тоталітарний прес – ситуація скоріше бажана, аніж дійсна. В ній передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу. Така оптимістична кінцівка і така провідна ідея «Саду Гетсиманського». Окрім основної проблеми, у цьому творі Іван Багряний також художньо досліджує інші: любові й ненависті, вірності та зради, батьків і дітей, віри та безнадії, збереження роду, родини. Всі вони показані традиційно для народного сприймання – з позиції пріоритету гуманізму й добра на землі.

Роман містить чимало публіцистичних відступів, роздумів, які підкреслюють провідну ідею, авторську позицію. Вони знижують художню вартість твору, але є прикметною рисою індивідуального стилю письменника.

Творчість Івана Багряного довела, що сповнене небезпек, пригод, трагедій, зрад життя письменника не знищило в ньому віри в перемогу добра над злом. І радісно, що, хоч і з великим запізненням, його народ має можливість читати твори, дізнаватися з них про гіркі сторінки української історії, щоб уже ніколи не допустити їх повторення.

Про боротьбу української Дивізії Галичина під Бродами написав Багряний окрему повість «Огненне коло», яку видав у 1953 р. 

«Огненне Коло», твір, що його називав автор повістю про трагедію під Бродами, появився друком у 1953 році.Треба відмітити, що Багряний пише тут про події, яких він сам не пережив і не бачив. Тут видно, що твір писаний на підставі переказів. Сам автор у післяслові пише, що не уважає цю повість за досконалу, але тому, що в нашій літературі немає творів на теми визвольної боротьби, він відважився писати на таку болючу тему, а саме про трагедію під Бродами. Письменник мав на думці написати великий роман в 4-ох томах, в якому одну частину, себто четвертий том мала творити повість Огненне Коло. Навіть герої твору Петро й Ата, повторюються в пізніше виданім романі Буйний Вітер.

Сюжет роману має хронікальний характер. Багряний детально аналізує й розмірковує над подіями, складною долею України у круговерті нових визвольних змагань, причинами поразки і протистояння в українському таборі. У центрі подій – українські юнаки, «щойно зрекрутовані», сповнені надій і життєвого оптимізму, «жадоби подвигу в ім’я любові», Батьківщини. «Це все молодь, зелена-зеленісінька, цвіт землі галицької й не галицької, цвіт землі української…». Це романтики, до яких поступово приходить прозріння. Оптимізм змінює гіркота усвідомлення безперспективності союзу з іноземними військами в боротьбі за незалежність.

Роман «Людина біжить над прірвою» побудований на екзистенціальній філософській основі. І. Багряний інтуїтивно втілив ідеї цього вчення, які відчувало суспільство того часу. Авторську світоглядну позицію в творі втілює головний герой – Максим Колот. Опозицію щодо цих ідей відстоює його опонент Соломон.

На початку роману обидва ці герої потрапляють у безвихідну ситуацію. Йде війна, німці залишають місто, натомість приходять радянські війська. Максиму і Соломону загрожують смертю і ті, і ті. Тут автор виходить на екзистенціальну проблему «закинутості» людини в світ, який вона не вибирає. Максим і Соломон розуміють, що опинилися «над прірвою»: «Йому немає місця на землі: на схід і на захід, на північ і на південь – усі шляхи закриті й усюди на нього чигає смерть». Головні герої покладають надію один на одного, чекаючи, що хтось з них дасть дороговказ з цього глухого кута. Соломон, що «глуше горілку чи горілкою глуше власну душу й власну голову», дивлячись на картину в будинку Максима «Йосип і Марія з Іісусом утікають у Єгипет на малому осляті», шкодує, що у них самих немає цього Єгипту, тобто немає місця на землі, куди б вони були взмозі втекти. Максим після цих слів відчуває, що втрачає останню надію. Головний герой приходить до думки про абсурдність світу, незрозумілість й жорстокість його законів. Ця проблема є однією з провідних у екзистенціалізмі. В цій однаковій ситуації герої приходять до різних висновків. Соломон чіпляється за ідею Бога, що є одвічним прибіжищем душ. Причому, щиро він в неї не вірить, за нього говорить звичайний тваринячий страх і відчай: «Нема за що вхопитися… Нема! Від усіх струнких (ілюзорно струнких!) концепцій і систем, від усіх «ізмів», на які спиралася й мусила спиратися душа, лишився пил. Хаос, мразь… Блеф то все! їхня стрункість ілюзорна. І правдивість ілюзорна. То омана!..». На думку Максима, до ідеї Бога можна прийти лише маючи безмежну віру, чого ані він, ані Соломон не відчувають.

Багряний І. Сад Гетсиманський : роман / І. Багряний. – Київ : Час, 1991. – 509 с.

Багряний І. Тигролови : роман : в 2 ч. / І. Багряний. – Б. м. : Прометей, 1955. – 272 с. – (Бібліотека С. Кравця).

Багряний І. Фарватер п’ятої колони / І. Багряний. – Вінніпег : Б.в., 1949. – 16 с.– (Бібліотека С. Кравця).

Багряний І. Листування: 1946-1963 рр. : в 2 т. / І. Багряний. – Київ : Смолоскип. – 2002. Т. 1. –2002. – 706 с.

Багряний І. Листування: 1946-1963 рр. : в 2 т. / І. Багряний. – Київ : Смолоскип. – 2002. Т. 2. – 2002. – 554 с.

Багряний І. П. Огненне коло : повість про трагедію під Бродами / І. П. Багряний. – Київ : Варта, 1992. – 124 с.

Багряний І. Антон Біда – Герой Труда : повість про Ді-Пі / І. Багряний. – Б. м. : Україна, 1956. – 270 с. – (Бібліотека С. Кравця).

Багряний І. Вірю! : хрестоматія / І. Багряний. – Чікаго ; Xарків, 2001. – 544 с.

Багряний І. Вибрані твори / І. Багряний. – Київ : Смолоскип, 2006. – 687 с. – (Розстріляне відродження).

Багряний І. Генерал : комедія-сатира / І. Багряний. – Київ, 1948. – 94 с. – (Бібліотека С. Кравця).

Багряний І. До Ворскли, по рибу : Оповідання / І. Багряний. – Київ : Веселка, 1995. – 16 с.

Багряний І. Казка про лелек та Павлика-мандрівника / І. Багряний. – Київ : Смолоскип, 2011. – 48 с.

Багряний І. Людина біжить над прірвою : роман / І. Багряний. – Київ : Укр. письменник, 1992. – 318 с.

Багряний І. Морітурі : драм. повість / І. Багряний. – Б. м. : Прометей, Б. р. – 125 с. – (Бібліотека С. Кравця).

Багряний І. Під знаком Скорпіона: з творчої спадщини письменника : поезія, проза, публіцистика / І. Багряний. – Київ : Смолоскип, 1994. – 240 с.

Багряний І. Публіцистика : доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе / І. Багряний. – Київ : Смолоскип, 1996. – 856 с.

Багряний І. Телефон / І. Багряний. – Б.м., 1960. – 44 с. – (Бібліотека С. Кравця).

Багряний І. Чому я не хочу вертатись до СССР? / І. Багряний. – Вініпег, 1946. – 40 с. – (Бібліотека С. Кравця).

Книги про життя і творчість Івана Багряного

Балаклицький М. «Нова релігійність» Івана Багряного : наук. монографія / М. Балаклицький. – Київ : Смолоскип, 2005. – 167 с.

Біографії / упоряд.: С. Козак, Г. Протасова. – Київ : Літ. Україна, 2013. – 180 с.

Большевики про Івана Багряного. – Нью-Йорк : Прометей, 1959. – 15 с. – (Бібліотека С. Кравця).

Гришко В. І. Живий Багряний: доп. на вічах у Нью-Йорку та Чікаго 5-6 жовт. 1963 р. / В. І. Гришко. – Новий Ульм : Укр. вісті, 1963. – 30 с. – (Бібліотека С. Кравця).

Колошук Н. Іван Багряний: домінанти творчості та проблеми вивчення : навч. посіб. / Н. Колошук. – Луцьк : Твердиня, 2010. –104 с.

Турута Т. Вивчення творчості Івана Багряного в школі : посіб. для вчителя / Т. Турута. – Тернопіль : Піддручники. Посібники, 2000. – 78 с.

Український письменник і політичний діяч Іван Багряний, 1906-1963 : бібліогр. покажч. – 2-ге вид. – Xарків : ХДНБ, 2006. – 191 с.

Шугай О. Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду : роман-дослідж. / О.Шугай. – Київ : Рада, 1996. – 480 с. – (Приватна колекція А. Кондратюка).

Шугай О. Іван Багряний: нове й маловідоме : есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти. Кн. 210 / О. Шугай. – Київ : Смолоскип, 2013. – 1045 с.

Шугай О. Іван Багряний: нове й маловідоме : есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти. Кн. 1 / О. Шугай. – Київ : Смолоскип, 2013. – 960 с.

Куцевол О. Народився він для бою : навч. посіб. / О. Куцевол. – Вінниця : Ландо ЛТД, 2011. – 288 с.

Народжений для бою : зб. матеріалів до 110-річчя Івана Багряного / упоряд. С. Козак. – Київ : Укр. б-ка ім. І. Багряного, 2016. – 140 с.

Іван Багряний: український письменник і політичний діяч : до 110-річчя від дня народж. : біобібліогр. покажч. / упоряд. С. Козак. – Київ : Літ. Україна : Укр. вид. спілка ім. І. Багряного, 2016. – 264 с.

Публікації в періодичних виданнях

Ахтимійчук М. Незабутні сторінки народного героїзму : (за романом Івана Багряного «Тигролови») : чит. конф. / М. Ахтимійчук // Українська мова та література. – 2015. – № 6. – С. 20-24.

Гай-Нижник П. Програмові засади та світоглядні ідеї УРДП під проводом І. Багряного (1947-1963 рр.) / П. Гай-Нижник, О. Ярошинський // Українознавство. – 2015. – № 4. – С. 160-176.

Кияниця К. Сміливі завжди мають щастя : «Тигролови» – авантюрно-пригодницький роман Івана Багряного / К. Кияниця // Українська мова та література. – 2015. – № 7/8. – С. 38-48.

Коваль Н. Іван Багряний – людина з душею поета й митця / Н. Коваль // Українська мова та література. – 2015. – № 6. – С. 6-8.

Коновал О. Співпраця Григорія Китастого та Івана Багряного / О. Коновал // Березіль. – 2013. – № 5/6. – С. 140-142.

Медведева О. Особливості мовної публіцистики Івана Багряного / О. Медведева // Українська мова та література. – 2015. – № 21/22. – С. 70-72.

Науменко В. Листування – це найтяжчий жанр / В. Науменко // Березіль. – 2016. – № 4/6. – С. 171-173.

Недруковані листи Івана Багряного // Березіль. – 2016. – № 4/6. – С. 174-191.

Новицька Г. Іван Багряний «Тигролови» : урок літератури : 11-й клас / Г. Новицька // Українська мова та література. – 2016. – № 7/8. – С. 70-71.

Погоріла Л. Компаративний аналіз роману І. Багряного «Сад Гетсиманський» та оповідання О. І. Солженіцина «Один день Івана Денисовича» / Л. Погоріла // Зарубіжна література в школі. – 2015. – № 11/12. – С. 15-17.

Приліпко І. Духовенство в умовах тоталітарного режиму : на прикладі творчості Володимира Винниченка та Івана Багряного / І. Приліпко // Дивослово. – 2015. – № 4. – С. 50-55.

Скепян О. Іван Багряний «Тигролови». Історія написання роману : 11-й клас / О. Скепян // Українська мова та література. – 2013. – № 13. – С. 28-32.

Степанова О. Сміливі завжди мають щастя : урок за романом Івана Багряного «Тигролови» / О. Степанова // Дивослово. – 2012. – № 12. – С. 8-12.

Ткач К. Мовосвіт письменника / К. Ткач // Літературна Україна. – 2017. – № 7. – С. 3.

Шугай О. Іван Багряний – за мольбертом : (нове з біографії письменника) / О. Шугай // Київ. – 2013. – № 9. – С. 145-156.

Шугай О. Чекання – то тяжче за всяку роботу... : нове з біографії Івана Багряного / О. Шугай // Київ. – 2014. – № 9/10. – С. 109-112.

Шугай О. Як Іван Багряний опікувався ... Орвеллом / О. Шугай // Літературна Україна. – 2017. – № 18/19. – С. 15.

Шугай О. Як німці перекладали Івана Багряного... : нове з творчої біографії письменника // Київ. –2013. – № 3/4. – С. 182-188.

Інтернет-ресурси

Іван Багряний [Електронний ресурс] // Вікіпедія – вільна енциклопедія : сайт. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Іван_Багряний. – Назва з екрана.

Іван Багряний біографія коротко [Електронний ресурс] // Довідник цікавих фактів та корисних знань : сайт. – Режим доступу: http://dovidka.biz.ua/ivan-bagryaniy-biografiya-korotko/. – Назва з екрана.

Іван Багряний [Електронний ресурс] // Бібліотека української літератури : сайт. – Режим доступу: http://ukrclassic.com.ua/94-bagryanij-ivan/2218-ivan-bagryanij-biografiya-skorocheno. – Назва з екрана.

Поворозник Ю. Від МАРСу до «Тигроловів»: 15 фактів про Івана Багряного [Електронний ресурс] / Ю. Поворозник, О. Городівська // Громадське : сайт. – Режим доступу: https://hromadske.ua/posts/ivan-bahrianyi-15-faktiv-pro-avtora-tyhroloviv. – Назва з екрана.

Іван Багряний. Життєвий і творчий шлях [Електронний ресурс] // Народна освіта : сайт. – Режим доступу: http://narodna-osvita.com.ua/426-van-bagryaniy-zhittyeviy-tvorchiy-shlyah.html. – Назва з екрана.

Дзюба І. «Бронебійна публіцистика». Іван Багряний [Електронний ресурс] / І. Дзюба // День : щоденна всеукраїнська газета : сайт. – Режим доступу: http://incognita.day.kiev.ua/bronebijna-publiczistika-ivan-bagryanij.html. – Назва з екрана.

Біографія Багряного Івана [Електронний ресурс] // Бібліотека школяра : сайт. – Режим доступу: http://www.ukrtvory.com.ua/bagr.html. – Назва з екрана.

Багряний І. П. Поезія. Поеми. Вірші [Електронний ресурс] / І. П. Багряний // УКРЛІТ.ORG : публічна електронна бібліотека української художньої літератури : сайт. – Режим доступу: http://ukrlit.org/bahrianyi_ivan_pavlovych/tvory. – Назва з екрана.

Анна Христофорова