Віртуальні виставки
«... кожний народ, який хоче добитися
самостійності, мусить подбати насамперед
за те, щоб свою масу піднести до такого
ступеня просвіти, щоб цей народ відчув
свою національну достойність і признав
себе окремішньою нацією»
Календар «Просвіти» на ювілейний рік 1938
Основні періоди діяльності громадської організації «Просвіта» в м. Рівне
Громадська організація «Просвіта» – унікальне явище в українській і, напевне, у світовій історії. Створена в умовах бездержавності у середовищі галицької інтелігенції у 1868 році, вона відразу постала на сторожі прав українського народу, його мови, культури, історії та духовності. «Просвіта» швидко поширилася по всій Україні.
До складу Львівської «Просвіти» входило цілий ряд повітових, у їх числі й Острозька, Дубенська, Костопільська, Рівненська.
Остання, Рівненська повітова «Просвіта», бере свій початок з 1917 року. Фундатором її був адвокат Федір Сумневич. Перший період діяльності Рівненської «Просвіти» (1917-1939) припадає на час польської окупації.
В умовах польського гноблення українців вона створила сотні хат-читалень, гуртків, рільничих об’єднань, хорів, залучила до просвітницької діяльності інтелігенцію, селян, робітників, молодь. Пробуджуючи національну свідомість, захищаючи мову, культуру українського народу, вона організовувала курси для вихователів дитячих садків, диригентів, режисерів, лідерів молодіжного руху. Вона дбала про спортивний гарт молоді, а ще більше про духовне вдосконалення, християнську мораль, оголосивши нещадний бій пияцтву та тютюнопалінню.
Але нормальній роботі товариства перешкоджали військові дії на території краю у 1918-1920 роках. Саме тому рівненській організації не раз доводилося переривати свою роботу. Остаточно відновила вона свою діяльність після того, як землі Західної України у вересні 1920 року відійшли до Польщі.
Проте польська поліція постійно тримала в полі зору роботу «Просвіти». Про це свідчать численні документи, які зберігаються у так званому спецфонді Рівненського обласного державного архіву. Наприклад, 7 травня 1921 року було проведено так звану «люстрацію» цієї організації, тобто перевірку, після чого польська адміністрація оголосила про припинення «Просвітою» її діяльності.
Але просвітяни не дуже зважили на це, і вже 26 липня підкомісар поліції доповідав повітовому старості про те, що у Рівному 24 липня відбулися збори членів «Просвіти», на яких було обрано раду із семи чоловік.
У своїй роботі товариство керувалося статутом, перший варіант якого було розроблено ще в червні 1920 року. В ньому записано: «Товариство «Просвіта» має на меті дбати про культурно-національний розвиток українського народу в м. Рівному і гмінах: Рівненській, Клеванській, Деражненській, Кустинській, Тучинській, Межиріцькій, Гощанськїй, Людвипільській, Степанській, Березнівській, Костопільській, Бугринській, Стиденській, Здовбицькій, Дядьковицькій і Корецькій.
Це завдання товариство сягає в такий спосіб, що:
- гуртує мешканців свого району до просвітньої роботи;
- відкриває книгозбірні-читальні, книгарню, музеї, влаштовує лекції, відчити, загально-просвітні курси, концерти, вистави, засновує співочі гуртки і т. п.;
- видає книжки, часописи, листки і т. п. українською мовою;
- засновує школи для дорослих і дітей, курси, притулки, бурси, бюро праці і інші просвітні і добродійні заклади;
- дбає про здорове фізичне виховання молодого покоління, засновуючи гімнастичні гуртки, мандрівки, взагалі робить все, що торкається до освіти і зміцнення національної свідомості українського народу і до його фізичного та економічного добробуту».
Далі у статуті конкретно, докладно розписано права товариства, його склад, керування справами товариства, тощо.
Товариство поділяється на секції:
- Культурно-освітню, що дбає про відкриття шкіл, курсів, лекцій, відає справами шкільної і позашкільної освіти, а також справами видавництва.
- Музично-драматичну, що має завданням організацію драматичних і співочих гуртків, улаштування вистав, концертів і т. д.
- Організаційну, обов'язком якої є організація філій «Просвіти» на місцях в повіті і інструктування їх діяльності. Вона відає справами кооперативів.
- Правничу, що має завданням надавати правну допомогу населенню і в той же час є юристконсульським відділом товариства.
- Дошкільного виховання, на обов'язку якої є організація дитячих притулків, дитячих садків і т. п.
- Фізвиховання – популяризація і організація, спортивних, пластових і інших рахункових товариств і організацій.
Рівненська організація чисельно розросталася, у багатьох селах і містечках краю створювалися філії. Незважаючи на поліцейські переслідування, обшуки в приміщеннях «Просвіти» і на квартирах активних членів, їх арешти, вони активно працювали, організовували та керували різноманітними курсами, зокрема, кооперативними, режисерів для аматорських гуртків тощо.
Багато уваги приділялось роботі з учнівською молоддю і вчителями. Так, чергові XIV загальні збори членів Рівненської «Просвіти», які відбулися 13-14 березня 1927 року, обговорили питання роботи зі шкільною молоддю, зокрема, з «Пластом». А в жовтні 1927 року відбулася конференція представників «Просвіти», яка прийняла рішення про заснування вчительського клубу в Рівному і придбання відповідної літератури для позашкільної роботи.
Одночасно великі зусилля докладались у справі ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення, для чого по селах, особливо в зимовий період, організовувались і активно діяли гуртки. Під керівництвом «Просвіти» функціонувала ціла сітка бібліотек-читалень, гуртків художньої самодіяльності.
Свою роботу Рівненська «Просвіта» координувала з Львівською центральною «Просвітою». З Рівного у Львів подавалися звіти про проведену роботу, частина членських внесків, туди ж рівняни виїжджали для участі у нарадах, семінарах, інструктажах тощо. В свою чергу, у Рівному бували представники Львівської «Просвіти».
«Просвіта» виділяла чималі суми із членських внесків на утримання рівненських української початкової школи ім. гетьмана Івана Мазепи та української приватної гімназії. На кошти, зібрані серед просвітян, було споруджено великий триповерховий будинок для цього навчального закладу (він зберігся до наших днів і входить до комплексу СШ № 15). Велику увагу рівненська «Просвіта» приділяла роботі з членами «Пласту» – дитячо-молодіжної української організації.
Політична боротьба на Волині ускладнювалася, особливо після того, як у травні 1926 року Юзеф Пілсудський здійснив у Польщі військовий переворот, що означало встановлення в країні відкритої диктатури.
І в наступні роки в Польщі масово закривалися організації, припинялася діяльність політичних партій. Дійшла черга і до Рівненської «Просвіти». Проте естафету діяльності «Просвіти» підхопили члени Союзу українок, які проводили свою роботу до приходу у Рівне радянських військ у вересні 1939 року, після чого діяльність і цієї організації була припинена.
Члени «Просвіти», «Пласту» та «Союзу українок», інших українських прогресивних організацій зазнавали жорстоких утисків з боку польських адміністративних властей – їх переслідували, звільняли з роботи, арештовували, кидали у в'язниці, відправляли у концтабір «Береза Картузька».
І чого ще не встигли зробити польські власті з українськими прогресивними діячами, те довершили московсько-більшовицькі після того, як у їх розпорядження потрапили архівні документи, де були старанно зафіксовані дані про діяльність членів «Просвіти» протягом 1917-1928 років. Але якщо після відбуття покарань у польських каральних установах члени «Просвіти» в більшості випадків могли повернутися додому, то з радянських тюрем та концтаборів повернутися вдалося мало кому: радянська каральна система була «більш досконалою», ніж польська.
Другий період діяльності «Просвіти» (1942-1943) у час німецької окупації був коротким.
Після окупації Рівного гітлерівцями передові українські діячі міста не раз ставили питання про відновлення діяльності «Просвіти». Проте фашисти не поспішали давати бажаний дозвіл. Аж 29 січня 1942 року Рівненська газета «Волинь» повідомила про те, що з дозволу гебітскомісара діяльність «Просвіти» у Рівному відновлена. Головою «Просвіти» був професор Неофіт Кибалюк, її активно підтримували Степан Скрипник (Патріарх Мстислав), Улас Самчук, Олена Теліга, Іван Тиктор, Харитя Кононенко, Юрій Горліс-Горський.
Хоч і під жорстким контролем, діяльність Рівненської «Просвіти» в цей період була багатогранною, різноманітною та цікавою. Як свідчать численні документи, залишені гітлерівцями, вона поширювалась на всі верстви й вікові групи громадянства: дівчат і хлопців, жінок і чоловіків, багатих і бідних, селян та інтелігенцію.
В липні 1942 року при організації була створена бібліотека періодики, де був досить широкий вибір книг. Бажаючі могли тут також пограти в шахи, шашки та інші ігри. Тут же була і дитяча книгозбірня.
В одному з документів «Просвіти» того часу говориться: «Одне з головних місць у вихованні нашої молоді повинен зайняти спорт, згідно з засадою «В здоровому тілі – здоровий дух».
Молодь брала активну участь в хорах, драматичних гуртках, академіях (урочистих зборах), які організовувала «Просвіта». «Просвіта» ж організовувала курси виховательок дитсадків, диригентів та режисерів, курси з вивчення німецької мови. Широко відзначались пам'ятні українські дати, зокрема, шевченківські дні. У березні 1942 року в рівненському театрі «Скаля» відбулися урочисті збори громадськості міста.
А 28 червня 1942 року в залі «Зольдатен кіно» святкувалося 100-річчя з дня народження великого українського композитора Миколи Лисенка. Цілий вечір у залі лунали українські пісні у виконанні просвітянських хорів сіл Дерев'яного, Городка, Глинок, Шубкова, Обарова, а також хору Рівненської «Просвіти».
Просвітяни робили все, щоб знайомити жителів Рівного і з приїжджими артистами: окремими виконавцями і цілими мистецькими колективами. При переповненому залі три вечори – 15, 16, 17 червня рівняни тепло приймали капелу бандуристів ім. Тараса Шевченка (худ. керівник Назаренко), а через місяць після цього – артистів Київської опери Філімонову, Пономаріва та ін.
Великою подією в культурному житті міста та краю стало відкриття «Просвітою» 28 червня в її домівці виставки українського мистецтва, яка складалась з розділів: вишивки, килимарства, кераміки, обробки дерева. Вона представляла різні райони України – Волинь, Полісся, Галичину, Полтавщину, Київщину, Чернігівщину. Були продемонстровані і численні гуцульські вироби, зокрема, килими.
Доброю традицією у «Просвіти» був збір коштів для її потреб. Учасники заходів, які проводило Товариство, охоче вносили їх. 17 грудня 1942 року окружна «Просвіта» розіслала по сільських філіях рекомендацію, у якій читаємо: «У зв'язку з наближенням Різдва будуть колядники. Треба, щоб колядували і гроші здавали на закуп книг».
Але гітлерівці з кожним днем посилювали терор. Далеко за неповними даними фашисти протягом своєї окупації знищили в місті більше 121 тисячі невинних мирних громадян та військовополонених.
І членів «Просвіти» не обминула лиха доля. Жертвами гітлерівців стали члени рівненської організації: директор міського театру Анатолій Демо-Довгопільський, голова Українського Хреста Харитя Кононенко.
До кінця 1943 року діяльність організації згасла.
Історія повторилася. Пригадаємо, що «Просвіту» в Рівному польські власті заборонили в 1928 році. Керівники цієї організації переслідувалися польською адміністрацією. Їх заарештовували, віддавали до суду, кидали у в'язниці, в концтабір «Береза Картузька». А ті, хто вцілів, були добиті енкаведистами в 1939-1941 роках.
Розправа продовжилась після приходу в Рівне в 1944 році Радянської влади. Адже програма «Просвіти», що мала на меті поширення освіти та української національної свідомості, аж ніяк не вписувалась у програму більшовицької партії.
Третій період відродження «Просвіти» розпочався у час, коли почали тріщати стіни здавалося б залізобетонної споруди – Радянського Союзу.
Хвиля національного відродження докотилася і до Рівного. І в листопаді 1988 року, під пильним наглядом комуністів, працівників міськкому партії, проходять установчі збори зі створення рівненського міського Товариства української мови, історії і культури. А 14 жовтня наступного року у Рівному відбулася установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка, яке в 1992 році прибрало почесну назву «Просвіта». Члени її, втретє відродженої, взяли в свої руки естафету культурного і національного відродження українського народу.
1993 – був роком організаційного зміцнення обласних організацій «Просвіти». Утворюються міські, завершується формування районних об’єднань. У Рівненській області кількість первинних осередків зросла з 274 до 346, а кількість членів з 3552 до 5247 чоловік. У місті Рівне на цей час діє 78 осередків, у Березнівському районі – 37, Корецькому – 30, Острозькому – 25, Радивилівському – 22, Рокитнівському – 20 і т.д. Вагомий внесок у розвиток «Просвіти» вніс Б. І. Степанишин.
У великій мірі заслугою «Просвіти» став той здобуток, що на кінець 1993 р. у Рівненській області не залишилося підприємства, установи, навчального закладу, де б хоча на 60-70 відсотків не був виконаний «Закон про мови». Ще більше змінилося обличчя міст – всі назви вулиць, установ, магазинів, закладів, а також більшість рекламних оголошень стали україномовними. За участю осередків Товариства тільки на Рівненщині проведено сільські сходи майже у 200 населених пунктах, де приймалися рішення про проведення їм старих топонімів.
Третє відродження Рівненської «Просвіти» є і буде остаточним. Запорука цьому – відроджена, воскресла зі страшних руїн Самостійна, Незалежна Українська Держава.
Література
Бойко К. «Просвіта» має свій музей / К. Бойко // Сім днів. – 2012. – 22 берез. – С. 15.
Борейко Г. Роль «Просвіти» у піднесенні національно-культурної свідомості у 80-90-ті роки ХХ століття / Г. Борейко // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітьої історії : зб. наук. праць : наук. записки РДГУ. – Рівне : РДГУ, 2009. – Вип. 16. – С. 212-215.
Борейко Г. Д. Товариство «Просвіта» у розвитку театрального мистецтва Рівненщини міжвоєнного періоду / Г. Д. Борейко // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку : зб. наук. праць / Рівнен. держ. гуманітар. ун-т ; гол. ред. В. Г. Виткалов. – Рівне : РДГУ, 2011. – С. 62-65.
Бухало Г. Втретє відроджена : до 125-річчя «Просвіти» / Г. Бухало. – Рівне : Держ. ред.-видав. підприємство, 1993. – 4 с.
Бухало Г. «Просвіта» сіяла світло: сторінки історії Рівненської «Просвіти»: 1917–1928, 1942–1944 рр. / Г. Бухало. – Рівне : Державне ред.-видав. підприємство, 1994. – 46 с.
Бухало Г. В. Сіячі мудрого, доброго вічного... : сторінки історії Рівненської «Просвіти». 1917-1929 рр. / Г. В. Бухало // Українська мова і література у процесі національно-культурного та духовного відродження : наук.-практ. конф., 17 трав. 1991 р. : тези доп. – Рівне : РОУНБ, 1991. – С. 22-23.
Гаврилюк О. Діяльність «Просвіт» на Волині (1918-1932 рр.) / О. Гаврилюк // Волинь і волинське зарубіжжя : тези доп. та повідомл. Міжнар. наук. конф., Луцьк, 16-18 черв. 1994 р. – Луцьк, 1994. – С. 153-156.
Гапон Л. О. Рівненська «Просвіта» в міжвоєнний період / Л. О. Гапон // Актуальні питання культурології : альм. наук. т-ва «Афіна» кафедри культурології. Вип. 12 / Рівнен. держ. гуманіт. ун-т ; ред. В. Г. Виткалов. – Рівне : РДГУ, 2012– - С. 105-108.
Гладунова Є. Вага і гострота слова / Є. Гладунова // Вісті Рівненщини. – 2003. – 3 груд. – С. 3.
Гладунова Є. Шевченкіана Рівненського міського товариства «Просвіта» / Є. Гладунова // Сім днів. – 2010. – 5 берез. – С. 14.
Давидюк Р. Заборона Рівненської повітової «Просвіти»: причина та наслідки / Р. Давидюк, Л. Гладка // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії / голов. ред. Р. М. Постоловський. – Рівне : РДГУ, 2010. – Вип. 20. – С. 211-214.
Доброчинська В. Діяльність Рівненського товариства «Просвіта» у 1917-1928 рр. / В. Доброчинська // Волинь і волинське зарубіжжя : тези доп. та повідомл. Міжнар. наук. конф., Луцьк, 16-18 черв. 1994 р. – Луцьк, 1994. – С. 156-159.
Доленко С. Єдність відновлена / С. Доленко // Рівне Час. – 2005. – 21 квіт. – С. 7.
Зуляк І. Особливості функціонування «Просвіти» на Волині у міжвоєнний період / І. Зуляк // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії : наук. зб. – Рівне : РДГУ, 2005. – Вип. № 6. – С. 81-87.
Кітова Л. Рівненська «Просвіта» об'єдналася / Л. Кітова // Волинь. – 2005. – 22 квіт. – С. 8.
Кітова Л. Рівненській «Просвіті» – 90! : поважний ювілей зібрав у залі Рівненського академічного українського музично-драматичного театру патріотів Рівненщини, гостей з інших областей та з-за кордону / Л. Кітова // Волинь. – 2007. – 14 груд. – С. 8.
Нарис історії «Просвіти» / за ред. І. Мельника. – Львів ; Краків ; Париж : Просвіта, 1993. – 232 с.
Пиляй Г. «Вогонь лиш там, де світим його ми». Спогади / Г. Пиляй // Сім днів. – 2003. – 14 листоп. – С. 17.
Погонська В. Треба готувати молодь, щоб передати їй естафету – такий висновок зробили просвітяни Рівного на відзначенні свого ювілею / В. Погонська // Сім днів. – 2012. – 27 груд. – С. 8.
«Просвіта» і духовне відродження України : матеріали і тези наук.-практ. конф., присвяч. 125-річчю «Просвіти». – Рівне, 1993. – 93 с.
«Просвіта» на Волині: минуле і сучасне : зб. наук. статей, док., матеріалів / за ред. В. К. Барана. – 2001. – 196 с.
Савчук Б. Волинська «Просвіта» / Б. Савчук. – Рівне : Ліста, 1996. – 149 с.
Сорока Ю. Просвітянські осередки на Волині [1916-1937 рр.] / Ю. Сорока // Волинь моя : журн. Міжнар. громад. об-ня «Волин. братство» / голов. ред. М. Сорока. – Вишгород : Сергійчук М. І., 2013. – Вип. 8. – С. 157-163.
Спогади про рівненську «Просвіту» // Волинь. – 2004. – 16 лип. – С. 7.
Філоненко Р. Товариство «Просвіта» у боротьбі за збереження та розвиток українського шкільництва на Волині в період польської влади / Р. Філоненко // Оновлення змісту, форм та методів навчання і виховання в закладах освіти : зб. наук. праць : наук. записки РДГУ. – Рівне : РДГУ, 2001. – Вип. 15. – С. 26-28.
Федоришин М. 90 років «Просвіті» на Рівненщині / М. Федоришин // Вісті Рівненщини. – 2007. – 7 груд. – С. 14.
Інтернет-ресурси
Гладунова Є. Як створювалося товариство шанувальників української мови імені Тараса Шевченка на Рівненщині? / Є. Гладунова [Електронний ресурс] // Рівненське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка : сайт. – Режим доступу: http://prosvita.rv.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=219&Itemid=82. – Назва з екрана.
Рівненське міське об'єднання товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка [Електронний ресурс] // Рівненщина. Регіональний інформаційний портал : сайт. – Режим доступу : http://irp.rv.ua/resource/rivnensyke-misyke-obednannya-tovaristva-prosvita-im-t-shevchenka. – Назва з екрана.
Рівненське обласне об’єднання «Просвіта» [Електронний ресурс]. – Просвітянин :сайт. – Режим доступу: http://prosvitjanyn.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=138&Itemid=84. – Назва з екрана.
Просвітянський рух на Рівненщині
Історія «Просвіти» Рівненщини назвала нам імена тих, хто стояв біля її витоків, хто формував образ свідомого українця, хто збагачував культурно-національний рух українства.
Широкого сталого розвою просвітянський рух набирає з 1917-1918 років.
При моральній та матеріальній підтримці уряду швидко почало розвиватися Товариство «Просвіта» в Острозі, яке виникло наприкінці 1917 р. Вже 1919 р. ним було закладено кілька своїх читалень та бібліотек по селах, набуто чимале майно. Але воєнні дії перервали цей розвій: цінна бібліотека та майно Товариства було знищено і розграбовано.
Квітень 1918-1920 років, тобто час громадянської війни та іноземної інтервенції, можна охарактеризувати як свого роду перехідний період у розвитку просвітянського руху на Рівненщині. Його головними рисами були спорадичність та анархізм.
Коли в квітні-липні 1919 року майже вся Рівненщина була зайнята польськими військами, населення сподівалося, що це тимчасово, тому український провід не дуже прагнув формально затверджувати «Просвіту» при органах польської влади. Тільки тоді, коли нова адміністрація почала чинити опір та забороняти діяльність «Просвіти», на порядок денний стало питання про її легалізацію. Чимало зусиль затратило громадянство, аж поки адміністрація в травні зареєструвала статут «Просвіти» в Острозі. У 1920-1921 рр. було легалізовано товариство «Просвіти» в Острозі. Власне воно і залишилося діяти в наступному десятилітті.
В документах староства за 1925 рік Товариство «Просвіта» міста Острога зареєстроване як незалежна культурно-освітня організація, що знаходиться за адресою Дубенська, 39, утворена в квітні 1917 року і легалізована острозьким повітовим старостою 13 липня 1921 року. Кількість членів – 350 чоловік. Голова товариства – Яків Іванов, заступник голови – Олександр Беднарський, економ – Филимон Алтунін, секретар – Іван Талащук. Серед активістів згадуються Семен Жук, Микола Шугаєвський, Степан Ткаченко, Гнат Мартинюк.
Поступово по селах повіту створюються чи відновлюють роботу філії Острозької «Просвіти», або й існуючі раніше визнають її своїм керівним центром. На 1932 рік в Здолбунівському повіті діяло вже 11 просвітянських осередків. Серед них Українське Товариство «Просвіта» в Острозі, що охоплювало своєю діяльністю весь Здолбунівський (до 1925 року – Острозький) повіт. Нараховувало 258 дійсних членів і 66 прихильників.
У роки відродження Острозьке райоб’єднання «Просвіти» одне з перших в області організувало хор, свято рідної пісні, відновило колядування, воно було ініціатором заснування Музею книги в одній із стародавніх Брам міста, воно ж започаткувало новий шлюбний обряд в РАГСі, сценарій якого розробила тодішня керівничка районного об'єднання «Просвіти» Валентина Шавромська.
Що ж нового в обряді? Головна увага звертається на традиції нашого українського народу, його пісенну і культурну спадщину.
І це не єдиний здобуток острозьких «просвітян»: тут відкрито також літературно-мистецьку вітальню «Просвіти», а при ній – дві секції: «Український рушничок» і «Українська господиня», кімнату-музей народознавства, «Українську кав'ярню», організували драмгурток, прем’єрою якого була драма Т. Шевченка «Назар Стодоля», лекторій «Просвіта», і заплановано було відкрити в Острозі «Народний дім».
Дубенське повітове товариство «Просвіта» було зареєстроване 31 грудня 1920 року. У статуті (виданий друкованим способом), який підписали Михайло Черкавський, Павло Кузицький, Володимир Серб, Олекса Костенко, Степан Михалевич, Василь Петровський, Максим Чучмай, мета діяльності визначилась так: «Товариство засновується для того, щоб просвітити своїх членів світлом доброї науки та через знання і національне виховання повести їх до кращого громадського життя». Щоб уявити собі масштаби тогочасної просвітянської роботи, процитуємо пункт 2 Статуту: «Щоб досягти своїх завдань, «Просвіта»: 1) відкриває книгозбірні, читальні, книгарні, заводить кінематограф; 2) упоряджає прилюдні читання, лекції, доповіді й бесіди; 3) видає книжки, газети й листки для народного читання; 4) щоб поширити освіту, заводить різні школи для дорослих і дітей, упоряджає читання та виклади з різних наук, закликає для того лекторів та інструкторів; 5) заводить різні фонди й стипендії для допомоги кращим учням продовжувати свою науку далі; 6) ширить освідомлення про значення народних економічних закладів; 7) упоряджає освітні мандрівки, народні гулянки, національні свята й урочисті походи тощо, зокрема організовує театральні й хорові гуртки».
Усіма справами товариства кермували загальні збори його членів та обрана для цього рада «Просвіти». Головою ради кілька років був сенатор Михайло Черкавський – відомий громадсько-політичний діяч і публіцист, а згодом посол Максим Чучмай. Активну участь у роботі брали Сергій Козицький, згаданий Антон Камінський, Федір Назарчук, Неофіт Кибалюк. У просвітянському конгресі 1924 року у Львові взяли участь Михайло Черкавський, який прочитав там реферат «Огляд просвітньої діяльності на Волині і Поліссі». Цікаві дані про діяльність «Просвіти» містяться у протоколі загальних зборів товариства від 5 квітня 1925 року, які відбулися в приміщенні читальні – вул. Панєнська, буд. Костенка. Збори відкрив Михайло Черкавський. Присутні з обуренням протестували проти резолюції російського «Съезда деятелей по народному образованию», який відбувся у Варшаві в березні 1925 року. Цей з'їзд ігнорував український національно-культурний рух, виставив мету «штучного втримання російської школи серед українського народу», виявив «російські тенденції русифікувати наш край». У резолюції, яку Дубенська «Просвіта» надіслала у Львів до «Просвіти-матері», було записано: «Нехай знають зайди-росіяни і збаламучені ними інші перевертні, що український народ вже освідомився національно і освідомів себе за окрему від москалів народність, що має свою культуру, літературу, свої власні національні завдання, змагає і буде змагати до своєї власної школи, з українською мовою навчання як єдиного засобу до культурного розвитку в дусі європейському нашому народу. Тільки наука в рідній українській мові дасть нашому народові належну освіту і введе його в сім'ю народів культурних, од яких одірвали його в часи нашого лихоліття, між іншим, і росіяни своїми квазі-культурними впливами, своїми протиприродними змаганнями зробити з нашого самостійного народу народ «руський», себто московський. Геть з московськими руками од нашої чистої національної справи!».
У звіті за 1926 рік відзначалося, що просвітянська ідея на Дубенщині знаходить усе більше прихильників та активних працівників серед селянства. Товариство рік у рік збільшує кількість своїх членів, філій та читалень і поширює поле своєї діяльності. На 25 грудня 1926 року в повіті було вже 67 філій і близько 1700 членів, які сплатили внески. Відкрилися курси для неграмотних, організовувалися читання з історії, природи рідного краю, українського письменства, сільського господарства і кооперації. Було започатковано збір коштів на спорудження Дому «Просвіти».
У 1924-1928 роках широко розгорнули свою діяльність різні аматорські гуртки, кількість яких рік у рік зростала, хоча польські власті вимагали при кожній просьбі на дозвіл даної п'єси, на якій повинен бути напис польської влади, що п'єса та «оцензурована». Зі Львова повідомили, що їм теж чинять часті перешкоди, не дають дозволу на театральні вистави аматорських гуртків, проте поділилися досвідом: «Ми послуговуємося дозволами ще колишнього намісництва у Львові і також львівської поліції ще з-перед війни».
Було створено чимало сільських хорів, перші місця серед них займали Боремельський та Мокренський. Боремельський хор вдало виступав у Дубні та Луцьку. Для підвищення майстерності аматорів були організовані місячні курси диригентів на прохання Сергія Козицького: «Може, хто з музичного Парнасу Львова зволив би спуститися на дубенське болото». У вересні 1925 року в Дубно для творчої допомоги прибув відомий український композитор Станіслав Людкевич.
Незважаючи на утиски польської адміністрації, «Просвіта» послідовно розширювала межі своєї діяльності, стала національним чинником культурно-духовного життя українського населення.
Але адміністративно-поліційні переслідування Дубенської «Просвіти» продовжувались. У травні 1928 року всі філії були закриті. Навесні 1929 року в Дубні відбулися ліквідаційні збори «Просвіти»... Цю політику польських властей різко засудив Михайло Черкавський, виступаючи в сенаті ще 2 березня 1927 року: «Ми наглядно переконалися, що величні гасла про свободу, рівність і братерство, про шанобливість і пошанування індивідуальності непольських народів є лише дзвінкими фразами, байками та оповіданнями для наївних дітей, що це тільки пусті слова для укривання інших думок і намірів, яких одиноким змістом є нищення нашого духовного доробку і загарбування матеріального майна, руйнування нашої культури, а навіть вбивання надії на кращу будущину».
Збереглись архівні документи про напрямки роботи Дубенської «Просвіти» 1926 року: відкриття бібліотек, читалень, видання книг і газет для народного читання, організація масових читань, лекцій з метою поширення різних наукових знань. «Просвіта» Дубенщини мала велику бібліотеку. Ще й дотепер через роки, погроми й війни знаходимо твори із штемпелем «Бібліотека Дубенської «Просвіти». Просвітянська бібліотека мала пересувний фонд, що обслуговував багато сіл повіту. «Просвіта» Дубна передплачувала тогочасну українську періодику: «Українська громада», «Наше життя», «Новий час», «Сільський господар», «Громадський голос», «Наша просвіта» та інші. Все це робилось за членські внески і рідше за незначні пожертви. У 1927 році рішенням Міністра внутрішніх справ Дубенська «Просвіта» була заборонена. Та не дивлячись на заборону вона діяла, боролась до самого 1939 року. В 1939 році бібліотеки Дубенської «Просвіти» були знищені.
«Просвіта» в Дубні була відновлена в 1941 році. Важко докладно відтворити динаміку її надзвичайно бурхливого розвитку, але вже 24 січня 1942 року гебітскомісар Дубенського округу констатував, що окружне Товариство «Просвіта» в Дубні має 185 філій, тобто майже у два рази більше, ніж до заборони Товариства польською владою.
Місто Сарни завжди було багатонаціональним. Із початком будівництва залізниці наприкінці XIX ст. сюди з усіх усюд прибувають підприємці, ремісники, працівники залізничного транспорту, щоб на новому місці організувати свою справу. Серед них – поляки, білоруси, євреї. Особливо велика група працівників прибула з Росії. Із розвитком революційного руху в місто приїздять більшовики з Києва, Мінська, Москви, Петербурга для організації підпільних осередків. Більшість з них вороже ставилась до українського руху та культури. У місті переважала російська мова.
У той час освітній рівень поліщуків був досить низьким. Більшість людей не вміли ні писати, ні читати. Особливо агресивний наступ на українську культуру здійснювала окупаційна Польща. У місті працювала лише польська та єврейська школи. Української не було. Не заохочувались і спілкування рідною мовою, виконання національних пісень, читання творів українських авторів. Проте серед інтелігенції були шанувальники української культури, які у 20-30-ті рр. XX ст. організували «Просвіту». Ініціатором її створення був адвокат Іван Єрмолайович Савчук. Навколо нього гуртувалося чимало прихильників української державності. На вулиці Гендльовій (потім Кірова, тепер Просвіти) за невелику плату в мешканця міста Михайла Онищука просвітяни орендують приміщення, яке вони облаштовують під українську світлицю. На видному місці висів портрет Тараса Григоровича Шевченка. На ньому – вишитий рушник. На покуті – ікони. Одне з вікон світлиці було пофарбоване зверху жовтою, знизу – блакитною фарбою. Саме в такій послідовності, щоб не дратувати польську поліцію. Тут було зібрано чималу бібліотеку українських книг. При «Просвіті» створили хор, солістами якого були Любов Іванковська та Микола Городнюк. У хорі співали Вакуленко, Ковальчук. На свята хор виступав з концертами перед мешканцями міста з українськими піснями. Тут також діяв драматичний гурток, де ставили українські п'єси.
Активісткою «Просвіти» була дружина Івана Савчука Варвара Олександрівна, вчителька за фахом. Активними членами були інженери Михайло Бережняк, працівник залізниці Прохор Шаламай, адвокат Борис Бабаєв.
До просвітян приєднувалась в основному молодь, але й були люди старшого віку. Так, у селі Немовичі члени осередку Товариства, заснованого в 1926 році, збирались у хаті Івана Антоновича Мички. Просвітяни читали газети, літературу, співали українські пісні. Активістами були Олексій Савчин, Іван Тарпан, Наум Яковець та інші. Література доставлялася з Галичини.
Як згадує просвітянин Адам Крат, за участь у «Просвіті» польська влада відправляла в тюрму, у Березу Картузьку. А для того, щоб поставити п'єсу рідною мовою, за дозволом треба було їхати до міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького.
У містечку Бережниця, яке тоді входило до Сарненського повіту, у 20-30-ті роки теж було організовано «Просвіту». Фундаторами її був Авенір Коломиєць, слухач теологічного факультету Варшавського університету, та колишній старшина армії УНР, посол до польського сейму священик Мартин Волков. Уся національно-свідома частина інтелігенції, незважаючи на поліцейські перешкоди, мандрувала від хати до хати, поширюючи правдиве слово і високу національну ідею. Просвітяни організували хор, читальню, проводили шевченківські свята, вшановували героїв Крут, Базару, виступали з концертами по навколишніх селах.
Коли в 1937 році поляки ліквідували «Просвіту», то в містечку було відкрито «Просвітянську хату».
У містечку Степань на Сарненщині теж був досить сильний просвітянський осередок, створений на початку 20-х рр. XX ст. Зерна просвітництва в містечко привіз із Рівного п. Семенюк. Він ознайомив актив з програмою Товариства. За ініціативою вчителів Андрія та Олексія Демидюків у Степані була створена хата-читальня, яка мала непогану бібліотеку українських книжок, драмгурток, поставили п'єсу Івана Котляревського «Наталка Полтавка». А потім, коли приміщення хати-читальні в 1925 р. згоріло, просвітяни збиралися по людських оселях. Улітку масові заходи проводили на Валу (городище ХІ-ХІІ ст.), але ідея мати Народний дім не залишала просвітян. Тому Юхим Кудря, член «Просвіти», пише звернення через газету в Америку. Звідти надіслали 40 доларів, які стали першим внеском у будівництво. Решту коштів зібрали в міщан і мешканців навколишніх сіл. У 1929 році було збудовано прекрасний Народний дім. Керував будівництвом житель с. Калинівка Василь Прокопець. Художнє оформлення здійснили Павло Волошин та Василь Зданевич. Поступово бібліотека поповнювалась українськими книгами, газетами, які закуповували і передплачували на пожертви громадян. Активізував роботу драмгурток, в якому справжніми майстрами сцени проявили себе Уляна Зданевич, Текля Шумлянська, Ничипір та Семен Кудря, Пилип Ширко, Федір Німчук, Федір Буркало. При Народному домі діяв хор. Силами аматорських колективів готували концерти, відзначали шевченківські свята. Так, у березні 1939 року реферат про життя Тараса Шевченка прочитав Степан Чуприна – палкий патріот Степаня.
У 1937 р. «Просвіта» припинила своє офіційне існування. Просвітянина Івана Савчука ув'язнили до польської тюрми.
З приходом Червоної армії у вересні 1939 року відбулося так зване «визволення західноукраїнських земель від панування буржуазно-поміщицької Польщі». Активно розпочалася радянізація як у промисловості, сільському господарстві, так і в освіті, культурі. У жовтні 1939 року відновили свою роботу школи. Навчання проводилось українською мовою за програмами радянських шкіл. Почали працювати бібліотеки, клуби. З приїздом медперсоналу поліпшилась робота медичних закладів. Лікування стало безкоштовним. «Просвіта» відновила легальну діяльність. Люди повірили в демократичність перетворень. Знову звучали українські пісні, рідна мова.
Просвітяни ставили українські п'єси, розповсюджували літературу. Були створені курси, де люди різного віку навчались читати й писати. Та незабаром радянський уряд скинув маску демократичності. Навесні 1940 року розпочалися широкомасштабні репресії: усіх «інакомислячих» записали у «вороги народу».
Лише в 1989 році Сарненська «Просвіта» відновила свою діяльність як Товариство шанувальників української мови імені Тараса Шевченка. Районна «Просвіта» нараховувала 22 осередки. Її очолила Раїса Болкуневич – «Заслужений працівник освіти» України, завідувачка відділу освіти Сарненської райдержадміністрації. У 2005 році районну «Просвіту» очолила Раїса Тишкевич – «Заслужений працівник культури України», завідувачка Сарненського історико-етнографічного музею.
За клопотанням працівників музею, районної «Просвіти» в м. Сарни вулиця Кірова рішенням міської ради перейменована на вулицю Просвіти. Саме тут в 20-30-ті рр. XX ст. збирались сарненські просвітяни. Тут розташовані культосвітні заклади: музей, музична школа, бібліотека, які активно проводять просвітницьку роботу, пропагують національну культуру. У фондах музею зберігаються матеріали та спогади старожилів міста про діяльність Сарненської «Просвіти».
За польської окупації у Березному було дві семирічні школи: одна – польська, друга – українська. Проте в останній вживання рідної мови обмежувалося. Тому місцева інтелігенція з дозволу властей у 1928 році організувала на власні кошти хату-читальню і бібліотеку, які проіснували до 1938 року. Спочатку хата-читальня була в оселі Клима Баранчука (його доля склалася трагічно – за зв'язок з УПА була винищена вся його родина), згодом – в оселі родини Ясковців, які жили навпроти приміщення сучасного військкомату. Усі члени «Просвіти» відвідували хату-читальню. На власні кошти придбали твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, інших українських письменників, передплачували газети. За книжками потрібно було їхати до Львова. Літературу здебільшого привозив Павло Луцик. За просвітницьку діяльність він сидів у Березі Картузькій, у роки війни був в УПА, потім зазнав репресій, пройшов через сталінські табори.
Справжнім натхненником просвітян був о. Миколай Бухович, великий патріот України, високоосвічена людина. Він проповідував і любов до Бога, і любов до України. Його дочки Касіна і Валентина стали вчителями і разом із сільською молоддю брали участь у художній самодіяльності.
Чимало корисних порад щодо організації просвітницької роботи давав директор української семирічки Микола Романкевич. Очолював осередок «Просвіти» Яків Шнайдер, колишній вояк армії Симона Петлюри, який загинув на фронті у 1944 році. Активними просвітянами були Роман Мотруніч, Яків Пастушок та ін. Просвітницька діяльність проводилася за рахунок членських внесків, пожертв, на кошти від сценічних вистав. Члени «Просвіти» готували реферати з історії, географії України, української літератури, на ці лекції сходилось дуже багато молоді.
«Просвіта» організувала свою палітурню, якою керував Себастян Левчук. Просвітяни надзвичайно бережно ставилися до книжок, а ті, у яких псувалися палітурки, негайно ремонтувалися.
У страшному для України 1933 році просвітяни організували допомогу для голодуючих. Люди охоче здавали збіжжя. Було сформовано валку з кількох підвід із зерном та радянські прикордонники валку не пропустили. Вони переконували, що ніякого голоду нема, що люди в Радянській Україні живуть заможно і щасливо. Правду про це «щасливе життя» ми знаємо тепер.
Майже всі члени «Просвіти» співали у хорі, яким керував дяк Якимчук. Просвітяни відзначали шевченківські свята, Різдво, Великдень, зароблені кошти за колядування і щедрування використовували на потреби «Просвіти».
У Березному був аматорський гурток. Репетиції проводились у хаті-читальні. Розучували «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Назара Стодолю» Т. Шевченка, «Сорочинський ярмарок» та ін. Вистави драмгуртка відбувалися на сцені місцевого клубу і в сусідніх селах. Щоб виступити на сцені, потрібен був дозвіл польських властей. Дуже активними у гуртку були Роман Мотруніч, Микола Степанюк, Олександр Хом'як, Валентина Ількевич, Антося Мотруніч, Надія Шнайдер, Тетяна Мотруніч, Віра Луценко, Костянтин Горковець, Андрій Бай, Софія Хом'як, Павло Пастушок.
1939 року перед початком війни поляки розігнали «Просвіту». Багато активістів (О. Бухович, Кирило Римар, Гриць Семенюк, Олександр Черниш) потрапили у концтабір Березу Картузьку.
Після проголошення Незалежності України «Просвіта» відновила свою діяльність. Головою була обрана завідувачка методичного кабінету райвідділу освіти Галина Мовчанець. Щира патріотка, добрий організатор, вона із запалом взялася до організації осередків «Просвіти» та активізації їх роботи. При ній у районі налічувалося до сорока осередків «Просвіти», які об'єднували понад 400 осіб. Ця потужна армія взялася до праці: перевіряли дотримання Закону про мови, оновлювали інтер'єри шкіл, будинки культури новою українською символікою, наповнюючи новим національним змістом навчально-виховний процес у школах, дитячих садках, ліцеї, технікумі.
За клопотанням товариства «Просвіта» було демонтовано пам'ятники Леніну в Березному і в селах, знято імперські символи, встановлено пам'ятний знак воякам ОУН-УПА, споруджено пам'ятник Тарасові Шевченку. Галина Мовчанець залучала до просвітницької праці багато активних людей: Надію Ярмолюк, Євгена Цимбалістого, Аллу Лавренюк, Аллу Куц, Лідію Мельничук, Ростислава Мельничука, Ірину Тертишну, Марію Рибачок, Лесю Гребінченкота багатьох інших.
Величезну роль у піднесенні духовності і національної свідомості відігравала хорова капела під керівництвом Ольги Вернюк. На концерти цієї високопрофесійної капели сходиться багато людей. Пісні, хорові твори українських класиків, високохудожнє виконання викликають захоплення у глядачів не тільки Березного, але й Рівного та Києва.
З ініціативи оргкомітету, до якого входила і Галина Мовчанець, почалося будівництво першої української церкви Київського Патріархату. Березнівський ліцей подарував церкві люстру, дві оригінальні ікони.
Галина Мовчанець уміла контактувати з усіма національно-демократичними силами, уміла об'єднати всіх в інтересах зміцнення Української держави. Пам'ять про цю активну просвітянку залишиться у серцях березнівців.
Діяльність «Просвіти» Костопільщини була відновлена 3 січня 1942 року. Головою правління повітового товариства «Просвіта» був обраний Роман Данилевич – священик греко-католицької церкви. Він у 1938 році закінчив семінарію в Луцьку, жив у Малих Селищах, йому були підпорядковані церкви в селах Антонівка, Велике Поле, Кадовбище. Саме тут проживали переселенці з Галичини.
У серпні 1941 року Роман Данилевич у Костополі очолив відділ освіти, його заступником – інспектором шкіл – був царський офіцер, емігрант з Росії, Володимир Поспєлов, інтелігентна постать, який у газеті «Костопільські вісті» у вересні 1941 року виступив зі статтею «Сумні роковини» до другої річниці сталінського «визволення» Західної України.
За словами доктора мистецтвознавства, тогочасного мешканця Костополя, Юрія Лащука, що нині живе і працює у Львові, у 1941-1942 рр. в Костополі працювала Українська гімназія і середня школа, а початкові й неповні середні школи діяли майже в усіх селах. Директором гімназії в Костополі працював випускник Празького університету Серафим Бичківський. Викладачами були Іван Мітринга, Теодозія Лащук, Євген Махневич, Пилип Лащук, Антон Нивинський та ін.
Культурно-просвітнє життя на Костопільщині визначала діяльність «Просвіти», навколо якої гуртувались патріоти-активісти: згаданий вище Бичківський, його дружина, родом із Тучина, з сім'ї Клюків, її сестра Марія Клюк (Квецинська), інші вчителі шкіл та викладачі гімназії. Душею і найактивнішим діячем «Просвіти» був Роман Данилевич, який редагував газету «Костопільські вісті», котра поширювала національно-визвольні ідеї. Неповна підшивка цієї газети є в Державному архіві Рівненської області (ДАРО) та в бібліотеці ім. Василя Стефаника у Львові. Просвітяни випускали також місячники «Українська жінка», редагований Р. Данилевичем, та «Українська дитина», редагований В. Поспєловим, а також календар на 1942 рік, випущений видавництвом «Костопільські вісті», яке виникло наприкінці 1941 року. Його керівником був Василь Ющук з Голубного, що в 1939 році навчався у Рівненській гімназії, а в 1941 році закінчив середню школу в Костополі. Під впливом діяльності просвітян у Костополі і по селах працювали читальні, майже скрізь – драматичні гуртки, хори. Міським просвітянським хором керував Юрій Лащук. Він же на папірографі передрукував співаник «Патріотична пісня», який розсилали в усі сорок сільських філій повіту. Як було б добре бачити цей співаник сьогодні. Таким чином, у тісному єднанні діяли «Просвіта», освіта, редакція газети та видавництво, об'єднуючи навколо себе широкі маси патріотично мислячих людей.
До Рівненської «Просвіти» входило товариство, що належало до Клеванської гміни. Воно діяло на території Оржева, Оржевських та Грабівських хуторів. Його центральним осередком була «Просвітянська Хата», яка містилась у будинку сім'ї Робітницьких на хуторі Адамкові.
Заняття гуртків проводили у «Просвітянській хаті». У хаті була велика бібліотека, де можна було взяти книгу, попрацювати з літературою. Учасники драмгуртка ставили п'єси українських класиків. Зібрані кошти йшли на користь «Просвіти», але з них платили податки польській адміністрації. Обов'язково на виставах, часто на зібраннях був польський наглядач. Особливо активно просвітяни готували Шевченківські вечори, де звучали пророче слово поета, його «Назар Стодоля», безсмертний «Заповіт».
Велику увагу «Просвіта» приділяла вихованню молодого покоління. Проводилися збори селян, на яких роз'яснювалося значення навчання у школах українською мовою. Ольга та Володимир Робітницькі працювали вчителями в с. Оржів і вели активну виховну роботу серед молоді в дусі народної педагогіки та моралі. Особливу увагу вчителі звертали на скромну поведінку дівчат.
Через переслідування деякі просвітяни змушені були покинути Україну. Так, Павло та Михайло Петришини виїхали до Аргентини, де й померли. Керівника «Просвіти» Володимира Робітницького було ув'язнено до Рівненської тюрми і кинуто до камери-одиночки, де зі стелі капала вода. Згодом поляки відправили його до Берези Картузької.
Керівником і організатором «Просвіти» став його брат Сергій Робітницький. У цей час Ольга Робітницька проводила виховну роботу серед дошкільнят: учила їх співати, читати вірші, знайомила з дитячою літературою.
У 1939 році Володимир Робітницький повернувся з Берези Картузької з украй підірваним здоров'ям. Але й при «радянських визволителях» він змушений був переховуватися. З Києва керував «Просвітою» через зв'язкову Ніну Куцевич, яку згодом разом із сестрою німці заарештували, а потім розстріляли в тюрмі. Там же розстріляли ще одну просвітянку Одарку Гомон. Володимир Робітницький ще деякий час учителював у Оржеві, але хвороба дедалі більше йому докучала. Він помер за загадкових обставин у Львові, є припущення, що не своєю смертю. Діяльність «Просвіти» активно продовжували його дружина Люба, сестра Ольга, брат Іван з дружиною Юстиною. Коли останні пішли в підпілля, їхніх маленьких дітей Антона і Павла разом з дідом Микитою вивезли до Південного Казахстану.
Багатьох членів «Просвіти» розстріляли німці, інших репресували новітні «визволителі»-більшовики. Із тридцяти одного просвітянина десятьох репресували комуністи, одинадцятеро загинуло у боях як вояки УПА, а ті, що вижили, емігрували.
У кінці 20-х рр. XX ст. у с. Здовбиця теперішнього Здолбунівського району було організовано осередок «Просвіти» – «Просвітянська Хата», активістами якого стали Петро Солтис-Шолудько, Антон Демчук, Петро Бондар, Никифор Горщарук. Членами «Просвіти» була переважна більшість драмгуртківців і учасників гуртків художньої самодіяльності. Просвітяни зібрали бібліотечку української літератури, організовували і проводили масові заходи з відродження національних традицій. Щорічно відзначалися Шевченківські дні, читалися реферати про пам'ятні дати, про українців, що полягли на полях битв за рідний край, проводилися колективні читання з національної літератури, забороненої польським урядом, колективно прослуховувалися радіопередачі, розповсюджувалась брошура «Самостійник».
«Просвітянська Хата» відіграла на той час велику роль у вихованні молоді у національному дусі, згуртовувала на боротьбу проти польських поневолювачів. На початку 30-х років, коли «Просвіту» переслідувала польська влада, у селі почала працювати філія «Союз українок» під керівництвом лікаря із Здолбунова Ганни Прісневської, яка була головою «Союзу українок», а її заступником Леся Марчук.
Понад 50 молодих дівчат були членами «Союзу українок» і проводили просвітянську роботу: читали реферати, щорічно проводили свято Матері, обжинки та інші національні свята. Тут дівчата вчилися готувати національні страви, пекти, вишивати, шити, надавати першу медичну допомогу. Активними союзянками були Леся Марчук, Марія Конончук, Ганна Година, Марія Красовська, Ганна Огородник, Ганна Стецюк, Галина Марчук, Ольга Боярчук, Пракседа Бондар, Марія Степанчук, Параска Огородник, Савета Огородник, Ганна Ольшевська, Віра Метельська, Оксенія Метелко, Ольга Бондарчук, Надія Тишковець, Марія Солтис, Єва Огородник.
У 1935 році було організовано похід односельців до Пляшевої на Козацькі могили. На думку польської поліції, легальним прикриттям діяльності осередку ОУН у Здовбиці слугувала філія «Просвіти». Тому була підвищена увага органів влади і поліції до «Просвіти» та ОУН. У 1938 році «Просвіту» заборонили, заарештували весь оунівський осередок у с. Здовбиця.
У 1936-1937 рр. розпочалися судові процеси проти активістів Здовбиці. Були заарештовані Демид Солтис, Михайло Огородник, Микола Степанчук, Микола Трофимчук, Леонід Солтис-Шолудько і багато інших.
І ось настав вересень 1939 року, коли Червона армія, під личиною «визволителя», увійшла в Західну Україну. Мешканці с. Здовбиця зустрічали її хлібом-сіллю, букетами квітів.
З перших днів почалися арешти, багато сімей було вивезено до Сибіру. Заарештували Антона Демчука, Феодосія Трофимчука, Петра Бондаря, Никифора Горщарука, Мартина Скульського, Софрона Бондарука, а їх сім'ї було вислано до Сибіру. Туди виселяли всіх заможних селян, у т. ч. поляків-осадників. Усюди панував терор. У селян забрали землю, інвентар, худобу, і все усуспільнили, зробили нічиїм.
Німецькі окупанти виявилися не кращими за радянських. Тому колишні члени «Просвіти» масово йшли до повстанських загонів, ставали на оборону краю. Багато односельців Здовбиці загинуло у боях з фашистами та з радянською навалою у 1944 році. Стотисячна армія УПА вела боротьбу з червоними окупантами. Аж до 1950 року діяли окремі боївки. Ці українські мученики жили й боролися в нелюдських жахливих умовах, переслідувані військами НКВС, і в оточенні зрадників. Жахливими репресіями переважаючих сил ворога було ліквідовано опір. Із Здовбиці було вислано 150 родин. На фронт відправлено 180 здовбичан, з яких половина не повернулися. На знак пам'яті про загиблих у війні збудовано обеліск на кладовищі на вул. Третій.
Осередок Товариства «Просвіта» діяв у Гориньграді Першому в 1925-1927 рр. та був філією тучинської «Просвіти». Головою в цей період був Федір Мельник. Вступний внесок до Товариства становив 1-2 злотих. Гроші йшли на придбання українських книг, оплати за оренду приміщення. Просвітяни збирались у різних місцях, але найчастіше – у хаті єврейки Мощихи.
У 1928 році польський уряд ліквідовує «Просвіту». Її справу продовжує «Волинське об'єднання», до якого в 1936-1939 роках входило близько 40 осіб. В основному це була сільська молодь, але були й старші за віком люди. Дуже мало в організації було жінок.
У правління входили: Тимофій Омельчук – голова, Віктор Ганджа – скарбник, Федір Тишкун, Антоній Гусак – ревізор. Активними членами були: Варфоломій Дроздюк, Юхим і Микола Козачуки, Федір Бестюк, Костянтин Климчук, Михайло Селюцький, Іван, Микола і Микита Буняки, Кіндрат Сидорчук, Андрій і Павло Антонюки, Клим Ганджа.
У Гориньграді діяли струнний ансамбль, духовий оркестр, драматичний гурток, хор.
Ще й досі односельці похилого віку пам'ятають п'єси поставлені гуртківцями: «Суєта», «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Ковбаса та чарка, то минеться сварка», «Дай серцю волю – заведе в неволю». Декорації та костюми учасники виготовляли самі. П'єси ставили в післяобідню пору чи ввечері у святкові дні. Вхід на перегляд вистави був платний. Перед постановкою п'єси текст обов'язково переглядав поліцай. На Різдво Христове просвітяни колядували, організовували Вертеп. Кожного року 10 березня, у день смерті Тараса Шевченка, влаштовували академію. Читали вірші, співали пісні.
У 1939 році осередок припинив свою роботу.
10 лютого 1935 року в селі Сухівці відбулися збори із заснування «Просвітянської Хати» за участю представника головної і округової управи ВУТ М. Бури. На збори прибули Андрій Акерман, Володимир Чех, Петро Франчук, Севастян Ящук, Євген Бебко, Макар Ліснічук, Клим Міклашевський, Трохим Федоришин, Яків Федоришин, Гнат Федоришин, дяк Федір Мартинюк, Тимофій Кратюк. Після молебня, який відправив священик І. Калішевич, М. Бура ознайомив присутніх зі Статутом та ідеологією «Просвіти».
Було обрано керівництво: головою став Тимофій Кратюк, заступником голови – Севастян Ящук, секретарем – Петро Франчук, скарбником – Клим Міклашевський, бібліотекарем – Євген Бебко.
За весь період діяльності в 1935-1938 рр. керівництво змінювалось, хоча посади розподілялись між тими самими активістами. Активісти «Просвіти» залучали до праці нових членів, поширювали біблотеку, організували спортивну секцію, драматичний гурток та хор, започаткували агрономічний гурток. При «Просвітянській Хаті» було створено медичну та ветеринарну аптечку. Щотижня відбувалися обов'язкові читання з історії України. У 1938 році просвітяни вирішили будувати власний будинок на закупленій ділянці.
Однак плани просвітян були зірвані. 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Незабаром у селі було встановлено радянську владу. Просвітянська робота припинилась. Але у березні 1940 року традиційно просвітяни зібрались у школі на Шевченківське свято. За декілька днів «чорний ворон» забрав Михайла Бебка, Івана Вакульчика, Андрія Григоровича, Тимофія Дацюка, Євгена Кратюка, Тимофія Кратюка, Василя Матвєєва, Івана Мельника, Василя Федоришина, Павла Хіночика.
«Просвіта» і оркестр у селі Шубків засновані приблизно в 1926 році. Шубківських музикантів спочатку вчив місцевий єврей Хаїк Соніс, а далі – його учень Микола Маленький, який створив ще й хор, а також драматичний гурток. Спочатку хор чоловічий, пізніше змішаний.
Одночасно був організований «Пласт», допомагали двоє пластунів з Олександрії, один на прізвище Семенюк. Старші люди ще пам'ятають, як пластуни крокували під звуки духового оркестру, співаючи «Гімн пластунів», «Гей, пластуни, гей, юнаки!», «Ми – гайдамаки» та інші стрілецькі та козацькі пісні. Коли в Рівному в 1931 році відзначали роковини смерті Симона Петлюри в театрі Зафрана, з'їхалися хори з усієї Рівненщини. Хори сіл Шубків та Городка виступили найкраще. Зведеним хором диригував професор Кальмудський.
Після заборони «Просвіти» українські посли від Волині домоглися від польського парламенту дозволу засновувати «Просвітянські Хати», в яких проводилась корисна просвітницька робота.
У 1938 році поляки заборонили «Просвітницькі Хати», намовляли засновувати гуртки сільської молоді. Ці намагання поляків не мали успіхів, молодь не бажала вступати в ці пропольські організації. Створені «Просвітою» хор, оркестр, драмгурток проіснували аж до 1939 року, незмінним їх керівником був Микола Маленький. Він, маючи своє власне господарство, знаходив час займатися роботою на просвітницькій ниві і то безкорисливо.
На Демидівщині українські національно-просвітницькі сили гуртувалися навколо Юстима Омельчука. Просвітянські гуртки, хати-читальні, самодіяльні народні театри і хори стали основою його життя. Часто з Луцька Юстим привозив нелегальну літературу, яку з товаришами розповсюджував серед селян. За що й потрапив під таємний нагляд польської поліції. У 1932 році був заарештований. Але не маючи належних вагомих доказів, його згодом відпустили, суворо попередивши.
Активними учасниками просвітянського руху на Демидівщині були Матвій Токар з Боремля, Микола Дмитрук з Демидівки, Антон Мичковський з Нового Току, Андрій Трачук з Рогізна, Петро Ремесник із Рудки, Кіндрат Марчук з Ільпибоків та сотні інших молодих хлопців, які стали згодом відомими організаторами й командирами ОУН-УПА.
Література
Вакулка А. Так зароджувалась «Просвіта» у Костополі / А. Вакулка // Віче Костопільщини. – 2008. – 20 груд. – С. 11.
Давидчук Г. Відродженій Здолбунівській «Просвіті» – 15 / Г. Давидчук // Волинь. – 2004. – 2 квіт. – С. 7.
Державотворці: «Просвіта» Рівненщини на шляху до української України (1917-2007 рр.) / упоряд. М. Федоришин. Рівне : О. Зень, 2008. – 234 с.
Дицяк Н. Далекого 1867 року розпочало свою діяльність товариство «Просвіта» [на Кореччині] / Н. Дицяк // Вісті Кореччини. – 2009. – 12 верес. – С. 2.
До історії товариства «Просвіта» в Бересті на Поліссі // Літопис Волині : наук.-попул. зб. волинезнавства. – Вінніпег (Канада) : Т-во «Волинь», 1962. – Ч. 6. – С. 100-101.
Єфімчук Ф. Вони наближали незалежність України : Дерманській «Просвіті» – 90 років / Ф. Єфімчук // Нове життя. – 2008. – 22 серп. – С. 9.
Кононенко Г. З попелу забуття : [історія «Просвіти» с. Колесники Гощан. р-ну] / Г. Кононенко // Рідний край. – 2005. – 28 трав. – С. 3.
Кротік С. Із сторінок історії «Просвіти» [с. Боремель Демидів. р-ну] / С. Кротік // Вісник Демидівщини. – 2006. – 10 лют. – С. 5.
Лустюк З. З історії Оржівської «Просвіти» / З. Лустюк // Пересопниця. Рівненський край : історія та культура / В. М. Войтович. – Рівне, 2011. – С. 573-582.
Манько М. Острозька «Просвіта» в 1917 році / М. Манько // Замкова гора. – 2006. – 13 трав. – С. 5.
Піяр Т. До 20-річчя відродження «Просвіти» / Т. Піяр // Волинь. – 2008. – 14 листоп. – С. 11.
Піяр Т. До ювілею «Просвіти» / Т. Піяр // Волинь. – 2007. – 7 груд. – С. 8.
Погонська В. Сіючи світло, «Просвіта» множить свої можливості / В. Погонська // Сім днів. – 2009. – 10 квіт. – С. 4.
Прадош О. «Просвіта» в селі Уїздці / О. Прадош // Матеріали студентської наукової конференції / відп. ред. М. М. Гіроль. – Рівне : НУВГП, 2009. – Вип. 4 : берез.-трав. 2009 року. – С. 104-105.
Праск С. «Просвіті» – 140 / С. Праск // Віче Костопільщини. – 2009. – 10 січ. – С. 2.
Просвіта і просвітяни : до 135-ліття товариства «Просвіта». – Рівне : Волинські обереги, 2003. – 95 с.
«Просвіті» 125 років : історія та сьогодення просвітянського руху Дубенщини. – Дубно, 1993. – 8 с.
Семенюк А. «Просвіта» відзначила 90-річний ювілей / А. Семенюк // Замок. – 2008. – 3 січ. – С. 5.
Семенюк І. П. Історія розитку товариства «Просвіта» в Острозі / І. П. Семенюк, В. М. Жук // Матеріали ІV науково-краєзнавчої конференції «Остріг на порозі 900-річчя» / наук.-краєзн. т-во «Спадщина» ім. кн. Острозьких. – Острiг, 1993. – С. 158-159.
Солдатюк М. Діяльність «Просвіти» [у Мирогощі Дубен. р-ну Рівнен. обл.] / М. Солдатюк, Л. Пшенична // Мирогоща : іст.-краєзн. есе / М. Солдатюк, Л. Пшенична. – Дубно : Дубенська друкарня, 2009. – С. 100-113.
Сторінки історії Демидівської «Просвіти» // Вісник Демидівщини. – 2008. – 19 груд. – С. 6.
Тишкевич Р. Розвиток «Просвіти» на Сарненщині / Р. Тишкевич // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею : до 150-річчя від дня народж. Д. І. Яворницького (матеріали наук. конф. 24-25. 11. 2005 р.). – Рівне : Волин. обереги, 2005. – Вип. 3. – С. 156-161.
Ткачук І. «Просвіта» Західної Волині у 20-30-х років. ХХ ст. / І. Ткачук // Твердиня над Іквою : матеріали міжнар. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 520-річчю Дубен. замку / Держ. іст.-культ. заповідник м. Дубна ; гол. ред. Л. Кічатий ; упоряд. Н. Любецька, Т. Дмитренко, О. Гавриленко. – Дубно : Держ. іст.-культ. заповідник, 2012. – С. 137-140.
Трохлюк Н. «Просвіта» на Березнівщині в 20-40-х роках ХХ ст. / Н. Трохлюк // Надслучанський вісник. – 2016. – 9 серп. – С. 5.
Федоришин М. Становлення осередків сільської «Просвіти» – актуальне завдання інтелігенції Рівненщини / М. Федоришин // Волинь. – 2005. – 4 листоп. – С. 7.
Чигир А. Як гартувалась «Просвіта» [в с. Городище Корец. р-ну] / А. Чигир // Волинь. – 2008. – 3 жовт. – С. 11.
Шевчук В. Товариство «Просвіта» в Шубкові / В. Шевчук, Ю. Лустюк // Шубків: наша історія жива : іст.-краєзн. нарис / В. П. Шевчук, Ю. А. Лустюк. – Рівне : Волин. обереги, 2015. – С. 122-128.
Інтернет-ресурси
Манько М. Острозька «Просвіта» і її сільські філії в 1920-1930 рр. [Електронний ресурс] // Історична волинь : сайт. – Режим доступу: http://istvolyn.info/index.php?option=com_content&view=article&id=1004:---lr------1920-1930-&catid=19&Itemid=17. – Назва з екрана.
Бірчак В. Четар УГА, який рятував євреїв [Електронний ресурс] / В. Бірчак // Центр досліджень визвольного руху : сайт. – Режим доступу: http://www.cdvr.org.ua/content/четар-уга-який-рятував-євреїв. – Назва з екрану.
Активісти просвітницького руху на Рівненщині
Бабій Степан Олександрович
Народився 28 березня 1940 року в селі Голибіси поблизу старовинного містечка Шумськ, що розташоване у південно-східному куточку Волині, між двома її історичними центрами – Кременцем та Острогом. Основні віхи: середня школа, медичне училище, служба в армії, курс філфаку Львівського університету, який вимушений був залишити з політичних міркувань. Закінчив Тернопільський медичний інститут, працював лікарем на Рівненщині. З 1990 р. завідував відділом культури Рівненської міської управи, з 1993 р. був заступником голови, а пізніше – завідувачем відділу Здолбунівської райдержадміністрації. У 2000-2005 рр. – голова Рівненської обласної організації Національної Спілки письменників України. Автор поетичних збірок «Журавлиний невід» (1972), «Відкриваю себе» (1980), «Музика крил» (1986), «Пізні яблука» (1987), «Потривожені птахи» (1990), «Із вирію літ» (1992), «Ріка у відблиску очей» (1993), «Україна під сатаною» (1997), «Це інший світ» (1998), «У холодному блиску комет» (2000), «Такий день» (2001), «Вертаючи з небес» (2002), «Нічні спалахи» (2003), збірки віршів для дітей «Хитавиця-Купавиця» (1992), книжок прози «Криниці на пагорбах» (1993), «Плата за любов. Прокляття волхвів» (2003) та публіцистики «Волинські дзвони» (1994), «Луни повстанського краю» (2002). Книжка поезій «Незборимість» (2004) і публіцистики «На хвилі, на часі» (2005). Лауреат літературних премій імені Валер'яна Поліщука та імені Світочів. Про життєвий та творчий шлях письменника йдеться у книзі Григорія Дем'янчука «Степан Бабій» (2006).
Білащук Тетяна Іванівна
Народилася в 1944 році у смт. Мізоч Здолбунівського району Рівненської області в сім'ї робітників. Закінчила Рівненський педагогічний інститут, учитель. Належить до Рівненської міської організації «Просвіта». У «Просвіті» виконувала різну роботу, а саме: організатор позакласних культурологічних (дитячих) заходів упродовж 1989-1998 рр. у середніх школах 3долбунова, присвячених Дню Матері, історичним датам, письменникам, політичним діячам (з історії України). За ініціативою п. Тетяни щорічно проводилися дитячі ранки, присвячені Т. Шевченку, рідній мові, Лесі Українці. Брала участь у різних важливих заходах, а основне: 1992-1994 рр. – у вшануванні героїв Гурбенського бою УПА з НКВС в 1944 р., у щорічному святкуванні Шевченківських днів упродовж 1989-1998 рр. в Здолбунові.
Блащук Мирослав Євгенійович
Народився в 1944 році в с. Кунин Здолбунівського району Рівненської області в селянській сім'ї. Юрист, закінчив юрфак Львівського університету ім. Івана Франка, адвокат. Належить до Рівненської міської організації «Просвіта». У 1991 р. член обласного правління «Просвіти». У 1992 р. очолював Здолбунівську районну організацію «Просвіта». Був редактором самвидавської стінної газети «Вісник» у Здолбунові в 1989 р. як органу районного Товариства шанувальників української мови і культури, брав участь у багатьох політичних і культурологічних заходах у Здолбунівському районі. Упродовж 1989-1998 рр. – доповідач і ведучий першого організаційного зібрання оргкомітету (зборів) щодо відродження «Просвіти» в Здолбунові в березні 1989 року. Брав участь у 1990-1994 рр. в організації історико-патріотичної акції з ушанування героїв Гурбенської битви УПА з НКВС у квітні 1944 року. Упродовж 1989-1998 рр. займається організацією щорічних святкувань, присвячених Т. Г. Шевченку і бере в них участь. Нагороджений почесною грамотою обласного управління Товариства «Просвіта».
Борейко-Гладунова Євгенія Михайлівна
Народилася 10 липня 1936 року на Лемківщині (Польща, Краківське воєводство) у селянській родині. Закінчила Львівський державний університет ім. І. Франка, філологічний факультет. Працювала вчителем, методистом у дошкільних установах Рівного. У 1993-2003 рр. працювала на посаді старшого референта Рівненського обласного товариства «Просвіта». У 1995-1998 рр. – помічник народного депутата В. Ковтунця. З 1988 р. належить до Товариства «Просвіта». З 1989 р. є членом правління обласної організації «Просвіта». З 2003 р. є членом ради міського товариства «Просвіта». Була фундатором Союзу Українок. Належала до громадської організації НРУ. Організаційна робота: заходи обласного товариства з відзначення ювілейних, літературних і мистецьких дат (відзначення свят української мови, свята Матері, Шевченківських свят), збори, конференції. Є. Борейко-Гладунова є автором десятків статей у газетах «Дзвін», «Демократична Рівненщина», «Сім днів», «Панорама», «Нова Волинь» та ін., книг «Літопис Рівненської «Просвіти» (1988-1998), «Просвіта» і просвітяни» (2003). Нагороджена вісьмома грамотами за професійну діяльність, медаллю «За трудову доблесть», дипломом «За заслуги перед містом», за працю у «Просвіті» – почесними грамотами облради, міськради.
Борейко Михайло Семенович
Народився 9 травня 1933 р. в с. Мишків Заліщицького району на Тернопільщині у селянській родині. Закінчив Більче-Золотецьку середню школу. У 1957 р. закінчив Чортківський сільськогосподарський технікум (спеціальність землевпорядкування), а в 1965 р. закінчив Львівський сільськогосподарський інститут (спеціальність інженер-землевпорядник). До 1993 р. працював у Рівненському науково-дослідницькому і проектному інституті землеустрою. Працював на посадах керівника проектної групи та провідного інженера. Одночасно займався громадською роботою. У різні роки був головою товариств охорони пам'яток культури, природи, керував фотогуртком, влаштовував фотовиставки, фотоконкурси. У 1989 р. в проектному інституті створив великий осередок Товариства української мови і був обраний його головою. Є одним із засновників обласного об'єднання ВУТ «Просвіта». Був багатолітнім членом обласного та постійним членом ради міського об'єднання. Ініціатор закладки Парку «Просвіти» на мікрорайоні «Північний» у Рівному з нагоди 2000-ліття Різдва Христового. У товаристві «Просвіта» відповідав за видавничу діяльність, зв'язки з діаспорою, практично виконував роль відповідального секретаря, поповнював читальню «Просвіти» новими книгами за спонсорські кошти. У 1998-2007 рр. ним видано і перевидано близько 30 рідкісних, маловідомих чи заборонених більшовиками книг. Серед цих видань твори І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Багряного, Б. Шведа, У. Самчука, В. Барки та ін. Велику роботу проведено М. Борейком із дерусифікації реклами у Рівному. За громадську діяльність Михайло Борейко нагороджений багатьма почесними грамотами міської ради, облдержадміністрації.
Булига Олександр Степанович
Директор Рівненського обласного краєзнавчого музею. Почесний працівник туризму України. Член Всеукраїнської спілки Рівненського міського товариства «Просвіта». Народився 23 січня 1965 р. у Рівному. Після закінчення Рівненської СШ № 1 навчався на історичному факультеті Чернівецького державного університету. З 1987 р. працює у Рівненському обласному краєзнавчому музеї. Пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до директора (2005). За період роботи провів понад тисячу екскурсій, прочитав сотні лекцій, взяв участь у створенні десятків виставок, надав методичну допомогу багатьом музейним закладам області, організував проведення різноманітних масових заходів. Власні доробки представлені на численних міжнародних та всеукраїнських наукових симпозіумах, конференціях та круглих столах. Теми наукових інтересів – зв'язки українського козацтва з Волинським краєм та минувшина волинських монастирів, зокрема Почаївської Свято-Успенської лаври. Дослідження цих проблем проводилися в музеях, архівах та бібліотеках Рівного, Києва, Тернополя, Луцька, Дніпропетровська. Олександр Булига – активний учасник археологічних та культурологічних експедицій Рівненського обласного краєзнавчого музею. Свої знання передає молодому поколінню, працюючи викладачем кафедри культурології Рівненського державного гуманітарного університету. Головним захопленням є туризм, завдячуючи якому відвідав багато куточків України та європейського континенту. Останні роки свою відпустку проводить у ролі екскурсовода на туристичних маршрутах, знайомлячи земляків з історичними та природничими пам'ятками рідного краю та українських земель. Подорожі дають ґрунт для наслідування та реалізації власних проектів. На сторінках рівненських газет публікує історичні дослідження. Бере участь у культурологічних передачах на місцевому, всеукраїнському телебаченні та радіо, а також у видавництві краєзнавчої літератури. Повсякденно намагається виконувати батьківську настанову: жити чесно, працювати натхненно, з повагою ставитись до людей.
Бухало Гурій Васильович
Бухало Гурій Васильович народився в селі Дермань 3долбунівського району Рівненської області в родині Василя Трифоновича та Глафіри Федорівни Бухало 31 березня 1932 р. У 1933 р. з родиною переїхав на Холмщину (нині Республіка Польща), де батько після закінчення Варшавського університету (факультет православної теології) отримав парафію (почергово села Збереже, Косинь, Ганськ). У 1941-1944 рр. навчався в Холмській українській гімназії, патроном якої був архієпископ, з 1944 р. митрополит Іларіон (Іван Огієнко). 27 грудня 1944 р. в числі 482 тисяч українців у складі родини був депортований в УРСР. Родина прибула на Батьківщину – в м. Здолбунів в ніч на 1 січня 1945 р. У 1949 р. закінчив середню школу № 1 і в цьому ж році вступив на філологічний факультет (український відділ) Рівненського вчительського інституту, який успішно закінчив у 1951 р. та отримав призначення на педагогічну роботу в Зарічненський район. Тут був призначений на посаду директора Ніговищанської, потім почергово – Рачинської та Велико-Телковицької семирічних шкіл. У 1960 р. працював відповідальним секретарем Зарічненської районної газети. У 1961-1963 рр. тимчасово працював на різних посадах у Рівному, з яких після місяця-півтора керівники звільняли за «телефонним правом», вимагаючи відмови від батька-священика або «перевиховання» його. У 1963 р. закінчив повний курс філологічного факультету (український відділ) Рівненського педагогічного інституту. З 1963 р. – науковий працівник Рівненського обласного краєзнавчого музею, згодом – завідувач відділу історії. Під час роботи у музеї Гурію Бухалу не раз доводилося будувати експозиції відділу історії музею, а також надавати практичну допомогу в побудові експозицій у ряді музеїв області, зокрема – Костопільському, Сарненському, Дубнівському, Острозькому, Корецькому, першої експозиції музею-заповідника «Козацькі могили» та ін. У 1970-1972 рр. – праця у складі робочої групи редколегії з підготовки до випуску «Історії міст і сіл УРСР. Ровенська область» (видання інституту історії АН УРСР, УРЕ, Київ, 1973). У 1972-1980 рр. – готував кандидатську дисертацію «Визвольна війна українського народу в сучасній польській історіографії». Через міжбібліотечний абонемент Рівненської державної обласної бібліотеки для роботи було отримано та опрацьовано понад 400 праць сучасних польських істориків. 26 червня 1980 р. успішно захистив дисертацію в Інституті історії Академії наук України. У 1983 р. перебував на запрошення професора Юрія Шумовськогоу США, у 1991 р. на запрошення німецького історичного товариства «Волинь» – в м. Візентхайт (Баварія, Німеччина). Виступив із доповіддю «Теодор Штейнгель – славний син Волинської землі» на щорічній конференції товариства. Почесний член товариства «Волинь». У 1992 р. брав участь у роботі виставки «Козацькі скарби України» на Тихоокеанській виставці у м. Ванкувері (Канада). З 1995р. – старший викладач, згодом доцент Рівненського інституту слов'янознавства, за сумісництвом – провідний спеціаліст Рівненського обласного краєзнавчого музею, викладач історії України в Рівненській духовній семінарії УПЦ КП. У 1995-2005 рр. – учасник 11 засідань міжнародного українсько-польського семінару істориків «Українсько-польські відносини в роки Другої світової війни 1941-1945 рр.» (Варшава–Луцьк). Автор низки книг та брошур, зокрема – «Православ'я на Рівненщині» (Рівне, 1991), «Холмський край наш Український» (Рівне, 1994), «Просвіта сіяла світло» (Рівне, 1993), «Круг містечка Берестечка» (Рівне, 1993), «За незалежну, самостійну Україну» (Рівне, 1996), у співавторстві – «Рівне – вулиці, проспекти, майдани... короткий довідник» (Рівне, 2000), відповідальний за випуск двотомника «Рівне 720» (Рівне, 2003), автор близько 900 публікацій у довідкових виданнях, альманахах, збірниках науково-краєзнавчих публікацій, конференцій, у часописах, у тому числі Великобританії, Канади, США, Польщі і т.д. У 1994-2006 рр. – депутат трьох скликань Рівненської міської ради. 1984 р. – нагороджений Почесною грамотою міністра культури СРСР. 1998 р. – лауреат регіональної краєзнавчої премії «За відродження Волині». 2002 р., березень – нагороджений медаллю «Будівничий України». 2002 р., 28 травня – рішенням вченої ради Рівненського інституту слов'янознавства присвоєно звання професора кафедри українознавства інституту. 2004 р. – нагороджений медаллю «За заслуги перед містом». Багаторічний член правління Рівненського обласного товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, учасник багатьох просвітянських акцій, доповідач і лектор у народному університеті «Просвіта». Помер 5 травня 2008 р.
Верославов Сергій Давидович
Художник-декоратор Рівненського музично-драматичного театру, постановник багатьох вистав, член «Просвіти» з 1992 року. Народився 1931 року в м. Корець. Мав активну життєву позицію, був щирим українцем і всіма діями підтримував «Просвіту» як першу українську громадську організацію. Він безкоштовно малював афіші для просвітянських заходів, вів переговори з театром про надання приміщення для цих заходів. На прохання М. Корейка виконав ілюстрації до видання «Поліщуки» Бориса Шведа. Він мав задум проілюструвати «Волинь» Уласа Самчука. Задумане не дали здійснити хвороба і смерть у 2003 р. Патріотичні почуття проявлялися у його постійній готовності виконувати будь-які завдання «Просвіти».
Вівчар Віра Микитівна
Народилася у 1946 році у с. Залав'я Рокитнівського району. У 1962 р. закінчила 9-річну школу, у 1965 р. – Сновидовицьку середню школу, у 1974 р. – Рівненський державний педінститут. За фахом філолог. Працювала вчителем, заступником директора школи. У 1980-2000 рр. – інспектором відділу освіти Рокитнівського району. З 2000 р., вийшовши на пенсію, продовжує працювати методистом і вела активну громадську роботу. Є методистом вищої категорії, відмінником народної освіти. Віра Вівчар створила осередки «Просвіти» у всіх школах району, які не припиняють своєї роботи, сприяють утвердженню української мови, культури, духовності у всіх сферах життя. Під її керівництвом просвітяни традиційно проводили урочистості до Шевченківських днів, Дня писемності та мови, дня «Просвіти», конкурси знавців української мови Петра Яцика. За сумлінну професійну та громадську культурно-просвітницьку працю Віра Вівчар була неодноразово нагороджена грамотами.
Волощук Олександр Анатолійович
Олександр Волощук відома людина на Рівненщині: рухівець, активіст «Просвіти», борець за незалежність України. Просвітянську діяльність розпочав 19 листопада 1988 р. участю в роботі установчих зборів зі створення Рівненського міського осередку Товариства української мови, збирав підписи за надання українській мові статусу державної. Один із засновників осередків ТУМу та НРУ в інституті «Рівнеагропроект» (1989 р.). Автор упровадження в інституті перших проектних матеріалів українською мовою, створив рукопис російсько-українського словника з будівельної термінології. Автор звернення до Комісії законодавчих передбачень Верховної Ради УРСР стосовно змін до проекту Закону «Про мови». Один із засновників недільної школи «Просвіта» у Рівному, викладач курсу «Загальної церковної історії», лектор Народного університету «Просвіта», з 2001 р. його ректор. Член ради Рівненського відділення громадського об'єднання ветеранів, заступник голови Рівненського відділення Всеукраїнського об'єднання «Україні – Помісну Українську Православну Церкву». З 2005 р. заступник голови правління РОО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Дослідник голодоморів, автор книги «Голодомор 1932-1933 рр. в Україні», публікацій в місцевій пресі з питань церковно-державних відносин, історії та культури України. Почесний член Товариства «Просвіта».
Публікував у пресі матеріали, у яких піднімав із забуття національних героїв, вояків УПА. Помер в 2015 р.
Гринюк Ірина Ульянівна
Народилася 15 квітня 1937 р. в м. Здолбунів у робітничій родині. Освіта середня-спеціальна. Закінчила Дубенське культосвітнє училище, за спеціальністю – бібліотекар. Була головою осередку «Просвіти» в СПТУ з 1989 р. Проводила літературні вечори, вечорниці, вечори «До дня народження Т. Г. Шевченка», брала участь у «Лізі жінок», котра проводиться щомісяця в Рівному, була агітатором у передвиборчих кампаніях. Друкувалась у місцевій пресі.
Гірник Ярослав Іванович
Народився в 1929 р. в родині просвітян і січового стрільця періоду української революції 1918-1921 рр. Освіта вища педагогічна. Професія – вчитель історії. Був головою секретаріату, першим заступником обласного відділення Всеукраїнського об'єднання ветеранів (м. Львів). Належав до первинної організації «Просвіта» Рівненського облвно, яку разом з побратимами М. Мучинським та Ф. Парамоненком створили у 1989 р. Обіймав посаду голови Рівненської міської «Просвіти» з 1992 по 1995 рік. Як голова міської «Просвіти», одним із перших на Рівненщині опублікував у пресі та озвучив на обласному радіо тему про голодомор 1932-1933 рр., а також тему героїв Крут та героїв Базару. Опрацював, видав та поширив «Календар патріота України». Ініціював огляд-конкурс стрілецької та повстанської маршової пісні. Ініціював і разом з односельцями збудував символічну могилу, присвячену землякам-односельцям, які боролися і загинули в боях за волю і незалежність України. За його ініціативою проводилися уроки пам'яті героїв Крут, вечори пам'яті жертв голодоморів, численні заходи з національно-патріотичного виховання, виїзди до історичних місць та місць національно-визвольної боротьби (Крути, Базар, Соліна, Маківка, Гурби, музеї Ст. Бандери та Р. Шухевича). У 2001 та 2006 рр. брав участь у Всесвітньому Форумі українців у Києві. Має понад 30 публікацій. Нагороджений 22 грамотами, почесними грамотами, подяками. Від Президента України нагороджений годинником. Більшість нагород за національно-патріотичне виховання. Зібрав і опублікував матеріал про героїв Крут, разом із учителями-просвітянами вечірньої школи розробили сценарій «Урок пам'яті героїв Крут». Рада Рівненського обласного відділення ВОВ, а згодом і львівського обласного відділення через обласне управління освіти рекомендували його школам Львова та області.
Гірник Ярослава Василівна
Народилася 28 серпня 1931 р. в с. Сливиця Старосамбірського району, Львівської області в просвітянській родині. Освіта вища. Закінчила в 1960 р. Дрогобицький педінститут, факультет української мови і літератури. Усе життя викладала українську мову і літературу. Найдовше працювала в м. Рівне в середній школі № 2, в музичному училищі, вела практикум з української мови в педінституті. З 1989 р. (чи 1990) належала до «Просвіти» в Рівному, з 2003 р. – до Львівської «Просвіти». Була активним членом «Просвіти», старалась виконувати всі доручення керівництва, зокрема з утвердження української мови в установах Рівного, входила в групу перевірки «Закону про мову». У 1992-1994 рр. очолювала обласну організацію Союзу Українок. У «Просвіті» завжди вела активну діяльність, а саме: проводила курси української мови у військових частинах Рівненського гарнізону; виступала перед учителями на конференціях у м. Рівному та Острозі; розробляла сценарії до свята Матері і свята української родини, які проходили в міському палаці культури «Текстильник» та в Будинку культури; разом із просвітянами і союзянками відновлювала Великодні традиції українського народу (у школах № 6 і № 11), зокрема писанкарство (зібрали багато матеріалу про красу поліської писанки на Рівненщині); виступала на обласному радіо з передачами на теми «Багатство і краса української мови», «Традиції і звичаї української родини» (удвох з Галиною Пиляй), «Про українську незалежність» (виступала разом з Н. Прохоренко) і ін. Публікувалася в пресі в основному під час роботи в Союзі українок.
Давидчук Галина Сергіївна
Народилася в 1954 р. в с. Білашів Здолбунівського району Рівненської області в селянській сім'ї. Закінчила Рівненський державний педагогічний інститут, викладач педагогіки та психології, методист дошкільного виховання. Належить до Здолбунівської районної (міської) організації «Просвіта». Голова районної організації ТУМ ім. Т. Г. Шевченка у 1990-1992 рр., у 2000-2005 рр. – член Рівненської обласної Ради ТУМ «Просвіта». За ініціативою Галини Сергіївни проводилися заходи з виконання «Закону про мови» в установах, підприємствах міста, відзначення 15-річниці відновленої «Просвіти» в м. Здолбунові, організація протестів в Здолбунові проти фальсифікації виборів у 2004 р. (скликання позачергових сесій Здолбунівських районних і міських рад). 22 січня 1990 р. брала участь в «Українській хвилі» (стояли в Новоград-Волинському), з'їзді ТУМ ім. Т. Г. Шевченка, з 1990 р. на Козацьких Могилах, щорічно в Гурбах, пікетування ХАЕС 1989-1990 рр. Активний член Руху з 1989 р., депутат Здолбунівської міської ради з 2006 р., керівник виконкому п/п «Наша Україна» з 2005 р. Друкується в газетах «Дзвін» і «Волинь». У 1989 р. про Галину Сергіївну надрукували негативні статті в комуністичних газетах. Нагороджена подякою Ради Рівненської ТУМ ім. Т. Г. Шевченка, почесними грамотами Правління Рівненського обласного об'єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, грамотою і пам'ятним знаком «Гвардія революції».
Дворжак Володимир Андрійович
Народився 26 серпня 1923 р. в с. Білогородка Дубенського району Рівненської області в багатодітній, свідомій українській сім'ї. Закінчив у 1937 р. 7 класів польської початкової школи. У 1939-1940 рр. навчався в Кременецькій гімназії-ліцеї. Під час німецької окупації навчався в Кременецькому дорожньому технікумі. Уже тоді був активним просвітянином у с. Білогородка. У квітні 1942 р. Дворжак В. А. пішов у загін УПА, брав участь в акціях проти німецьких окупантів та польських поліцаїв. У 1944 р. був мобілізований в радянську армію. У 1945 р. поступив у Дубенське педучилище, а на початку 1946 р. – на підготовчі курси Львівського політехнічного інституту. Отримав диплом інженера-електрика. Пропрацював у галузі енергетики 40 років. Володимир Дворжак активно включився в просвітянську роботу в 1989 р. Був одним із засновників осередку Товариства на підприємстві електромереж. 14 жовтня 1989 р. на обласній установчій конференції Товариства української мови ім. Тараса Шевченка був обраний членом правління, а на засіданні правління – заступником голови правління обласного Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Нагороджений грамотами «Просвіти», Української Народної Партії та облдержадміністрації за активну участь у громадській та виборчій діяльності, є почесним членом Рівненської обласної організації «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.
Дем'янчук Григорій Семенович
Народився 20 вересня 1936 р. в с. Карпилівці Білогірського району Хмельницької області. Освіта вища, журналіст, доцент РДГУ. Дослідник життя і творчості письменників Рівненщини, історії, фольклору Волині. Редактор наукових збірок, альманахів, творів різних письменників та краєзнавців. Створив галерею літературних портретів Рівненщини. Брав участь у наукових конференціях, літературно-мистецьких заходах. «Заслужений журналіст України», лауреат премій ім. Мелетія Смотрицького, Миколи Костомарова, Валер'яна Поліщука, Авеніра Коломійця, «За відродження Волині». Видав багато книжок, серед них «Українське краєзнавство – сторінки історії». Помер 22 січня 2001 р.
Дубов Михайло Андрійович
Михайло Андрійович Дубов народився в с. Красносілля Володимирецького району на Рівненщині 23 листопада 1958 р. Батько Андрій Якович родом із Київщини потрапив на Рівненщину в голодний 1947 р. разом із іншими людьми в пошуках порятунку від смерті й залишився на Поліссі. Мати Олена Іванівна виховувала п'ятеро дітей і тяжко працювала в колгоспі. Михайло навчався в школі, працював у колгоспі, згодом закінчив Рівненський педінститут, викладав українську мову та літературу в Біленській, а ще згодом – у Зеленівській восьмирічній школах на Володимиреччині. Хоча роботі в школі приділяв найбільше уваги, він усе-таки знаходив час для громадської роботи. Зокрема в 1988 р. разом із іншими ентузіастами організував районний осередок товариства шанувальників української мови імені Тараса Шевченка. Цього ж року виступив на районній вчительській конференції з критикою тодішнього керівництва за сприяння розвитку російської мови й байдуже ставлення до рідної. Виступ був надрукований у районній газеті, щоправда, зі скороченнями. Члени товариства організували акції зі збору українських книг для російськомовного Криму, щоб допомогти тамтешнім українцям забезпечити бібліотеки літературою. У 1990 р. разом із сім'єю переїжджає до Рівного. Працюючи в газетах – спочатку в «Червоному прапорі», а згодом – у «Зміні», продовжує активну просвітницьку роботу, є членом правління Товариства, правонаступником якого стане «Просвіта», очолює обласне літературне об'єднання. Друкує в періодиці статті, присвячені мовним питанням, розвитку літератури, патріотичному вихованню молодого покоління. У журналах «Українська мова та література в школі», «Дзвін» з'являються поетичні твори, в яких визначним мотивом є Україна, народ, мова, пам'ять. Помер Михайло Дубов 27 січня 1991 р., залишивши нащадкам поетичні збірки «Сонячний годинник», «Вербниця», «Довіра». Посмертно прийнятий до Національної спілки письменників України.
Довгомеля Марія Савівна
Народилася 9 січня 1945 р. в с. Півча Здолбунівського району в селянській родині. Закінчила Дубенське культосвітнє училище, за освітою клубний працівник, керівник народного оркестру. Викладала в Мізоцькій дитячій музичній школі по класу народних інструментів, була керівником дитячого хору. Очолювала первинну організацію «Просвіта» в смт Мізоч Здолбунівського району. Була керівником хору районної організації «Просвіта», організатором і керівником народного тріо «Любисток» Мізоцького будинку культури, керівником вокального ансамблю та ансамблю бандуристів. За ініціативою Марії Савівни святкувалися Шевченківські дні, День Матері, відзначення бою під Крутами, відзначення Дня Незалежності України. Марія Савівна була учасницею «Дерманського світильника». Делегат 1-ї установчої конференції Товариства «Просвіта» України, постійний учасник обласних і районних конференцій. Учасник Помаранчевої революції. Десять років співала у хорі «Просвіта», з яким об'їздила всі райони області та частину України. Щороку бере участь в організації загальноміського Свята Матері. У 2003 р. – переможець міського та обласного конкурсу «Жінка року» в номінації «Громадська діячка», у 2004 р. – переможець Всеукраїнської благодійної акції «Зорі надії» (за організацію багатьох благодійних акцій для дітей-інвалідів). У 1998 р. упорядкувала збірник сценаріїв та матеріалів на виконання програми «Ми – рівняни» у двох частинах «Хай зростають наші діти козаками духу». Написала декілька статей до рівненських газет («Щоб дитина полюбила музику», «Поле нашої слави», «На святій землі») тощо.
Кінах Любомир Ярославович
Народився в 1958 р. в с. Чернихівці Збаразького району Тернопільської області в селянській сім'ї. Освіта вища. Закінчив Чернівецький педінститут, педіатр. На даний момент приватний підприємець. Належить до Здолбунівської районної «Просвіти». Видавець приватної опозиційної газети «Дзвін», яка вийшла вперше на Рівненщині у 1990 р. За його ініціативою створювалися осередки, розповсюджувалась преса, проводилися акції-протести. Брав участь у встановленні стендів-вісників у Здолбунові в 1988-1989 рр., у піднятті національного українського прапора вперше на Рівненщині у м. Здолбунові – 1990 р. Опікується фінансуванням просвітянських заходів. У газеті райкому КПРС «Шлях Ілліча» звинувачувався у буржуазному націоналізмі. Нагороджений грамотою РОО «Просвіта». З ініціативи Любомира Кінаха газету «Дзвін» було передано в обласну «Просвіту», він же провів перереєстрацію цього видання. З 2006 року – голова районної політичної організації «Наша Україна». З 2006 року – депутат Рівненської обласної ради. 7 лютого 2008 року був призначений на посаду голови Здолбунівської районної державної адміністрації.
Ковтунець Володимир Віталійович
Народився 23 липня 1956 року, село Ясининичі, Рівненський район, Рівненської області.
1973-1978 – Київський університет імені Тараса Шевченка, механіко-математичний факультет, «Математика».
З 1980 до 1994 – асистент, старший викладач, доцент, 1992–1994 – декан факультету інформатики та обчислювальної техніки Рівненського педагогічного інституту.
1990-1994 – голова комісії з освіти і науки Рівненської міськради народних депутатів.
1994 – Член Комісії з освіти і науки ВР України, з 1996 – член Комітету з питань бюджету Національної академії управління.
З вересня 1999 – завідуючий кафедри комп'ютерної техніки та програмування.
Заступник голови Консультативної ради з питань інформатизації при ВР України (з 1998). Докторант Інституту математики НАНУ (з 1998). Член Українського математичного товариства (з 1997), Львівського математичного товариства (з 1993).
Автор 36 наукових праць з математики та інформатики. Експерт проекту USETI Aльянс. Володіє англійською та німецькою мовою.
Член Народного Руху України з 1989 року, з 1996 – Демократичної партії України. Член депутатської групи «Реформи». Володимир Ковтунець намагався відродити давні традиції «Просвіти», коли вона була масовою, шанованою організацією, впливала на політичне, суспільно-культурне та економічне життя українського народу. Заснував у Рівному Центр українського кіно на базі колишнього кінотеатру «Юність», де проводились цікаві кінофестивалі українських фільмів. Володимир Ковтунець організував просвітянську Всеукраїнську наукову конференцію «Українська мова та проблеми консолідації нації», на яку приїхали науковці з усієї країни. За його керівництва «Просвіта» видавала газету «Дзвін», яка намагалася йти в ногу з життям краян.
Кристопчук Микола Михайлович
Народився 24 серпня 1937 р. В с. Великі Межирічі Корецького району в селянській родині. У 1959 р. закінчив Рівненський державний педагогічний інститут. У 1959-1962 рр. – вчитель фізики в Межиріцькій СШ, у 1962-1973 рр. викладач фізики Рівненського кооперативного технікуму. У 1974-1993 рр. – викладач, методист, інспектор, заступник директора училища в системі професійно-технічної освіти області. У 1991 р. вступив до Товариства «Просвіта». Брав участь в переважній більшості акцій, які проводились міським та обласним відділами Товариства «Просвіта». У 1993-1996 роках працював в Рівненській облдержадміністрації на посаді головного спеціаліста секретаріату, радника, заступника голови облради, консультантом заступника голови облдержадміністрації. З 1996 р. працював в управлінні праці та соціального захисту населення, а потім директором Городищенського навчального центру № 96. За дорученням голови обласного осередку «Просвіти» готував лекції з питань церковного будівництва, національно-патріотичного виховання, українського діловодства та адміністративного менеджменту, з якими виступав у Народному університеті «Просвіта».
Кривицький Микола Пилипович
Народився 9 лютого 1946 р. в с. Лебеді Острозького району. У 1963 р. закінчив Дерманську СШ. У 1966 р. закінчив Дубенський сільськогосподарський технікум, відділ механізації сільського і лісового господарства. За направленням працював у Демидівському профтехучилищі на посаді майстра виробничого навчання. Ще до проголошення незалежності України займався просвітянською роботою, за що неодноразово попереджувався органами влади. М. Кривицький – ініціатор створення, а потім старійшина просвітянського хору. Очолював Демидівську районну організацію «Просвіта». Був ініціатором проведення масових заходів на патріотичну тематику. Має публікації на сторінках місцевої преси з питань культури, моралі і духовності. Проводив роз'яснювальну роботу серед населення, пропагував здоровий спосіб життя.
Кузьмюк Іван Степанович
Член «Просвіти» з 1989 року. З 1994 року – заступник голови, з 1998 року – голова Рівненського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, з квітня 2005 року– секретар правління обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка (за згодою). Працюючи на керівних посадах в інституті післядипломної освіти, Рівненській обласній державній адміністрації, обласній раді та в «Просвіті», сприяв утвердженню української мови, як державної, розвитку національної культури, поширенню української книги.
Куц Алла Володимирівна
Просвітянка, ініціювала проведення в районі свята Матері, встановлення пам'ятного Хреста жертвам голодомору 1932-1933 рр., проводила пошукову роботу з виявлення загиблих вояків ОУН-УПА, автор численних статей у місцевій пресі, присвячених видатним українським постатям – Симону Петлюрі, Олені Телізі, В'ячеславу Чорноволу, Тарасу Бульбі-Боровцю.
Кульчинський Петро Сергійович
Народився 10 червня 1949 р. в с. Дермань на Рівненщині в священницькій родині. Закінчив Харківський гідрометеорологічний технікум, будівельний інститут і працював на рідній землі. Був закоханий у свою Волинь, її природу, людей, мову і працював для відродження Української держави. З цією метою встав до лав рухівців, просвітян. Громадсько-політичний діяч, один із керівників Рівненського НРУ, постійний член його правління, голова обласного осередку «Меморіал», державний службовець, начальник управління комунального господарства у місті Рівне. У «Просвіті» сприяв розвитку видавничої справи. Проводив численні заходи із відновлення традиційних свят: Різдва, Великодня, Купала тощо. Особливі почуття викликали у Петра Сергійовича борці національно-визвольних змагань. Тому він вносив свій заробіток у їх пошанування. Це – пам'ятні дошки у Рівному Бульбі Боровцю, Нілу Хасевичу, пам'ятник Н. Хасевичу у с. Сухівці, пам'ятна дошка барону Штейнгелю і просвітянам на будинку школи № 15, яка була закладена коштами «Просвіти». До 400-річчя Северина Наливайка у с. Великий Житин було з ініціативи Петра Сергійовича поставлено пам'ятний камінь. До ювілею в с. Дермань було встановлено пам'ятник-Тризуб, відреставровано в цьому селі Онуфріївську церкву. Помер 29 серпня 2006 р.
Либак Пантелеймон Михайлович
Народився в Рівному у хліборобській сім'ї 1911 року. Учасник визвольних змагань 1922-1939 рр. та просвітницької роботи. Член товариства «Просвіта», УНДО. За активну участь у патріотичних організаціях був заарештований польським окупаційним урядом і засуджений до концентраційного табору Береза Картузька. Там він познайомився з членом проводу ОУН Миколою Лебедем. Рідний брат Пантелеймона Михайловича – Григорій, студент Львівського університету, як член ОУН був заарештований більшовиками і розстріляний у 1941 р. у львівській тюрмі. Пантелеймон Либак старійшина «Руху» і «Просвіти». Щирий, національно свідомий українець, надзвичайно ерудований і начитаний, він був найактивнішим учасником усіх рухівських і просвітянських акцій, багатьох культурологічних заходів «Просвіти». Свої знання, життєвий досвід патріарх «Просвіти» передавав молодому поколінню в просвітянському університеті при Народному домі. Помер 1995 року.
Літвінчук Борис Миколайович
Народився 22 березня 1936 р. в с. Здовбиця Здолбунівського району Рівненської області. Освіта середня. Належить до Здовбицького осередку «Просвіти» ім. Т. Г. Шевченка. Щороку опорядковує могили в Микитових ровах у селі Здовбиця, де загинули патріоти УПА. У Здовбиці збереглося багато цвинтарів на яких спочивають козаки, котрі загинули в 1651 р. За ініціативою Бориса Миколайовича в с. Здовбиця на козацькому цвинтарі (Поповому горбі) 1998 р. встановлено пам'ятний хрест, де урочисто відправляють панахиду.
Мельничук Антоніна Михайлівна
Народилася 31 серпня 1943 р. В с. Глибока Долина Демидівського району Рівненської області в селянській родині. Закінчила Дубенське педагогічне училище (1960-1962 рр.), Рівненський педагогічний інститут (1973-1978 рр.), Національний університет «Острозька академія» (2000-2005 рр.). Працювала в дошкільних закладах Рівненщини на посадах вихователя, методиста і завідувача. У 1996-1998 рр. – методист Здолбунівського відділу освіти. Відмінник освіти України. Після отримання кваліфікації «магістр релігієзнавства» продовжує працювати вчителем християнської етики, викладачем православної педагогіки та психології Рівненської духовної семінарії УПЦ КП, учителем недільної школи Свято-Успенської парафії м. Здолбунова. У 1990-1994 рр. очолювала Здолбунівське РО «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Ініціювала створення хору «Просвіта», створення «Молодої Просвіти», яка нараховувала понад 300 членів, створення осередків «Просвіти» в школах району, основним завданням яких було національне, духовне та культурне відродження краю, виховання національно-свідомої, високодуховної української молоді. У 2002 р. Антоніні Мельничук присвоєно звання «Почесний голова Здолбунівського районного об'єднання «Просвіта» ім. Т. Шевченка». У 2002 р. була обрана депутатом Здолбунівської міської ради.
Мирончук Оксана Анатоліївна
Народилася 16 січня 1978 р. в м. Рівне у сім'ї інтелігенції. Навчалася в Рівненській загальноосвітній середній школі № 17. У 1996 р. з відзнакою закінчила Рівненське державне музичне училище, а в 2001 р. теж з відзнакою – Львівську державну музичну академію ім. М. В. Лисенка, у 2004 р. – Краківську консерваторію ім. Вітольда Лютославського. Трудову діяльність почала в 1994 р. викладачем по класу хорового диригування в музичній школі № 2 м. Рівного. Належала до первинного осередку «Просвіти» цього закладу. У 1994-1996 рр. працювала регентом кліросного хору церкви мученика Стефана м. Рівного. Співала в архієрейському хорі (м. Львів), хорі «Мрія» (м. Львів), хорі «Глорія» (м. Львів). 2005 р. була солісткою Краківського театру «Сцена El-Jot». Оксана Мирончук – лауреат міжнародного конкурсу вокалістів ім. Імріха Годіна у Словаччині (2004 р., II премія), дипломант міжнародного конкурсу співаків ім. Адама Дідура у Польщі (2004 р.), володарка головного призу «Золотий соловейко» на міжнародному фестивалі «Бельканто» в м. Налечові (2005 р., Польща), відзначена дипломом як солістка на міжнародному фестивалі церковної музики в м. Гайнувка (2005 р., Польща), переможець конкурсу молодих хормейстерів з нагоди 95-річчя М. Колеси (1998 р., Львів, II місце.) У 2007 р. обрана головою Тиннівського осередку «Союзу українок». Про п. Оксану можна прочитати в багатьох українських і зарубіжних газетах та журналах.
Мацюк Раїса Іванівна
Народилася в 1949 р. в с. Ратні Вишгородського району Київської області у селянській сім'ї. Освіта середньо-технічна. Закінчила Київський технікум залізничного транспорту. Належить до первинної Здолбунівської РО «Просвіта», а саме: голова Здолбунівської районної організації Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка з 31 березня 1989 р. та голова ТУМу в 1994-1995 рр. У «Просвіті» виконує різну роботу, в тому числі: збір підписів на захист української мови в 1989 р., проводила мітинги на захист української мови та екології; сприяла переведенню школи № 2 м. 3долбунова з російської мови навчання на українську; займалась на підприємствах міста впровадженням та переведенням на українську мову діловодства та наочної агітації; брала активну участь у перейменуванні вулиць м. Здолбунова з назв радянської колоніальної системи на українські історичні назви та імена видатних діячів української нації. За ініціативою п. Раїси проводилися мітинги, пікетування ХАЕС, інших державних установ, побутові роботи та впорядкування могил вояків УПА в Гурбах та інших селах Здолбунівського району. Брала участь у різних важливих заходах, а саме: у 1989 р. та всі наступні роки – вшанування пам'яті полеглих козаків на Козацьких могилах; 22 січня 1990 р. – «Українська хвиля»; 8-9 вересня 1989 р. – установчий з'їзд НРУ в Києві; конференції в «Просвіті»; перший всесвітній форум українців; установчий з'їзд КУНу в Києві в 1992 р. Раїса Іванівна займається й іншою діяльністю: встановлення та функціонування стенду «Вісник» у 1989 р. на Здолбунівській автостанції, встановлення першого на Рівненщині національного українського прапора в 1990 р., лист-протест Генеральному секретареві СРСР М. Горбачову. Публікується в Здолбунівській районній газеті «Шлях Ілліча», «Нове життя»; газетах «Волинь», «Вісті Рівненщини»; Славутській районній газеті, Хмельницької області (1989 р.); у газеті «Дзвін». Про Раїсу Іванівну писала газета «Молодь України» в лютому 1989 р., Здолбунівські і Славутські районні газети, а також газета «Дзвін». Нагороджена почесною грамотою Рівненської обласної «Просвіти», медаллю до 60-річчя УГВР, орденом «Гвардія революції» в 2004 р.
Мовчанець Галина Володимирівна
Перша голова відродженої Березнівської районної «Просвіти». Працювала завідувачкою методичного кабінету райвно. Організатор численних масових заходів до знаменних дат, багато уваги приділяла виконанню Закону «Про мови», відродженню народних звичаїв та обрядів. На час її керівництва у районі було 37 осередків «Просвіти» (374 члени).
Мельничук Святослав Филимонович
Народився 14 березня 1944 р. в с. Яловичі Млинівського району Рівненської області. У 1965 р. закінчив Луцьке музичне училище, у 1970 р. – Львівську консерваторію ім. М. В. Лисенка. Працював викладачем у Луцькому педагогічному інституті ім. Лесі Українки, Львівському музичному училищі, артистом оркестрової групи, ансамблю «Галичина». З 1973 р. – художній керівник філармонії, а з 1980 р. – художній керівник-директор філармонії. За час роботи філармонії під його керівництвом було створено камерний та симфонічний оркестри, ВІА «Олеся», ВІА «Жайвір», музичні та літературні лекторії. Під його керівництвом побудовано зал камерної та органної музики. Ним створено ряд фестивальних програм: «До Бога різними мовами», «Твоя країна – Україна», Шевченківське свято «В сім'ї вольній, новій». Він є автором сценаріїв і режисером-постановником мистецьких свят до ювілейних дат визначних людей України, а саме: Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, М. В. Лисенка, Г. Сковороди, гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, поетів Олега Ольжича, Олекси Стефановича, композитора Володимира Івасюка та ін. Святослав Мельничук – один із засновників товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка в Рівному і перший його голова. За пропаганду і розвиток вітчизняного мистецтва нагороджений орденами «Знак Пошани» – 1986 р., «За заслуги» III ступеня – 1999 р. У 1992 р. йому було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». За 2002-2003 рр. під його керівництвом у м. Рівне було організовано і проведено фестивалі: «Світ дивовижний органа», «Нове виконавство», перший регіональний фестиваль хорового мистецтва «Великодні наспіви». Святослав Мельничук є лауреатом обласної мистецької премії ім. Германа Жуковського.
Міськова Ірина Романівна
Народилася 1945 р. на Тернопільщині в с. Рожиськ Підволочинського району. Після закінчення Рівненського педінституту з 1969 по 1992 рік працювала вчителем у ЗОШ № 2, потім – інспектором шкіл з національного відродження. З 1989 р. на квартирі у родини Міськових почав збиратися хор «Просвіта». Крім просвітянської хорової роботи, уся сім'я Міськових брала участь у відродженні Української автокефальної церкви. У 1990 р. п. Ірина стала депутатом міської ради. Ірина Міськова нагороджена медаллю «Материнства» І ступеня, «Відмінник освіти», грамотами.
Мізюк (Барабаш) Ірина Леонтіївна
Народилася 3 травня воєнного року в с. Хрінники Демидівського району Рівненської області. У будиночку під лісом, де мешкала сім'я молодого лісничого й знаходилася його контора. 1958 р. вступила до Львівського педінституту на українську філологію. У зв'язку з його розформуванням у 1963 р. закінчила Дрогобицький педінститут ім. І. Франка за спеціальністю українська мова, література, музика. Займалася просвітницькою роботою, живучи в Алжирі (1977-1981 рр.): проводила Шевченківські вечори на кафедрі чоловіка, керувала педагогічним семінаром співвітчизниць, що не працювали, пропагувала бандуру й сопілку в Посольській школі та Морському клубі (сини грали на цих інструментах). В Алжирі полишила свої наміри займатися наукою. Після повернення в Україну 24 роки працювала в Рівненській ЗОШ № 13, займалась і просвітництвом. Щоліта з 1991 р. разом з учнями-однодумцями раювала у фольклорних експедиціях центральної Рівненщини. Зібрані матеріали частково публікувалися в кн. «Ми йшли до бою» (1992), «Ми у вічі сміялися смерті» (1992), «Азалія» (Вип. II, 1993), «Погорина» (2002, № 4); використовувалися на уроках, літературних вечорах, звітах про фольклорні експедиції; їх досліджували старшокласники в МАН (з роботою про повстанські пісні Волині учениця посіла І місце у Всеукраїнському конкурсі 2005 р.). У Народному домі, обласній юнацькій бібліотеці, в текстильному технікумі, у школі для просвітян проводила: літературно-мистецькі вечори до Міжнародного дня рідної мови, День української писемності та мови, Шевченківські, Франківські вечори, вистави «Блакитна троянда» (до 125-річча Лесі Українки), «І все-таки я тебе зраджу»... Неди Неждани, «Мина Мазайло» М. Куліша, презентації книжок літературно-творчого гуртка «Світанок», колядування та щедрування в міській лікарні, державних установах, в будівлях краян. Відзнаки вчителя за роботу: почесний член «Просвіти», «Заслужений учитель України», лауреат премії «За відродження Волині», відзнака І ступеня «За заслуги перед містом».
Мучинський Микола Тихонович
Народився 15 грудня 1929 р. в с. Басів Кут Рівненського району в селянській родині. У 1950 р. закінчив Рівненську СШ № 2, стає студентом учительського інституту, а згодом Львівського педінституту. Обидва навчальні заклади закінчив на відмінно. Педагогічну працю розпочав у 1952 р. вчителем фізики та математики Гориньградської СШ Тучинського району. Впродовж 34 років працював інспектором шкіл обласного відділу освіти. За багаторічну сумлінну працю нагороджений значком «Відмінник народної освіти», медаллю Макаренка (1982 р.), орденом «Знак Пошани» (1984 р.), медаллю «Захисник Вітчизни» (1999 р.). З проголошенням незалежності України стає активним учасником «Просвіти». Спільно з Ярославом Гірником, Б. Лавреновим працював над створенням Рівненського обласного відділення Всеукраїнського об'єднання ветеранів. А згодом – активний співпрацівник організації. Помер у 2003 р.
Невірковець Петро Антонович
Народився 29 червня 1941 р. в с. Липки Гощанського району. У 1958 р. закінчив Коростятинську СШ в Гощанському районі Рівненської області, у 1968 р. – Рівненське державне музучилище, у 1976 р.– Київський державний інститут культури. З 1992 р. «Заслужений працівник культури України». Написав 20 власних пісень, аранжовано близько 100 пісень, 40 колядок та щедрівок. Є позаштатним методистом хорового жанру, головою журі оглядів-конкурсів народної творчості, організатором заходів до ювілейних дат, свят тощо, активним членом «Просвіти».
Немиро Марія Михайлівна
Народилася 14 січня 1950 р. на Тернопільщині. Була активним членом Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка з самого початку його зародження, оскільки брала участь у засіданнях Спілки письменників м. Рівного і реалізовувала свій духовний потенціал для служіння ідеї Держави, нації, високих поривів духовності. Автор низки статей та книг, зокрема прозових та поетичної. Дослідниця культурної спадщини українського народу. Викладач Рівненського державного гуманітарного університету, доцент. Лектор народного університету «Просвіта».
Наконечна Світлана Вікторівна
Народилася 14 лютого 1952 р. в с. Дермань Здолбунівського району. З 1989 р. активістка Товариства шанувальників української мови, Союзу Українок та НРУ за перебудову. Багаторічна завідувачка бібліотеки Рівненської обласної організації «Просвіта», укладач постійної сторінки «Просвіта» в часописі «Волинь», авторка статей на патріотичну тематику. Померла в 2004 р.
Новак Олексій Федорович
Народився 14 січня 1932 р. в смт Гоща у багатодітній селянській родині. По материнській лінії рід мав старовинний козацький стан. У 1950 р. закінчив середню школу, а в 1954 – фізико-математичний факультет Сумського державного педагогічного інституту. Усі 11 років роботи у вищих навчальних закладах були не безхмарними: постійно переслідувався комуністичним режимом за свої ідейні переконання – любив Україну й не вірив у «світле майбутнє», що нібито творили комуністи. Через звинувачення в «буржуазному націоналізмі» в 1973 р. Олексію Федоровичу заборонили працювати у вищих навчальних закладах і запроторили під домашній арешт, де просидів 2 роки. У роки перебування в школі зазнав утисків і гонінь з боку КДБ й особливо партійних органів. У 1986 р. був звільнений з посади вчителя і півроку числився у «тунеядцах», але наступного року його повернули назад на педагогічну роботу – вже у восьмирічній Новодвірській школі (водночас мав трохи годин у СШ № 1). Цей ліберальний акт – результат горбачовської перебудови. 1988-1991 рр. – період героїчної, але дуже важкої боротьби за незалежність України від комуно-московської деспотії. Увесь цей час перебував на передових позиціях славетного рушення за свободу, за що п'ять разів на нього накладали адміністративні стягнення. Разом із іншими соратниками відновили давню «Просвіту», організували РУХ за перебудову. Потім було створено обласну філію Української Гельсінської спілки й Українську Республіканську партію (обласну організацію), яку в 1991-1992 рр. очолював. У 1990 р. ініціював відкриття першої на Рівненщині УАПЦ, закладав перші цеглини у фундамент відродження українського козацтва, створив (на базі УРП) і в 1993 р. очолив обласну організацію Української Консервативної Республіканської партії, а в 1995 р. – міську організацію КУНу та інше. Після аспірантури займався багатогранною науковою працею. Видав десятки статей з фізики, астрономії, історії України, ідеології антикомунізму, історії Української церкви. Побачили світ понад десяток книг і брошур, деякі із них у радянські часи підпільно. Зокрема, стали надбанням читача такі видання: «Збірник теоретичних задач і вправ з фізики» (1989 р., наклад 30 тис. прим.), «Збірник якісно-теоретичних задач і запитань з астрономії» для вчителів (1994 р.), «Збірник задач і запитань з астрономії» для загальноосвітніх навчальних закладів в Україні» (2007 р.), «Християнство в Україні. Нариси» (2003 р.), «УПА. Сторінки історії. Роздуми» (два видання у 1992 р.), «Хто і куди нас вів» (три видання у 1991, 1993, 1996 рр.), багато брошур.
Олекса Новак поряд з В. Червонієм – один з ініціаторів і найактивніших поборників запровадження української національної символіки: синьо-жовтого прапора, герба – Тризуба та гімну «Ще не вмерла Україна» – нині символіки державної. Саме він був організатором і керівником курсів політпросвіти Товариства шанувальників української мови і культури, згодом курсів Народного Руху України, які зробили справжній прорив у ідеологічно-прапагандистській атмосфері кінця 1980-х років на Рівненщині. Він виступив з десятками лекцій на актуальні теми історії України та боротьби українського народу за національне і соціальне визволення у багатьох містах і селах Рівненщини, Волинської, Житомирської, Хмельницької, Тернопільської областей. Помер у 2015 р.
Очеретяна Мирослава Миколаївна
Народилася 14 серпня 1973 р. в м. Рівне в сім'ї свідомої української інтелігенції. У 1988 р. закінчила студію педагогічної практики при Рівненському музичному училищі, клас А. Ю. Грицая. У 1992 р. закінчила з відзнакою Рівненське музичне училище. В цьому ж році стала лауреатом Всеукраїнського огляду-конкурсу бандуристів у м. Дніпропетровську.
З 1992 р. – студентка Львівської консерваторії, з 1997 р. – викладач по класу бандури, диригування і вокалу Рівненського музучилища. Лауреат II Всеукраїнського пісенного фестивалю «Повстанські ночі» (1997 р.), дипломант конкурсу бандуристів-співаків І та II Всеукраїнських фестивалів кобзарського мистецтва Костя Місевича (2000, 2001 рр.). У 2003 р. презентувала бандуру на Міжнародному фестивалі гітаристів у м. Беаріц (Франція).
Є дипломантом фестивалю патріотичної пісні «Ось де наша слава» (Рівне, 2006 р.). З 2006 р. – учасниця тріо бандуристок «Золота середина» Рівненського МПК «Текстильник». З 2005 р. – керівник капели бандуристок Рівненського музичного училища.
Овдійчук Лілія Миколаївна
Народилася 22 серпня 1963 р. в с. Кам'янка Березнівського району Рівненської області. У 1989 р. закінчила Дніпропетровський державний університет за спеціальністю «філолог, викладач української мови та літератури». Кандидат педагогічних наук. Працює в Міжнародному економіко-гуманітарному університеті ім. академіка С. Дем'янчука, доцент кафедри української мови та методик викладання. Л. Овдійчук належить до осередка «Просвіти» МЕГУ, є членом ради міської організації «Просвіта». Проводила лекції в Народному університеті «Просвіти», викладала на курсах української мови для росіян у ПК «Хімік», підготувала сценарії і провела святкові вечори вшанування письменників, діячів культури, до річниць «Просвіти», Днів української писемності та культури тощо. Брала участь у телепередачі «Той, на кого ви чекали» у прямому ефірі з нагоди Шевченківського свята (2003 р.). Була делегатом III і IV Всеукраїнського форуму українців (2001, 2006 рр.).
У 2011 році рішенням атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України Л. М. Овдійчук присвоєне вчене звання доцента кафедри української мови та методик викладання.
Овдійчук Л. М. є автором 120 наукових та навчально-методичних праць.
За значні наукові та науково-методичні досягнення Овдійчук Л. М. нагороджена Почесними грамотами Рівненської обласної державної адміністрації, Рівненської міської ради, Рівненської міської організації «Просвіта», ювілейною медаллю «За вірність заповітам Кобзаря», Почесними грамотами, Подяками та Знаком «Гордість МЕГУ» Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука.
Пастушенко Андрій Семенович
Народився 24 червня 1952 р. в с. Лисичинці Підволочиського району Тернопільської області. У 1972 р. закінчив Чортківське педучилище, у 1976 р. – рівненський факультет Київського державного інституту культури. Творчу і трудову діяльність розпочав у Кременецькому педучилищі, де ним був написаний перший музичний спектакль, а також багато нових пісень. З 1984 р. – викладач, старший викладач, доцент Рівненського педінституту. Тут створив молодіжний фольклорний ансамбль «Живограй». У виконанні студентського колективу звучать народні звичаї та обряди, пісні, записані керівником, як у Рівненській, так і в Тернопільській областях. З 1998 по 2008 рік – проректор з виховної роботи Міжнародного економіко-гуманітарного університету. У 2008 році запрошений на посаду проректора з навчально-виховної роботи Рівненського інституту розвитку людини Університету «Україна».
З 2010 року – професор кафедри хорового диригування факультету музичного мистецтва Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету.
З 1981 р. – член Всеукраїнської національної музичної спілки. У 2000 р. отримав звання відмінник освіти України. Голова первинної організації Рівненської обласної організації ВУТ «Просвіта ім. Т. Шевченка» в університеті. Автор понад 30 збірників і навчальних посібників з народної творчості. Перший в області видав збірку повстанських пісень «Ми йдем до бою» (1992 р.), «Пісні українських січових стрільців» (1990 р.), а також: «Сто українських народних пісень» (1990 р.), «Поліське весілля» (1993 р.), «Пісні Рівненщини» (1994 р.), «Українська пісенна спадщина» (2003 р.) та багато інших. Написав понад 200 власних пісень, які звучать по радіо і телебаченню, співаються в різних країнах світу. Видав: «Пісня повертається додому» (1987 р.), «Моя родина – Україна» (2002 р.), музичний альбом «Батьку мій». Написав гімн Міжнародного економіко-гуманітарного університету, «Помаранчеві знамена», «Марш реєстрового козацтва», «Гімн Нобеля».
Впродовж багатьох років поряд з педагогічною діяльність А. С. Пастушенко виступає як організатор творчих проектів: «Пастушенко збирає друзів» (2002 р. Обласний музично-драматичний театр); «Україно, рідний краю» (2007 р.); «Будуємо храм» (2008 р.) та ін.
Педагогічна та творча діяльність А. С. Пастушенка відзначена державними і почесними званнями «Відмінник освіти України», «Заслужений працівник культури України», нагороджений грамотами МОН України, МКТ України, грамотою всеукраїнської національної організації «Просвіта».
Усе своє життя віддає вихованню молодого покоління, любові до рідного слова, рідного краю на славу нашої неньки України
Петрикова Олександра Іванівна
Народилася 24 травня 1936 р. на Сумщині. У вечірній школі очолювала первинний осередок «Просвіти». У 1993-2003 рр. брала участь у хорі «Просвіта». Проводила велику національно-виховну роботу серед молоді. 21 січня 1990 р. була серед тих, хто стояв у Ланцюгу Злуки. Разом із «Просвітою», НРУ виборювала незалежність держави у передвиборних агітаціях. Укладала сценарії до державних свят, Шевченківських днів, відзначення битви під Крутами. Померла 25 листопада 2005 р. на майдані Незалежності у Києві під час Помаранчевої революції. За адресою: вул. Хвильового, 3, де мешкала п. Олександра, НРУ встановив пам'ятну дошку.
Піяр Тетяна Семенівна
Народилася 4 березня 1940 р. на Волині у багатодітній селянській родині. Закінчила Рівненський педінститут. Працювала у восьмирічній школі № 9, з 1970 р. – в ЗОШ № 4, викладаючи українську мову та літературу. У Товариство української мови вступила 1989 р., згодом стала членом правління, а у 1998-2001 рр. – відповідальним секретарем «Просвіти» ВУТ ім. Т. Г. Шевченка. Постійно втілювала у життя національну ідею. Проводила уроки української мови у штабі військової частини, читала лекції про велич і красу рідної мови в технікумах, училищах, у Народному університеті «Просвіта». Перевіряла виконання закону про мову у ВНЗ, технікумах, підприємствах. Вела сторінку «Просвіти» в газеті «Волинь». Проводила «круглі столи», літературні вечори, конкурси. Готувала методичні розробки, брала участь у видавничій справі, зокрема є редактором пісенника «Співайте Богові нашому, співайте». Систематично виступала у радіопередачі «У дзеркалі слова». Двічі була делегатом звітно-виборчої конференції «Просвіти» у м. Києві, а також там брала участь у святкових заходах, присвячених 130- і 135-річчю «Просвіти». П'ять років співала в просвітянському хорі. Нагороджена премією ім. Грицька Чубая. Почесний член «Просвіти». З 1990 р. член Народного Руху України, нині УНП.
Пилипчук Олексій Миколайович
Голова просвітянського осередку у 1989-2003 рр.
У 2004 р. закінчив Національний університет «Острозька Академія» і отримав базову вищу освіту за напрямом «філософія» та здобув кваліфікацію бакалавра релігієзнавства. Працював учителем української мови та літератури, німецької мови в Зарічненському районі. Пізніше – учителем зарубіжної літератури. Працюючи вчителем, зацікавився етнографією – особливостями матеріальної, суспільної і духовної культури народів світу. Цей напрям творчої діяльності був основою просвітянської пошукової роботи.
Праск Святослав Богданович
Народився 5 квітня 1941 р. в с. Кургани Березнівського району на Рівненщині. Освіта вища. Письменник, автор низки масштабних романів патріотичного спрямування. Відвідував Львівський клуб шістдесятників. З 1965 р. живе в Костополі. Один із засновників РУХу на Костопільщині, організатор районного товариства «Просвіта» і її перший голова. Неодноразово обирався депутатом Костопільської районної ради, почесний голова УНП.
Прохоренко Нонна Іванівна
Народилася 1937 р. в м. Березне в заможній інтелігентній родині. Нонна Прохоренко – педагог, політичний борець за Україну, організатор багатьох заходів «Просвіти». Вона багато років була членом обласного правління «Просвіта», завідувала читальним залом, поповнюючи запас книгами із власної бібліотеки. Нонна Прохоренко свого часу опікувалася сиротами при управлінні освіти міста Рівне. Навіть вийшовши на пенсію, роздобувала для них грошову допомогу, різноманітний одяг, організовувала благодійні вечори. Особливо велику роботу розгорнула в 90-і роки у військових частинах. Вона організовувала курси з української мови для офіцерів, читала лекції для старшинського складу. Разом з іншими просвітянами вітала воїнів з Днем українського війська, з прийняттям присяги на вірність Україні. Особливу увагу у своїй просвітянській діяльності п. Нонна приділяла національно-патріотичному вихованню молоді. За її пропозицією при Союзі українок було створено гурток «Шляхетних дівчат», а при «Просвіті» – молодіжну організацію «Молода Просвіта». За довге трудове життя педагог Нонна Прохоренко удостоїлась багатьох нагород від управління освіти області та міста, від адміністрації міста та від правління обласної «Просвіти». Отримала подяку командування від 13-го корпусу за національно-патріотичне виховання молоді, за підтримку щорічного конкурсу патріотичної пісні «Червона калина».
Рокітенець Тамара Тихонівна
Народилася 22 січня 1955 р. у сільській родині с. Тинне. Закінчила Рівненську восьмирічну школу № 17, у 1975 р. – Рівненське державне музичне училище по класу бандури, у 1988 р. – Рівненський педінститут. З 1975 р. – учитель по класу бандури Рівненської ДМШ № 2. Із 1993 р. є членом «Просвіти». Тамара Рокітенець була ініціатором і організатором понад 20-ти літературних кобзарських вечорів «Посвята у кобзарі». Організувала і понад 20 років керувала дитячою капелою бандуристів, яка неодноразово була переможцем конкурсів і отримала звання «зразкової». Тамарі Рокітенець присвоєно звання викладача-методиста. У 1997 р. очолила аматорський камерний хор «Молитва» Рівненського кафедрального Свято-Воскресенського собору. Тамара Рокітенець упорядкувала і видала кілька нотних збірників. Нагороджена дипломом лауреата Всеукраїнського фестивалю самодіяльного мистецтва. У 1976-1977 рр. отримала диплом лауреата Всесоюзного огляду художньої самодіяльності трудящих. У 1983-1985 рр. – переможець республіканського огляду творчої майстерності студентів та учнів навчальних закладів культури та мистецтва. Лауреат міжнародного відкритого рейтингу «Золота фортуна–2000». Переможець міського та обласного конкурсів «Жінка року–2003» у номінації «Працівники культури і творчих професій». Почесний член РОО Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. З 2006 р. є «Заслуженим працівником культури України». Тамара Рокітенець брала активну участь у громадському житті міста: голова міської організації Союзу українок, голова осередку Української народної партії, член Всеукраїнської музичної спілки.
Савчук Наталія Петрівна
Наталія Петрівна Савчук (уроджена Потапчук) народилася 7 серпня 1948 р. в м. Дубно на Рівненщині у сім'ї інтелігентів-службовців (мати – вчителька, батько – економіст). Навчалася у школах Дубна й Здолбунова. Закінчила факультет української філології Рівненського педінституту. Вчителювала у селах Будераж, Копитків на Здолбунівщині, викладала українську мову та літературу. З 1976 р. на державній службі: працювала у відділах освіти Здолбунова, Рівного. Відповідала за стан викладання української мови в області, виховання учнів на національних традиціях, роботу з творчо обдарованими школярами та студентами. Автор першої в Україні (1991 р.) обласної національної програми виховання молоді «Моя земля – земля моїх батьків». У рамках програми планувала, організовувала і реалізовувала заходи з національного виховання учнівської та студентської молоді. Активна просвітянка, член правління обласного товариства «Просвіти» з 1993 р. делегат Всеукраїнських з’їздів «Просвіти», член обласного правління «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.
Сосюк Наталія Володимирівна
Народилася 10 липня 1963 року в с. Хоняків Славутського району Хмельницької області. Закінчила філологічний факультет Рівненського державного педагогічного інституту за спеціальністю «вчитель української мови та літератури» (1983-1987рр.).
1988-1995 – вчитель української мови та літератури Грушвицької ЗОШ Рівненського району, викладач української мови та літератури Рівненської гуманітарної гімназії.
1995-2000 – викладач літератури на кафедрі літератури Рівненського педінституту.
2000-2006 – вчитель української мови та літератури Рівненського обласного ліцею-інтернату та лектор кафедри української мови та літератури і зарубіжної літератури РОІППО.
З 2006 року – директор НВК «Рівненський обласний інтернат».
«Заслужений вчитель України» (2003 рік). «Відмінник освіти України» (з 1997 р.), учитель-методист. Нагороджена знаком «Василь Сухомлинський» (2007 р.), Подякою Прем’єр-міністра України (2009 р.).
Автор публікації «Нетрадиційні форми навчання» (журнал «Українська мова і література в школі», 1997–1998 рр.), співавтор матеріалу до вивчення творчості Олени Теліги «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив» (Рівне – 2001 р., 2002 р.). Автор збірки поезії «В огромі неба» («Волинські обереги», 2006 р.).
З 1995 р. активно працює в обласному товаристві «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, співпрацює із Союзом українок, організовує літературно-музичні вечори в школах. Театрі, Народному домі.
Захоплення – поезія, живопис, класична музика. Живе за принципом: «Що не віддав, то все пропало, а що віддав, то все твоє». Девіз життя: «Навіщо жити, якщо не боротися!? Навіщо боротися, якщо не перемагати!?»
Сичик Катерина Іванівна
Народилася 5 грудня 1957 р. в с. Глибочок Березнівського району Рівненської області в родині лісника. У 1977 р. – закінчила Дубенське педучилище (учитель початкових класів), у 1984 р. – Київський університет ім. Т. Шевченка (історик, викладач історії).
Але хоч би де Катерина Іванівна працювала – учителем у сільській чи міській школі, завідувачем міського методичного кабінету в управлінні освіти – поряд із нею завжди було легко і спокійно її колегам, тим, хто вірив у неї і поважав. Адже її виваженість, професійність, простота у спілкуванні, щирість і справжній патріотизм — це те, що притягує і надихає.
Не змінили її ні роки, ні перешкоди, яких було чимало на шляху. Сьогодні Катерина Іванівна Сичик – заступник начальника управління освіти виконавчого комітету Рівненської міської ради. Вона, як і раніше, має багато гарних ідей і однодумців, із якими ці ідеї втілює у життя. А головне, ніколи не шкодує, коли її задуми реалізують інші. Отже, комусь це потрібно!
Вона живе проблемами вчительства, проблемами рідного міста, рідної землі. Ось чому вже понад 9 років вона очолює Рівненську міську організацію товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Саме Катерина Іванівна допомагає втілювати у життя цікаві просвітянські проекти й акції в Рівному. Це і щорічний поетичний марафон «Іду на сповідь до Тараса», приурочений до Дня народження Великого Кобзаря, «День Просвіти» в парку «Просвіти», де мешканці мікрорайону знайомляться з українськими танцями та співають народних пісень. Ідея огляду патріотичної пісні та строю «Червона калина» переросла в загальноміський щорічний конкурс, а мрія створити музей-бібліотеку «Просвіта Рівненщини ім. Т. Г. Шевченка» нещодавно втілилась у життя. Музей «Просвіти» відвідує чимало людей, він став потужним осередком просвітянського руху.
Заповітна мрія найактивнішої просвітянки міста – єднання усіх патріотичних сил, усіх українців навколо нашої соборної держави. І хоч сьогодні все так непросто, Катерина Іванівна вірить і в українців, і в Україну.
Високий професіоналізм, вагомий особистий внесок у розвиток національної освіти, підготовка кваліфікованих фахівців та багаторічна плідна педагогічна діяльність оцінені й на рівні держави. 27 листопада 2012 року Катерина Іванівна отримала державну нагороду «Заслужений працівник освіти».
Слободянюк (Рудницька) Анжела Олександрівна
Народилася 18 жовтня 1966 р. в м. Здолбунів Рівненської області в сім'ї службовців. Освіта вища, закінчила Рівненський державний педінститут, Київський університет. Нині – підприємець. Секретар Здолбунівської РО «Просвіта». За ініціативою Анжели Олександрівни 22 січня 1990 р. під час «Ланцюга єднання» від Києва до Львова, він відбувся і в Новограді-Волинському. Бере участь і організовує мітинги на захист української мови.
Степанишин Борис Ількович
Борис Ількович народився 3 квітня 1925 року на Холмщині.
Вищу освіту здобув у Львівському університеті імені Івана Франка.
Український педагог, літературознавець і громадський діяч. Кандидат педагогічних наук (1975), професор. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1995).
Борис Ількович Степанишин упродовж 1989-1990 років був членом проводу Рівненської крайової організації Народного Руху України, з 1991 по 1995 рік головою рівненської обласної організації «Просвіта», а з 1995 року – її Почесним головою, де заснував читальню, з 1989 до 1996 року – ректором Рівненського народного університету.
Указом Президента України від 20 грудня 1995 року за підручник «Українська література» для учнів 9 класу Борису Степанишину присуджена Державна премія України в галузі науки і техніки.
Продовжуючи й розвиваючи традиції старої «Просвіти», сучасні просвітяни Рівненщини на чолі з Борисом Степанишиним уклали й щоденно здійснювали Програму національного відродження.
Помер видатний учений, просвітянин, педагог 8 серпня 2004 р.
Степанишин Сергій Борисович
Народився 14 серпня 1956 р. в с. Баворів Великоборківського району Тернопільської області. Закінчив Рівненський державний педінститут. 3 1989 р. – активіст Товариства шанувальників української мови, лектор народного Університету, редактор самвидавчої газети «Просвіта», яка в умовах радянської системи друкувалася в Прибалтиці, делегат І з'їзду НРУ за перебудову. Засновник національно-демократичного часопису «Волинь». З 2005 р. – редактор цієї газети, автор більш ніж 1500 публікацій.
Столярчук Богдан Йосипович
Народився 25 серпня 1947 р. в селі Дмитрівка Гощанського району Рівненської області. Закінчив Київський інститут культури, Одеську консерваторію. Працював в оркестрі Рівненського муздрамтеатру, викладачем Рівненської дитячої музичної школи № 1 ім. М. Лисенка, доцентом кафедри музичного фольклору Рівненського гуманітарного університету. Голова осередку «Просвіти» у ДМШ № 1 ім. М. Лисенка, Почесний член Рівненської міської організації Всеукраїнської спілки краєзнавців, член Національних творчих спілок – музичної, журналістів, художників. Лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. Бориса Тена, просвітянської ім. Грицька Чубая, регіональної краєзнавчої «За відродження Волині». Автор багатьох просвітянсько-краєзнавчих видань, публікацій у колективних збірниках і періодиці.
Тимчак Микола Михайлович
Народився 1 березня 1956 р. в с. Велика Березовиця Тернопільської області. Закінчив середню школу №8 м. Тернополя та філологічний факультет Рівненського державного педінституту. Був учителем, директором школи, вихователем та викладачем Дубенського училища культури, працював заступником голови Дубенської райдержадміністрації Рівненської області. Нині – на творчій роботі. Живе в Дубно. Член Національної спілки письменників України. Автор книжок «Співаниця», «Сніги», «Посвіт любові», його твори перекладені болгарською, японською, білоруською, тувинською мовами. Поет, художник, скульптор, автор і виконавець пісень. Лауреат літературно-мистецьких премій імені Миколи Островського, Валер'яна Поліщука, Авеніра Коломійця, просвітянської премії імені Грицька Чубая. Учасник першого фестивалю «Червона рута», першого фестивалю української авторської пісні та співаної поезії «Оберіг–89», XIII Всесоюзного фестивалю молодих поетів у м. Владивостоці, після чого був прийнятий до Спілки письменників, ще не маючи жодної виданої книжки. Брав участь у Міжнародному фестивалі української поезії «Золотий гомін», у Всесвітньому форумі українців 1992 р. Був ведучим кількох телепередач.
Про нього знятий телефільм «Над Іквою терен цвіте». Є автором сценаріїв кількох художньо-документальних фільмів. Автор слів Гімну міста Дубна. Його горельєфи (різьба по дереву) є в музеях Києва та Кременця. Він – автор пам'ятника на Козацькому Редуті між селами Плоска й Семидуби Дубенського району, архітектор каплиці, спорудженої на цьому святому місці. Його руками й за його проектами споруджені пам'ятники борцям за волю і незалежність України у селах Верба, Мирогоща, Чужинець. Автор меморіальних дощок Іоану-Павлу II у Польщі, Миколі Лисенку, Уласові Самчуку, Антоніо Мальчевському, Тадеушу Чацькому, Арсену Левковичу, Авеніру Коломійцю, Олексі Сацюку, Ігорю Лозов'юку, Миколі Боришкевичу в Дубні та інших. Його різьба по дереву та твори іконопису прикрашають храми у Степані, Молодаві, Бущі, Симонові, на Божій Горі, Свято-Миколаївський собор та Спасівську церкву в Дубні. Він був серед тих, хто започаткував Народний Рух України, відроджував «Просвіту», козацтво, Союз українок на Дубенщині. Обирався депутатом Дубенської міської та Рівненської обласної рад. Позапартійний.
Ткачук Ярослав Володимирович
Народився в 1941 р. на Холмщині. Дитячі та шкільні роки провів у селищі Шпанівського цукрового заводу. У 1957 р. закінчив середню школу № 1 м. Рівне. Працював електриком на Шпанівському цукрозаводі. У 1964 р. закінчив Львівський політехнічний інститут, був направлений на роботу в м. Харків. У 1965 р. повернувся до Рівного, де працював викладачем УІІВГ. Вперше на кафедрі електротехніки та автоматики започаткував викладання українською мовою. У 1983 р. захистив кандидатську дисертацію. У 1989 р. був одним з організаторів осередку Товариства української мови в УІІВГ та Рівненського міського товариства. За технічні здобутки одержав Срібну медаль на виставці ВДНГ, диплом на виставці досягнень народного господарства України. У 1990 р. обраний депутатом Рівненської облради, в якій очолив демократичний блок. За ініціативи Ярослава Ткачука та Євгена Шморгуна було відкрито Світлицю товариства «Просвіта», виготовлено нагрудний значок «Не цурайся рідної мови», здійснено видання збірки «Українські колядки». За активну культурно-просвітницьку працю на громадських засадах отримав кілька подяк від правління Рівненського обласного товариства «Просвіта».
На 75-му році життя перестало битися серце великого патріота України, кандидата технічних наук, Доцента кафедри електроніки та автоматики НУВГП Ярослава Володимировича Ткачука.
Федоришин Микола Васильович
Микола Васильович народився 24 грудня 1958 р. в с. Сухівці Рівненського району Рівненської області. Закінчив в 1986 р. Рівненський державний інститут культури за спеціальністю організатор-методист культурно-освітньої роботи, а в 2004-2005 р. навчався в Рівненському державному гуманітарному університеті за спеціальністю магістр–культуролог. В 2013 р. закінчив аспірантуру в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. Тема дисертації: «Феномен Пересопниці у культурно-історичному дискурсі».
З 1989 по даний час – член Національної спілки краєзнавців, член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
З 2001 по даний час – член ревізійної комісії ВГО «Український мистецький форум».
З 2006 – член Національної музичної спілки.
З 2007 – член Національної спілки журналістів.
Микола Васильович один із активних учасників з відродження просвітянського та краєзнавчого руху на Рівненщині.
Відродження історичної пам’яті та культурної спадщини розпочав з установлення пам’ятного Знаку українській Першокнизі – «Пересопницькому Євангелію» у селі Пересипниця Рівненського району у 1989 році.
Фусик Людмила Василівна
Народилася 15 вересня 1938 р. на Волині в українській релігійній родині. Закінчила Кременецьку середню школу. У 1965 р. закінчила Рівненське музучилище по класу бандури у відомого педагога-бандуриста Грицая Анатолія Юхимовича. Член Національної спілки кобзарів України. До 2003 р. працювала в Рівненській ДМШ № 1 ім. М. В. Лисенка педагогом по класу бандури. Людмила Фусик є членом Руху з часу його створення, членом Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, товариства «Просвіта». Починаючи з 1980 р., пані Людмила брала участь у концертах: «І що б, здавалося, слова», «Дітям Чорнобиля – юні бандуристи», а також концертах, присвячених Тарасу Шевченку.
Франчук Олександр Миколайович
Народився 1933 р. в с. Новоселівка (Божкевичі) Млинівського району Рівненської області в родині селян. Освіта вища, закінчив Київський політехнічний інститут. За професією інженер-електрик. Кандидат технічних наук. Працював доцентом кафедри електрики і автоматики Національного університету водного господарства та природокористування, був головою первинного осередку «Просвіти». За його ініціативи проводилась українізація навчального процесу. Створив і оформив планшет «Слово рідне». Брав участь у таких важливих заходах: аналіз та розгляд на Вченій раді НУВГП виконання «Закону про мови», ухвала наказу про створення кафедри українознавства (1993 р.), організація конкурсів, фестивалів. Отримував грамоти від первинного осередку ТУМу та обласної «Просвіти».
Шморгун Євген Іванович
Народився 15 квітня 1940 р. в с. Новожуків (Іскра) Рівненського району. Закінчив Білівську середню школу, Лубенське медичне училище, Рівненський педінститут. Тривалий час працював у газетах. 12 років очолював обласну організацію Національної спілки письменників України. Відомий як автор історичних повістей, романів, поетичних творів та книжок для дітей, про природу. Відзначений літературними преміями ім. Лесі Українки, В. Поліщука, В. Кобилянського, Г. Чубая, премії імені Леоніда Куліша-Зіньківа в галузі дитячої літератури, «Заслужений журналіст України». Дослідник історії Волині, Української Повстанчої Армії, природи Рівненського Полісся. Упродовж 15 років – директор видавництва «Азалія». Видав понад 30 книг із серії «Реабілітовані історією» та близько 200 книг рівненських письменників. Ініціатор і засновник на Рівненщині Товариства шанувальників української мови в 1988 р. (у подальшому «Просвіта»).
Активно працював під час виборчих кампаній 2002 та 2004 рр., сприяв перемозі національно-демократичних сил і Народного Президента України.
Червоній Василь Михайлович
Народився 24 серпня 1958 р. в селі Погорілівка Березнівського району. Освіта вища, інженер. Організатор перших осередків ТУМу на Рівненщині. Політичний діяч, народний депутат України 4-х скликань, голова Рівненської обласної організації РУХу, згодом Української народної партії. Голова Рівненської облдержадміністрації у 2005-2006 рр., член правління Рівненської обласної організації ВУТ «Просвіта». Організатор на Рівненщині заходів, спрямованих на повернення історичної пам'яті: виявлення могил та перезахоронення вояків ОУН-УПА, встановлення пам'ятників визначним історичним постатям (Симон Петлюра, Тарас Шевченко, Клим Савур, Улас Самчук, Тарас Бульба-Боровець, княгині Заславській), видання книг історико-краєзнавчої тематики. Помер у 2009 р.
Подружжя Пшеничних – письменники і просвітяни
Микола Пшеничний проживає з сім'єю у мальовничому селі Мирогоща на Дубенщині. Пройшов шлях від простого робітника до відомого у всій Україні поета, журналіста, наукового працівника історико-культурного заповідника. Людина не байдужа, Микола Пшеничний з 1989 р. був у перших рядах борців за незалежну Україну, відродження її мови та культури, і його обрали головою Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Його збірки: «Сьомий материк», «Межа», «Осторога», «Калиновий рушник» та інші.
Окремі твори перекладені російською, білоруською, польською, болгарською мовами. Як депутат міськради, проводив велику культурно-просвітницьку роботу. За його ініціативи та безпосередньої участі впорядковувались назви вулиць та ландшафт міста Дубна від радянських символів, установлено в центрі міста пам'ятник Тарасові Шевченку. Микола Пшеничний та Микола Тимчак найбільше сил доклали до спорудження пам'ятного знака на Козацькому редуті поблизу с. Семидуби.
Реставрація Дубенського замку, відновлення українських замків, історичних місць, пов'язаних з національно-визвольним рухом, із сталінсько-комуністичними репресіями – до всього був причетний Микола Пшеничний. Великою популярністю користується його серія краєзнавчих матеріалів у видавництві «Край». Микола Пшеничний – член Національної спілки письменників, журналістів, краєзнавців. Людина широкої ерудиції, він популяризує творчість українських письменників, які були викреслені з нашої історії.
Пліч-о-пліч з ним працює його дружина Любов Пшенична, вихователька малечі, письменниця для юні, викладач, керівник підліткового клубу. Вона редагувала журнал для малят «Незабудка». Як просвітянка, часто виступає у вищих навчальних закладах, школах, дитячих садках. За власними сценаріями веде свята мови, творчі вечори, пропагує українське слово серед молоді. Твори Любові Пшеничної увійшли у золотий фонд української літератури. Разом із Миколою вони ініціювали встановлення меморіальних та анотаційних таблиць у Дубні. Пісні Любові Пшеничної співають і люблять люди, бо й сама вона, ніжна, вразлива, людяна, схожа на пісню. Отаке унікальне подружжя письменників-просвітян живе, працює на Дубенщині, славить красу українського слова, ділом і працею утверджує національні цінності Української держави.
Трагічні уроки історії переконують нас, що українська душа потрібна лише українському народові, що ніхто із «братніх» сусідів, які прагнуть господарювати на нашій землі, не дасть спокійно, природно розвиватися нашій душі, нашій культурі, а прикриватиме руїнницько-загарбницькі наміри «величними гаслами про свободу, рівність і братерство», як це чинили польські і російсько-комуністичні шовіністи. Нашу душу порятує тільки наша незалежна, самостійна Українська Держава.
Література
Булига О. Гурій Бухало – визначний дослідник рівненського краю / О. Булига // Наукові записки : до 80-річчя з дня народж. Г. Бухала / Рівнен. обл. краєзн. музей ; голов. ред. О. С. Булига. – Рівне : Волин. старожитності, 2012. – Вип. Х. – С. 7-10.
Булига О. Брати Булиги : «Навіть діти нас не розрізняли» / О. Булига, В. Булига // Рівненська газета. – 2010. – 4 лют. – С. 9.
Василь Червоній – голова Рівненської облдержадміністрації // Вісті Рівненщини. – 2005. – 9 лют. – С. 1.
Вербич В. Незламність українського духу і незаперечний авторитет вченого методиста – таким назавжди залишився в пам’яті Борис Степанишин / В. Вербич // Волинь. – 2006. – 31 берез. – С. 10.
Виткалов С. Богдан Йосипович Столярчук : голова Рівненської міської спілки краєзнавців Національної спілки краєзнавців України / С. Виткалов // Мистецькі грані. – 2011. – № 25/верес./. – С. 14-15.
Виткалов С. Богдан Столярчук і питання організації історико-краєзнавчого пошуку в регіоні / С. Виткалов // Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя : монографія / С. В. Виткалов. – Рівне : Дятлик, 2014. – С. 228-233.
Войнарович А. «Причастя словом» – шлях до ювілею [Б. Столярчука, музиканта, педагога, краєзнавця, літератора] / А. Войнарович // Вісті Рівненщини. – 2007. – 24 серп. – С. 12.
Волощук О. Пам’яті Бориса Степанишина / О. Волощук // Волинь. – 2006. – 11 серп. – С. 10.
Данильчук Г. Добрий слід на землі залишив Гурій Бухало – рівненський історик-краєзнавець, автор численних досліджень, людина активної громадської позиції, справжній патріот України / Г. Данильчук // Волинь. – 2009. – 30 квіт. – С. 7.
Демчук П. Гурій Васильович Бухало (до 80-річчя з дня народження) / П. Демчук // Наукові записки : до 80-річчя з дня народж. Г. Бухала / Рівнен. обл. краєзн. музей ; голов. ред. О. С. Булига. – Рівне : Волин. старожитності, 2012. – Вип. Х. – С. 32-36.
Дем'янчук Г. Степан Бабій : літ. портрет / Г. Дем'янчук. – Рівне : Азалія, 2000. – 23 с.
Жовтан М. 80 років з Україною в серці / М. Жовтан // Сім днів. – 2013. – 16 трав. – С. 12.
Миколі Федоришину-50 : ювілейний бібліогр. покажч. / Рівнен. районна орг. Нац. спілки краєзнавців. – 2008. – 32 с.
Міськова І. Ну і що ж, як прийдеться нам вмерти... / І. Міськова, М. Міськова-Горобець. – Рівне : С. Б. Нестеров, 2007. – 144 с.
Мушировський В. Гурій Бухало – науковець, дослідник, ветеран Рівненського краєзнавчого музею / В. Мушировський // Наукові записки : 155 років від дня народж. В. Короленка / Рівнен. обл. краєзн. музей. – Рівне : О. Зень, 2008. – Вип. 6. – С. 152-156.
Нікольченко Ю. Наукові студії Г. В. Бухала / Ю. Нікольченко // Наукові записки : до 80-річчя з дня народж. Г. Бухала / Рівнен. обл. краєзн. музей ; голов. ред. О. С. Булига. – Рівне : Волин. старожитності, 2012. – Вип. Х. – С. 11-14.
Перенчук Т. Богдан Столярчук – музикознавець, поет, краєзнавець / Т. Перенчук // Гощанське Погориння: давнина і сучасність : наук. зб. матеріалів наук.-краєзн. конф., присвяч. 850-річчю Гощі, 14-15 черв. 2002 р. – Рівне : Перспектива, 2002. – С. 119-122.
Піяр Т. Пам'яті Бориса Степанишина [вченого, педагога, просвітянина] / Т. Піяр // Волинь. – 2004. – 17 верес. – С. 3.
Полюхович (Горбачевська) Л. Д. Аксіологічне наповнення методичної спадщини Бориса Степанишина / Л. Д. Полюхович (Горбачевська) // Оновлення змісту, форм та методів навчання і виховання в закладах освіти : зб. наук. праць. – Рівне : РДГУ, 2014. – С. 133-139.
Полянська О. Батько «Коляди» : [про рівнен. краєзнавця, культуролога, фольклориста М. Федоришина] / О. Полянська // Ого. – 2003. – 24 груд. – С. 2.
Родчин Б. Безкомпромісний борець за Україну [депутат Верховної Ради України чотирьох скликань, багаторічний голова Рівнен. обл. орг. УНП Василь Червоній] / Б. Родчин // Волинь. – 2010. – 14 січ. – С. 4.
Степанишин Б. На чатах духовного ренесансу : діяння Рівненської «Просвіти» / Б. Степанишин. – Рівне, 1994. – 23 с.
Степанишин Б. Я в «Просвіті» – «Просвіта» в мені / Б. Степанишин // Волинь. – 2014. – 8 серп. – С. 1, 3.
Тарасюк Н. Вєтров очолив «Просвіту» / Н. Тарасюк // Вісті Рівненщини. – 2013. – 21 черв. – С. 2.
Тарасюк Н. В області – новий головний просвітянин [Іван Вєтров] / Н. Тарасюк // Вільне слово. – 2013. – 20 черв. – С. 2.
Ткачук І. Роль діячів «Просвіти» в історії Волині (20-30-ті рр. ХХ ст.) / І. Ткачук // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії / голов. ред. Р. М. Постоловський. – Рівне : РДГУ, 2010. – Вип. 20. – С. 214-216.
Черешня О. Щедрість його душі не знала меж : [про Г. Дем’янчука] / О. Черешня // Вісті Рівненщини. – 2006. – 27 січ. – С. 2.
Червоній В. Історична Волинь варта моєї політичної кар'єри / В. Червоній // Рівненський кооператор. – 2005. – 17 черв. – С. 1.
Шморгун Є. Рано-вранці вітри загомонять… : документ. нарис : [життєпис родини Кульчинських] / Є. Шморгун. – Рівне : Азалія, 1994. – 27 с.
Інтернет-ресурси
Степанишин Борис Ількович [Електронний ресурс]. // Вікіпедія – вільна енциклопедія : сайт. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Степанишин_Борис_Ількович. – Назва з екрана.
Столярчук Богдан Йосипович [Електронний ресурс] // Історична Волинь : сайт. – Режим доступу: http://istvolyn.info/index.php?option=com_content&view=article&id=788:--&catid=36&Itemid=43. – Назва з екрана.
Червоній Василь Михайлович [Електронний ресурс] // ОГО : сайт. – Режим доступу : http://ogo.ua/dossier/polituku/chervonii. – Назва з екрана.
Шморгун Євген Іванович [Електронний ресурс]. // УкрЛіб. : Бібліотека Української Літератури : сайт. – Режим доступу: http://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1901. – Назва з екрана.
Нонна Юшкова
усі виставки »
Хаби цифрової освіти
Проєкт «#Марія90»
Велике читання 2023.
Культурний фронт.
Аудіоподкасти. «Мемуари у вусі»
Історична Волинь
Електронні каталоги
Рівне та рівняни у фотографіях
Революція Гідності. Війна
Аудіобібліотека
Віртуальні виставки
Видання бібліотеки
Електронна доставка документів
Конкурс "Краща книга Рівненщини"
Цифрові колекції
