У минулому Рівного є чимало таємничих сторінок. Наше місто стало домівкою багатьох знаменитих людей з єврейським корінням: Нобелівський лауреат, художники, популяризатори ідишу, музиканти, політики та військові...  

«Постать, про яку піде мова, більшості рівнян невідома. І це не дивно, адже доля цієї людини загубилася у воєнному лихолітті. А її національно-культурна ідентичність не відповідала радянській кон’юнктурі. Проте сьогодні, коли ми говоримо про багатокультурний характер міста в минулому, зокрема про присутність у ньому міцного єврейського елемента, нагадати про неординарну людину буде цілком доречно. Поетеса, знана завдяки своєму псевдоніму, вона запам’яталася сучасникам веселою, неповторною вдачею, вражаючою східною красою, яскравим молодим талантом. І стала легендою, адже трагічно загинула, маючи двадцять сім років, тобто у віці, в якому справжнє життя лише починається і в якому її поетична муза тільки обіцяла великі здобутки в майбутньому. Попри це, вона вповні розділила жахливу долю свого народу, ставши однією з багатомільйонних жертв Голокосту». (Я. Поліщук «Сара, Сана, Гіна»).

Поетеса Сара Поліна Ґінзбург (1917-1944), більш відома зі свого літературного псевдоніма – Зузанна Ґінчанка – провела найкращі роки життя в Рівному. Але народилася вона в Києві 9 березня 1917 року у родині асимільованих євреїв. Її батьки, рятуючись від Жовтневої революції, переїхали з маленькою донечкою у Рівне (тоді територія Польщі), де проживала родина Сандбергів – батьків матері Зузанни Гінчанки. Батько майбутньої поетеси, Шимон Ґінзбург, був адвокатом, а мама, Цецилія Сандберг – домогосподаркою. Невдовзі Шимон Ґінзбург залишив сім’ю і в пошуках кращого життя емігрував у Німеччину. Через деякий час її мати знову одружується та переїжджає в Іспанію, залишивши дочку зі своєю матір’ю.

Бабуся Сари Ґінзбург мала власний аптечний склад і кілька житлових кімнат у двоповерховому будинку на головній вулиці Рівного в районі міського ринку (він, на жаль, не зберігся). Згадка про нього збереглась завдяки письменнику Єжи Анджеєвському, а також поету Яну Спєваку, що жив у Рівному.

Вихованням дівчинки займалися дід з бабусею. В їхньому домі спілкувалися виключно російською мовою. Але в Рівному, де були перемішані національності, культури та звичаї, було неважко познайомитися з ровесниками-поляками, з їх мовою і поезією. З усіх навчальних закладів міста вона обрала для навчання польську гімназію, у стінах якої почала писати вірші й публікуватись. Від того часу Сара мріяла стати поеткою. Писала польською мовою, яка була мовою її освіти.

Її літературний талант прокинувся рано. За словами матері, першу риму вона написала в 4 роки, першу баладу у 8, проте польські джерела вважають, що писати почала з 10 років. Перший вірш 14-річної Зузанни був надрукований у шкільній газеті у 1931 році. Але справжній літературний успіх прийшов до неї у 1934 році на поетичному конкурсі варшавського журналу «Літературні новини», коли несподівано її вірш «Граматика» здобув перемогу. Він був присвячений рефлексії над словом – польським словом, що пробуджує в ній емоції і що викликає естетичний захват, але що вимагає при цьому глибокого розуміння, осмислення і важкої роботи майстра.

Окрім цього дебютного вірша збереглися два досить об'ємні зошити юнацьких віршів Зузанни. Вони були доволі емоційними, повними захвату від світу, віри в силу слова і власні творчі можливості.  

На цьому конкурсі її поетичний талант помітив польський письменник Юліан Тувім. Взагалі, у багатьох ранніх віршах Гінчанки постійно звучали відгуки поетики Тувіма, його словотворення і етичних пошуків.

Грамматика

– а врастаешь в слова так радостно,

в них влюбляешься без труда –

берешь их в ладонь и подносишь к свету, словно бокал вина.

                                           (Ізольда Кєц «Зузанна Гінчанка»)

У 1935 році, після закінчення польської гімназії у Рівному, Зузанна вступає до Варшавського університету на педагогічні студії при гуманітарному факультеті, беручи одночасно активну участь в літературному житті міста. Вона зблизилася з літературним гуртом «Скамандер», публікувала свої твори у «Вядомосцях Літературних», «Сигналах» та «Шпільках».

«За кілька років варшавського життя вона й здобула авторитет у тогочасному літературно-культурному середовищі передвоєнної Польщі. Захоплювались її красою й дотепністю провідні поети й прозаїки, серед них – Юліан Тувім, Вітольд Ґомбрович, Юзеф Лободовський, Чеслав Мілош. Її називали «єврейською газеллю» й «зіркою Сіону». (Я. Поліщук «Сара, Сана, Гіна»).

«Ее называли самой красивой женщиной Варшавы тридцатых годов прошлого века. «Она выглядела как Суламифь, – писал театровед и литературный критик Ян Котт. – Один глаз у нее был черный настолько, что радужка, казалось, закрывает зрачок, а второй – карий, с радужкой в желтую крапинку. Все восхищались ее стихами, в которых, как и в ее красоте, было что-то от персидской касыды». (Ізольда Кєц «Зузанна Гінчанка»).

Завдячуючи своєму успіху у 1936 році у видавництві Пшеворського вийшла друком лише одна поетична збірка (і, на жаль, остання) Зузанни «Про кентаврів». Також вона мала можливість публікувати свої вірші (зокрема політичну сатиру) в тогочасній періодиці. Це, як зазначає у своїй статті «Сара, Сана, Гіна» Ярослав Поліщук, «загалом досить скромний літературний набуток, проте треба пам’ятати й історичні умови, в яких довелося поетесі жити й працювати. Про ту епоху інший поет, Олег Ольжич, слушно написав: «Доба жорстока, як вовчиця».

Зузанна була натхненницею для багатьох відомих поляків, а також перекладачів з інших країн. Поетка успішно співпрацювала з часописами, готувала радіопередачі. Гінчанка написала кілька драм для радіо. У 1937 році по радіо йшла її разом з А. Новицьким програма «Під дахами Варшави», а у 1938-му вони з Новицьким робили «Американські сенсації». Але у молодої, непокірної та талановитої  поетеси були і свої амбіції. Вона намагалася знайти у поезії своє власне «Я», змінити старий світ з його застиглими умовностями, традиційними ієрархіями, старосвітськими звичаями. Зузанна сміливо демонструвала свою сексуальність і вимагала від життя революційних змін.

Бунт пятнадцатилетних

Мы требуем конституции, требуем права священного,

перед миром открыто признавать без смущения

что в нас бушует лимфа,

в слова облечь желания, идущие из сердца,

сказать, что есть и грудь у нас, а не только перси,

что женщина – не нимфа,

мы требуем конституции и прав ежедневных,

пора уже понять, что и мужчина – не евнух,

и мышц воспеть напор,

пора уже сознаться, что любовь людей кружит,

и выйти из-под кучи розовых кружев

в мир натуральных – норм!

                             (Ізольда Кєц «Зузанна Гінчанка»)

Дебютна поетична збірка «Про кентаврів» («O centaurach»), яка була надрукована у 1936 році, утвердила ім’я поетеси серед культурної еліти столиці. Її збірка – це поетично зріла ода біологічній та чуттєвій стороні життя. У пізніших її творах переважають роздуми, з'являється стурбованість у світогляді та соціальна критика. Гінчанка є автором гострої та влучної політичної сатири, часто антифашистського спрямування («Полювання», «Преса», «Прачки»), а також, зокрема, сатири власного середовища («Балада про критиків, що риються в поезії»).

Содержание

Густой беременный океан рычит под стеклянной коркой

розовомышцая пантера взрывает шелковый мех —

библейский божий кит пылающим жиром наполнен,

как божий библейский архангел на звездах струит свой блеск.

Видишь –

все потому.

Чернозем разрывает улицу.

Под каждой немой оболочкой скрыта петарда смысла.

Небо прожжется от звезд

как от горящих факелов –

Прилив и отлив влечений набухание времени вызовет.

                                     (Ізольда Кєц «Зузанна Гінчанка»)

У передвоєнні роки часто бувала в Рівному, де на неї чекали не тільки в родині, а й у літературному товаристві «Волинь». Ось що пише про неї професор Ярослав Поліщук у своїй статті «Трагічна муза Зузанни Гінчанки»: «…Виявилося, що вона не лише бувала в нашому місті, але фактично виросла в ньому й дуже дорожила Рівним як містом свого дитинства та юності, залюбки сюди повертаючись при кожній нагоді. Серед кількох фото, які збереглися в архіві Літературного музею у Варшаві, є дуже прикметні. Ось портрет Ґінчанки у повен зріст на порозі поважного рівненського дому, ось вона на вулиці міста, а онде – під час відпочинку з друзями на Басівкутському озері. Усе таке знайоме, а разом з тим – відмінне. Бо йдеться про передвоєнне місто, тридцяті роки XX століття, – того Рівного вже давно немає, лише окремі його краєвиди можуть нас дивувати зі старих фотознімків…».

«У дружньому колі її найчастіше називали Саною, Сарою або Гіною. Про винятково відкриту вдачу й вірну дружбу свідчать не лише спогади, що їх вдалося зберегти друзям. Досить подивитися на збережені фотодокументи, а це переважно групові портрети, на яких Сана незмінно у центрі уваги, весела й заповзятлива. Щоправда, її веселість зовсім не означала безжурності чи легковажності. У поезії Зузанни постійно переплітаються два настрої – оптимізму й фатуму, радості життя й містичного передчуття загибелі». (Я. Поліщук «Сара, Сана, Гіна»).

«У Рівному вона тісно співпрацювала з літературною групою «Волинь», організатором і натхненником якої був Чеслав Янчарський, котрий народився в сусідній Грушвиці. До цього літературного гуртка входили Юзеф Лободовський (видатний польський поет і великий приятель українців, приїздив із Луцька), Ян Співак, Вацлав Іванюк, Владислав Мільчарек. Іноді на їхні зустрічі прибував також блискучий поет Юзеф Чехович із Любліна. Треба згадати, що вже після війни вони стали тими, хто зберіг світлу пам’ять про Зузанну й хто опікувався її поетичною спадщиною. Недаремно вважають, що вже сама її біографія є надзвичайно цінною пам’яткою тієї епохи, а ще ж варто додати творчість, яка з великою проникливістю відтворила духовний світ молодої людини в добу європейської катастрофи середини двадцятого сторіччя». (Я. Поліщук «Сара, Сана, Гіна»).

Відомий український поет, сучасник Зузанни, Євген Маланюк (1897-1968), що жив на той час у вигнанні у Варшаві, вперше почувши поезії Зузанни Гінчанки, підбіг до Юліана Тувіма, затамувавши подих, і в редакції офісу «Польсько-українського бюлетеня» назвав її «відмінною поетесою».

Май 1939

Что-то должно случиться:

то я надежды полна,

А то по ночам не спится –

любовь грядет иль война.

Приметы войну предвещают:

кометы или слова.

Другие любовь обещают:

сердце, в круг голова.

Ночная комета блеснула,

дневная взошла звезда.

Любовной весной пахнуло!

Но нет, не любовь. Война!

Луна округлилась весенняя

и навеяла снов.

Весна, весна ты военная!

Но не война. Любовь!

                                (Ізольда Кєц «Зузанна Гінчанка»)

Передчуттям і передбаченням катастрофи Гінчанки призначено було дуже швидко збутися. Наприкінці 30-х років Зузанні Гінчанці довелося зазнати дискримінації через її єврейське походження. У червні 1939 року вона назавжди покинула Варшаву й повернулася в Рівне, де її застала Друга світова війна. Коли 17 вересня 1939 року Рівне зайняли радянські війська, майно її забезпеченої бабусі було негайно експропрійоване, а більша частина другого поверху їхнього будинку була передана у розпорядження радянських чиновників. Колишні господарі будинку повинні були тулитися у кімнаті для прислуги.

Як тільки у Львові почали збиратися письменники, що втікали від нацистів з центральної Польщі, (туди переїхала Спілка польських літераторів), Зузанна приєднується до своїх варшавських колег і переїжджає до Львова.  У 1939-1941 роках вона бере досить активну участь у літературному житті Львова. 17 вересня 1940 року була прийнята до Спілки радянських письменників України. Зузанна оселяється у будинку на вулиці Яблоновських, бере участь у загальних заходах Спілки Польських Літераторів, перекладає вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Володимира Маяковського, Армана Леруа де Сент-Арно. У польських культурно-громадських часописах «Nowych Widnokręgach» та «Літературному альманасі» виходять друком її нові вірші «Пробудження» та «У битві за врожай».

Життя письменників у Львові проходило в затиснутій атмосфері, що її створила нова влада. Їздити по країні не можна було, хіба за спеціальним відрядженням.  Письменники також були зобов’язані відзначати всі святкові дні участю у славнозвісних парадах, писати на замовлення або просто для заробітку, відчуваючи, що саме потрібно пропаганді. Та й ці потреби мінялись.

«Щоправда, разом з іншими переживає тривогу щодо завтрашнього дня. Її вражала творча несвобода й обов’язки радянського письменника, який мусив хвалити Сталіна й партію. Через те переважно перекладала, а з власних віршів опублікувала тільки два, написані явно задля заробітку, в дусі панівного тоді соцреалізму» (Я. Поліщук «Сара, Сана, Гіна»).       

У Львові Гінчанка знайомиться та виходить заміж за мистецтвознавця Михайла Вейнціґера, який був старшим за неї на 16 років, у той же час мала близькі стосунки з графіком Янушем Возьняковським.

З приходом німців у Львів почався останній період її життя. Незважаючи на все, що оточувало Гінчанку та її близьких, незважаючи на смерть бабусі від серцевого нападу по дорозі в табір смерті, незважаючи на зростаючу самотність, поетеса героїчно вірила в порятунок. Після окупації міста у червні 1941 року завдяки друзям вона переховується в ньому до 1943 року. З віршів, які вона тоді писала, майже нічого не збереглося. Але талановита Ґінчанка у своїх віршах передбачала власну долю, трагедію своїх земляків під час Другої світової війни, катастрофу всього європейського народу. Друг Гінчанки Францишек Гіль визнавав: «У той час нічого не зберігали на майбутнє. Ми були занадто зайняті збереженням життя і не уберегли того, що могло продовжити її життя в іншій, прекрасній формі».

«Очевидно, вона була наділена, пророчим даром. У одному з автобіографічних віршів писала: «Маю в собі смерть неухильну, як голка, що плаває в жилах». Смерть стояла за плечима, дарма, що якийсь час її ще вдавалося обманути. Найвідоміший її твір став пророцтвом ранньої смерті, навіть у ретельно змальованих деталях. Це вірш-заповіт, своєрідний іронічний переспів заповіту Юліуша Словацького, назву якому дали за епіграфом «Non omnis moгіаг» («Ні, весь я не помру» – переклад рядка з Горація). Його було написано у Львові, орієнтовно в 1942 році. Поетеса докладно відтворила ситуацію розпачу, зради й жаху, що її пережили мільйони таких, як вона. Тоді Сана кілька років поспіль провела у стані постійного страху, переховуючись у знайомих і незнайомих людей, під постійною загрозою арешту. Цей стан блискуче зафіксовано у вірші – між тінню фізичної загибелі та усвідомленням незнищенності духовного вогню, яким вона горіла. Із сумною іронією й гострим відчуттям невідворотності передчасної смерті Зузанна Ґінчанка відтворила зникнення того малого приватного світу, в якому жила, в якому минули її найкращі роки і де навіки пропали невтіленими великі «мрії про майбутнє». Із цього світу залишається кілька речей, та й ті – по смерті її власниці – нікому не потрібні, приречені на небуття…» (Я Поліщук «Сара, Сана, Гіна»).

«Помимо ироничной аллюзии к «Exegi monumentum» Горация, в стихотворении есть непосредственная отсылка к «Моему завещанию» Юлиуша Словацкого. Однако гордость художника и вера в вечную жизнь слова сменяются у загнанной поэтессы уже не только обвинением одной плохой женщины, но и горькой насмешкой надо всем, чему учило ее многовековое искусство: над гуманистическими идеалами единства человечества, над ответственностью за другого. Она сохраняет одно – совершенство поэтической формы. Той, которая прошла испытание столетиями…» (з статті Ізольди Кєц «Зузанна Гінчанка»).

«Даже если бы она оставила после себя только это одно стихотворение, это свое горькое «non omnis moriar», она уже им одним заняла бы твердое место в польской поэзии. Говоря словами Юлиуша Словацкого, карта польской поэзии «веки здесь будет плакать и слез ей не хватит», – писала Ганна Каменська у 1974 році.

«Среди миллионов, уничтоженных немецкими палачами, она была точечкою. Среди сотен творцов польской культуры она стала нереализованной возможностью, болезненной, невосполнимой потерей…» – такими гіркими словами Ганна Каменська у своїй статті підсумовувала свої роздуми про останній вірш Зузанни Гінчанки.

Non omnis moriar – moje dumne włości,

Łąki moich obrusów, twierdze szaf niezłomnych,

Prześcieradła rozległe, drogocenna pościel

I suknie, jasne suknie pozostaną po mnie.

Nie zostawiłam tutaj żadnego dziedzica,

Niech więc rzeczy żydowskie twoja dłoń wyszpera

Chominowo, lwowianko, dzielna żono szpicla,

Donosicielko chyża, matko folksdojczera.

Twoje, twoim niech służą, bo po cóż by obcym.

Bliscy moi – nie lutnia to, nie puste imię.

Pamiętam o was, wyście, kiedy szli szupowcy,

Też pamiętali o mnie. Przypomnieli i mnie.

Niech przyjaciele moi siądą przy pucharze

I zapiją mój pogrzeb i własne bogactwo:

Kilimy i makaty, półmiski, lichtarze

Niech piją noc całą, a o świcie brzasku

Niech zaczną szukać cennych kamieni i złota

W kanapach, materacach, kołdrach i dywanach.

O, jak będzie się palić w ręku im robota,

Kłęby włosia końskiego i morskiego siana,

Chmury rozprutych poduszek i obłoki pierzyn

Do rąk im przylgną, w skrzydła zmienią ręce obie;

To krew moja pakuły z puchem zlepi świeżym

I uskrzydlonych nagle w aniołów przemieni.

Non omnis moriar

Non omnis moriar – моя горда вітчизна,

Луки моїх скатертей, фортеці шаф важенних,

Широкі простирадла, коштовна білизна

І сукні, ясні сукенки залишаться після мене.

Я тут не маю нікого й нічого у спадку,

Хай же юдейські речі долоня твоя затопче,

Хомінова, львів’янко, розторопна дегенератко,

Хижа стукачко, матере фольксдойча.

Твоє, хай твоїм і послужить, бо навіщо – комусь-то?

Мої рідні – не лютня, не порожнє імення.

Пам’ятаю про вас. Коли йшла ота муштра,

Пам’ятали ж про мене. Згадали ж про мене.

Хай же друзі мої, при бокалі засівши,

Поминають мій скон і свої також статки:

Килими й покривала, полумиски грішні,

Нехай п’ють цілу ніч, а як світляна латка

Зблисне в небі, шукати йдуть злота і перснів,

У диванах, матрацах і в килимах перських.

O, з яким же запалом візьмуться до праці!

Віхті кінського волосся й сіна найперше,

А затим подушок і перин оболоки

Пристануть до рук, ніби крила, а зранять, як терня.

То кров моя зліпить пір’їни із пухом вологим

І окрилених раптом у янголів оберне.

                                     Переклад Ярослава Поліщука (з неопублікованого)

Зофія Хомінова справді донесла окупаційній владі, а поетесі заледве вдалося тоді врятуватись од загибелі. Після війни, в 1948 році вона була засуджена за колаборацію з нацистами.   

Коли ситуація у Львові стала нестерпною, Зузанна перебирається в Краків, де сподівається знайти порятунок. Вона з чоловіком оселяється в помешканні подруги дитинства з Рівного Блумки Фрадіс. Але яскрава зовнішність Зузанни видає її єврейське походження і їй доводиться постійно переховуватися від гестапо. Її друг польський письменник Францішек Гіль згадує про неї у ті дні: «Цілий рік в укритті (вона не покидала його взагалі ніколи) страшенно відбилося на ній. Вона сильно схудла, її обличчя горіло, яскраві очі неспокійні. Часто дратується, не закінчує фразу до кінця. Починаючи говорити, переривається у середині, «двоїстість думок», голод не дозволяє їй думати і говорити ні про що».

Спочатку заарештували та розстріляли її чоловіка разом з його другом, а потім, в результаті доносу сусідів восени 1944 року була вистежена та заарештована й вона. Незабаром Зузанна була розстріляна у дворі в’язниці незадовго до звільнення Кракова – взимку 1944-1945 років. Їй було лише 27 років.

«Прошу тебе, – писав після війни Вітольд Гомбрович Станіславу Пентаку, обоє приятелювали із Зузанною ще у Варшаві, – напиши мені, коли і як померла бідна Гіна. Чому ти пишеш, що її катували?... Мені згадалося, як одного разу на Мазовецькій, повертаючись додому з «Зодіаку», я пояснював Гіні, що на цю війну, що наближається, потрібно обов'язково запастися отрутою. А вона сміялася».

«Творчість Зузанни Ґінчанки ще належить відкрити українському читачеві, адже вірші поетки жодного разу не перекладалися. У польській літературі 30-х років її вважають помітною постаттю, принаймні, однією з найколоритніших жінок-літераторок. Неординарний образ поетки воскрешають спогади її літературних товаришів, яким більше поталанило та які дожили до кращих часів. Їй же судилося стати однією з жертв страхітливого геноциду. І коротке, сповнене яскравості й блиску, життя Зузанни Ґінчанки, і її надзвичайно проникливий талант, явлений у поезіях, заслуговують на добру згадку нащадків. Зокрема, в місті Рівному, яке вона так любила та яке нерідко оживало у своєрідних образах її поезії» (Я Поліщук «Трагічна муза Зузанни Гінчанки»).

«Справжнє повернення Зузанни Ґінчанки відбулося відносно недавно. Ще по війні були опубліковані її розрізнені твори. Але вже в період незалежної Польщі вони набули популярності й були багатократно перевидані, особливо в останні роки. Поштовхом до популяризації цієї незвичайної постаті слугувала дослідницька праця Ізольди Кєц, що з’явилася в 1994 році. Цій авторці вдалося не тільки вишукати маловідомі матеріали та тексти призабутої поетеси, а й знайти та поспілкуватися з багатьма її знайомими, однокласниками й друзями, що виразно пам’ятали молоді роки Зузанни, зокрема й рівненський період. Архів поетеси частково зберігся й нині знаходиться в фондах варшавського музею літератури» (Я. Поліщук «Сара, Сана, Гіна»).

Деякі матеріали про трагічну долю і творчість єврейської дівчини, в яку були закохані більшість поетів довоєнної Варшави, зберігаються також в Музеї катастрофи в Ізраїлі.

Треба сказати, що вже після війни саме друзі Зузанни Гінчанки стали тими, хто зберіг світлу пам’ять про неї й хто опікувався її поетичною спадщиною, присвячували ностальгійні вірші її пам’яті. Так, у 1989 році Юзеф Лободовський видав у Канаді збірку віршів «Пам'яті Суляміти», яку присвятив їй. Він говорив про Зузанну «як про культурну легенду довоєнної польської столиці й тогочасної літератури» (Я. Поліщук).

«На жаль, творчість Зузанни Ґнічанки ще по-справжньому не відкрита нашим читачем. Причина банальна – бракує перекладів її поезій українською. Та й рівняни зовсім мало знають про видатну землячку. А потреба знати більше існує. Тим паче, що незабаром, 9 березня цього року, випадало б ушанувати 100-річчя з дня її народження» (Я. Поліщук. Сара, Сана, Гіна).

Вірші Зузанни Гінчанки у перекладі з польської Я. Поліщука (з неопублікованого)

День

До смеркання – до смеркання – до смеркання

сотні ватхів, лонґінесів, циферблатів

ніби жорна – важкі жорна – гострі жорна

день розмелють на муку секунд і втратять –

і по стелі буде ймення розтягатись,

по підлозі замете години тайно

(не навчили мене, ні, отак чекати

до смеркання – до смеркання – до смеркання –

а навчили казати: хоч –

а навчили: іди в життя ж ти)

розслимачився день, як корч,

і забув, забув розсвітати –

(а навчили мене: линь до блиску,

блиску і зблисків, блакитних ливнів,

Перешкодам на шкоду, близько

Ніг похитування звабливе).  

В день зурочень усе клеїться погано,

Навіть білі молитви і заклинання;

Я чекатиму бліда тебе, коханий,

до смеркання – до смеркання – до смеркання.

Вага

По чім пізнається кохання? Чи по тремтінню бентежнім,

що огортає, як бачиш вигин плеча обережний,

солодший семикрат, ніж інші? Чи по убраннях крилатих,

що їх вишивають ниткою і квіти вплітають дівчата,

щоб гарними бути і гідними променя в оці?

Чи, може, по парному, звично злагодженім, кроці,

чи  спільному видиху й теплій руці, що на благо

завжди іншу руку знаходить, також дотику спраглу?

А може, по дрожі, з якою вертаєш із марень

до свого обличчя, немов корабель в рідну гавань

з далеких-далеких мандрів? Чи може, по тому,

що зрадою вбитий, ти крикнеш і зірвешся,

впадеш і піднімешся знову і крикнеш,

і тіло ослабне, як голуб, прошитий стрілою на вежі?

По чім пізнається кохання? В обіймах спочили,

стоять обоє, і чують тремтіння тіла,

і мовчки шукають знаків.

Дві постаті невеселі побачиш під небом низьким, над водою,

в якій дві форелі

женуть хмари відбиток чи всеночно, до рана

переслідують знаки – Козерога, Лева, Риби, Барана.

Обійми їх поєднали над водою, під хмарою. Справді?

У дзеркалі ручаєвім поволі зважують справу.

Оце ж бо очі в очі, і на вустах он очі,

і вуста ув устах. По чому ж їм доля тепер пророчить?

Чи по убраннях крилатих, чи по убраннях крилатих,

що їх вишивають ниткою і квіти вплітають дівчата?

Ваги знак малюється владно – то зі струменя, то із неба

І каже з великим жалем: «По тому, що знаку не треба».

Медитація

Втік Пегас попідвороттю

і розвіявся по вітру,

розгрібаю вже самотньо

я проблеми цього світу –

б’юся вперто перед муром

схоластичних розумовань:

чи любов буває здуру,

чи дуріють із любові?

Випадок із приватного життя

Чи то розтріпана була я,

Чи в мріях мандрувала хвацько,

Що і ні з того і ні з сього

На Вас наскочила зненацька.

Чи Ви замріялись, нівроку,

чи бунтував у Вас неспокій,

що захотіли розминутись

із лівого (нечемно ж!) боку. 

Ах, вже давно б забути справу,

щоб не винити в ній нікого,

чи Ви зійшли, чи я з дороги

й не розминулися, на Бога!

Жахлива то була помилка,

Хоча тривала тільки хвильку –

Таку малу, маленьку хвильку,

Таку малу маленьку хвильку!

І хай вини не мучать пута,

що вибрали – без шуму й герцю –

Не правий бік, як має бути,

а навпаки, отой від серця!

Епітафія

…А коли в темнім лісі темна спливала долина,

ковзала по черепахах і грузла в мурашиних гніздах,

я бігла через потоки і падала в мох, та гонила

твій далекий усміх, що в сутінку зблиснув.

…Нічого з лиця дорогого. Нічого – лиш риси неясні,

тінь в оці, і з твого обличчя лише череп.

Примарні хмарини споминів, з вітром погаслі,

зникли з обрисів, ніби з гір, западаючи в терен.

… Такий же твій усміх: блакитні фрегати згадок,

рожеві фрегати мрій, що вперше до лету готові,

під вітрилами пружними. Твої скроні і брови без вади.

Вуста!  Ті кохані вуста, що їх пристрасть забарвлює знову.

Вакаційна учта

На земній тарелі сірій зеленіють щедро трави,

Ось салат з розкішних квітів, що духмяні та яскраві,

І із миски в формі сонця, що парує білопінно,

Літо розлива гарячий, золотистий мед проміння.

В іншій мисці, почорнілій, мов опівночі кристали,

Ліг півмісяця баранок, жовтий, товстий і недбалий.

Липень щедро обсипає його боки і чересла

Цукром зір, що незліченні у цукерниці небесній.

П’ю зі дзбану чисте небо, піну хмар – очами в просинь;

Кельнер-літо на підносі сонця диню ось підносить.

Угризаюся зубами в ябка днів ясних, червоних

І ховаю в кошик серця шкірки згадок забобонно.

 («Echa Szkolne», Równe, nr 1, 1 października 1931 r., s. 2)

Рівне, надрук. 1.10.1931 р.

Література про творчість Зузанни Гінчанки:

Кец И. Зузанна Гинчанка / И. Кец // Новая Польша. – 2016. – № 4. – С. 35-39.

Поліщук Я. [Зузанна Гінчанка] / Я. Поліщук // Поліщук Я. Рівне: Мандрівка крізь віки : нариси історії міста. – Вид. 2-ге, доповн. – Рівне : Волинські обереги, 2009. – С. 205-206.

Поліщук Я. Трагічна муза Зузанни Гінчанки / Я. Поліщук // Погорина. – 2008. – № 4-5. – С. 186-189.

Поліщук Я. Сара, Сана, Гіна / Я. Поліщук // Вісті Рівненщини. – 2017. – 20 січня. – С. 10.

Гинчанка З. Стихотворения / З. Гинчанка ; перевод Анастасии Векшиной // Новая Польша. – 2016. – № 4. – С. 28-34.

Інтернет-ресурси

Зузанна Гінчанка (Сара Гінсбург) (1917-1944) [Електронний ресурс] // Історична Волинь : сайт. – Режим доступу: http://istvolyn.info/index.php?option=com_datsogallery&func=detail&catid=2&id=1306&Itemid=18. – Назва з екрана.

Видатні поляки на Волині : Гінчанка Зузанна [Електронний ресурс] // Генеральне Консульство Республіки Польща в Луцьку : сайт. – Режим доступу: http://www.luck.msz.gov.pl/uk/c/MOBILE/wspolpraca_dwustronna/polonia_na_ukrainie/luck_ua_k_113/. – Назва з екрана.

Цуканова Г. Жертва Холокоста – поэтесса из Ровно Зузанна Гинчанка + фото [Електронний ресурс] / Г. Цуканова // РУМ цікаві новини :  сайт. – Режим доступу: http://ru.ogo.ua/news/jertva-holokosta---poetessa-iz-rovno-zuzanna-ginchanka–foto. – Назва з екрана.

Зузанна Гінчанка [Електронний ресурс] // Поезія і проза Галини Мирослави :  сайт. – Режим доступу: http://poetry.in.ua/2016/03/09/зузанна-гінчанка/. – Назва з екрана.

Жертва Голокосту – поетеса з Рівного Зузана Гінчанка : фото, відео (польською), малюнки, книжки [Електронний ресурс] // Facebook : сайт. – Режим доступу: https://www.facebook.com/media/set/?set=a.1060601177296632.1073741905.390343067655783&type=3. – Назва з екрана.

Кец И. Зузанна Гинчанка [Електронний ресурс] / И. Кец // Новая Польша : сайт. – Режим доступу: http://novpol.org/ru/E1zQKYZxW/Zuzanna-Ginchanka. – Назва з екрана.  

Звернення до міської влади Рівного щодо вшанування пам’яті Зузанни Гінчанки [Електронний ресурс] // Віртуальна Польща : сайт. – Режим доступу: http://pl-ua.info/zvernennja/. – Назва з екрана.

Тарнавський О. Літературний Львів 1939-1944 років у спогадах Остапа Тарнавського : [Зузанна Гінчанка] [Електронний ресурс] // http://spavedfront.io.ua/s289416/literaturniy_lviv_1939-1944_rokiv_u_spogadah_ostapa_tarnavskogo. – Назва з екрана.

Співробітники Музею ПОЛІН і Єврейського історичного інституту вивчають архіви України : [Зузанна Гінчанка] // Науковий центр іудаїки та єврейського мистецтва ім. Ф. Петрякової : сайт. – Режим доступу:  http://www.jewishheritage.org.ua/ua/5531/spivrobitnyky-muzeju-polin-i-evrejskogo-istorychnogo-instytutu-vyvchajut-arhivy-ukrajiny.html. – Назва з екрана.

Zuzanna Ginczanka: Poetka, satyryczka z kręgu Skamandra i «Szpilek». Urodziła się w 1917 roku w Kijowie, zginęła w 1944 w Krakowie [Електронний ресурс] // Culture.Pl. – Режим доступу: http://culture.pl/pl/tworca/zuzanna-ginczanka. – Назва з екрана.

Відео

«Zuzanna Ginczanka. Tylko szczęście jest prawdziwym życiem…» [Електронний ресурс] // YouTube^ua : сайт. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=qtQQT_QwFko. – Назва з екрана.

Рівненська поетеса Зузанна Гінчанка. Найвідоміша в Польщі маловідома у Рівному [Електронний ресурс] // YouTube^ua : сайт. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=Eigw_7JANW4. – Назва з екрана.

Trailer del documentario «La poesia spezzata. Zuzanna Ginczanka (1917-1944)» [Електронний ресурс] // YouTube^ua : сайт. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=7tZJOqiKSvY. – Назва з екрана.

Zuzanna Ginczanka z Rownego TRIS [Електронний ресурс] // YouTube^ua : сайт. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=nHBBXJkN6kY. – Назва з екрана.

Prof. Izolda Kiec – Ucieczka, czyli o życiu i twórczości Zuzanny Ginczanki [Електронний ресурс] // YouTube^ua : сайт. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=FOAFjVeOtjs. – Назва з екрана.

Олена Кудіна