«Героїчність – це не чеснота.

Це вдача, як буйність чорнозему, як співочий голос, як почуття правди.

Життя дано людині для здійснення її приреченості.

Для змагань і перемагань.

Життя, як смолоскип, що запалює і згоряє саможертовним

полум’ям на жертовнику Батьківщини і Волі».

Галина Журба

Після проголошення незалежності нашої держави в українську літературу почали повертатись із забуття численні імена майстрів слова. Багато з них були замордовані більшовицькою владою, а більшість з тих, кому вдалося вирватися за залізний паркан – вижили, але залишилися невідомими на рідній землі. До когорти останніх відноситься талановита українська письменниця Галина Журба – польська дворянка з дуже впливового в Польщі ХХ століття знатного роду. Але вона відмовилася від можливої пошани та королівського притулку в своїй етнічній батьківщині, а  самостійно обрала для себе інший рід, іншу родину – стражденний український народ. І разом з багатьма вигнанцями, які услід за урядом УНР, покинули Україну, зазнала усієї гіркоти поневірянь по Європі та за океаном. Художні твори та мемуари письменниці маловідомі українському читачеві. Вони досі залишаються бібліографічною рідкістю.

Галина Журба – це літературний псевдонім прозаїка, справжнє прізвище якої – Домбровська Гелена Маврикіївна (по чоловікові – Нивинська). Народилася майбутня письменниця29 грудня 1888 р. на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка, нині – Теплицького району Вінницької області. У сім’ї майбутню письменницю називали Оленкою. Вона була найстаршою, згодом народилися ще три сестри (Устина, Ядвіга, Софійка) та брат Станіслав.

Батько письменниці, Маврикій Домбровський, який походив із давнього польського роду, служив управляючим в маєтку графа Потоцького. Мати, Ізабелла Домбровська, належала до ополяченого українського роду Копистинських. Вона дбала, аби її діти знали польську й французьку мови, вміли грати на фортепіано, а головне – не цуралися української мови.

Зростаючи в заможній сім’ї й отримавши домашню освіту, письменниця цілком могла б стати типовою панночкою-шляхтянкою, проте за словами самої Галини Журби: «По предках матері відгукнувся в мені голос української крови, українського духа».

Справжньою вчителькою рідної мови та народних звичаїв для майбутньої письменниці стала проста сільська дівчина – братова нянька Тетяна. В автобiографiчнiй повiстi «Далекий свiт» вона згодом напише про генетичний зв’язок цього «панства» з давнiми, прапрадiдiвськими звичаями i традицiями, що розбудить у її юному серцi голос кровi: «Хоч продали свою нацiональнiсть, пополячившись заради маєткiв, кар’єри, – кров, раса лишились українськi. Та не тiльки раса, але й вдача, родовi традицiї. Польського в них було тiльки, що мова та римо-католицтво. Смiялись, спiвали, сварилися та плакали по-українськи».

До дітей також приходила справжня вчителька Зоф’я Пьонтровська, яка знайомила своїх учнів з історією, граматикою, арифметикою, географією та різним мовам. Саме вона прищепила дівчинці любов до історії та гарного писання, першою відкрила в Галинці талант творчості, про що стало відомо родині. Але чомусь саме французька мова викликала в Оленки запеклу ворожiсть. Мудрий батько пояснив «юному обдарованню», що майбутня письменниця має бути високоосвіченою людиною.

Свою освіту Галина продовжила в найближчій жіночій гімназії в Умані, де формувався характер та світогляд майбутньої письменниці.

Двадцятирічною студенткою вона переїздить до Одеси, де досить випадково потрапляє у літературні кола. Відомо, що познайомила свого нареченого-літературознавця Андрія Ніковського з Галиною Домбровською (Журбою) слухачка вищих жіночих курсів в Одесі красуня Наталія Дмитрівна Христо. Андрій Ніковський (1885-1942) – відомий літературознавець, публіцист, міністр закордонних справ Української Народної Республіки, перший голова Українського національного союзу, керівник «Спілки визволення України».

Прочитавши рукописи, Ніковський передав їх до типографії. У першу збірку Галини Журби «З життя» (1909) увійшло шість оповідань: «В степу», «Сповідь», «Жарти», «Вовченя», «В тайзі» і «Студент». В їх основу лягли її власні спостереження. Рецензії на це видання написали Іван Липа, Євген Чикаленко, Микита Сріблянський.

«Згадую її першу збірочку оповідань «З життя» – тихі, журливі, разом спокійні фарби. Тоді запримічено хист авторки. Доводиться з приємністю зазначати, що сподіванки вона справдила. Маємо тепер вже цілу низку її, щиро кажучи, чудових оповідань… Величезний талант у Галини Журби, чудова українська мова – це тішить нас значними квітками поезії, що вона викохає… Читаючи ті ніжні, пластичні, глибокі змістом, тонкі почуттями оповідання… вчуваєш чиюсь долонь на чолі», – писав Микита Сріблянський.

Іван Липа, рецензуючи цю збірку оповідань, також відзначав гарну мову та вміння авторки компонувати.

На жаль, точно реконструювати життєвий шлях письменницi до 1912 р. неможливо: всi її спогади стосуються вже сiчня 1912 року, коли вона переїхала до Києва. Серед причин, через які молода письменниця залишила Одесу можна вказати декілька. Це і закриття Одеської «Просвіти», через що до Києва виїхали Євген Чикаленко, який запропонував Андрію Ніковському тимчасово очолити газету «Рада». Ще однією з причин може бути закінчення або припинення навчання на Одеських вищих жіночих курсах, тому що саме до 1912 року вони не мали права вищого навчального закладу.

Коли у січні 1912 року Галина приїхала до Києва, вона оселяється у готелі «Ермітаж», де її тітка Наталія Сіпайло була управителькою. Навчалася писати на машинці. Згодом отримала посаду машиністки в польському технічному бюро «Лодинський і син».

Ще у 1910 році почалася спiвпраця Галини Журби з часописом «Українська хата». Більшу частину своїх новел Галина Журба друкувала саме в «Хаті», що була на той час, за переконанням письменниці, «найпоступовішою, революційною трибуною молодих, трибуною їх протесту, бунту проти всілякої заскорузлости, безпринципности, політичного угодства; гуртувала біля себе безкомпромісний політично-літературний актив…». На сторiнках видання з’явилася низка її оповiдань i прозова мiнiатюра «Коняка», що наробила чимало клопоту редакцiї – весь наклад журналу було конфiсковано. У розмові з Павлом Богацьким – редактором «Української хати», письменниця висловлює бажання прийняти вину на себе й відсидіти кару, проте це було не можливо.

Схвальна критика Микити Сріблянського (Шаповала) в літературному огляді «Української хати» надихає Галину Журбу на написання першої новели «з інтелігентського життя» під назвою «Гістерія», яка знаменувала новий етап у літературній творчості письменниці. За неї авторка отримує перший і останній гонорар – дев’ять карбованців. Письменниця наголошувала, що для неї є принциповою можливість вільно себе виявляти, зберігаючи свою індивідуальність. На щастя, редактори «Української хати» давали змогу молодим авторам безборонно «випливати на літературне плесо». За словами Галини Журби, лояльність і толерантність «хатянських» редакторів заходила так далеко, що навіть наявні мовні та стилістичні огріхи часто зберігалися як авторське право, вияв його поглядів, стилю. Сама письменниця визнавала, що «у деяких моїх писаннях київського періоду під впливом Яцькова, Кобилянської я почала вживати галицьких полонізмів та форм («Гістерія», «Похід життя»), яких у мене перед тим не було, доки я писала свіжою народною мовою, яку знала добре».

У своїх мемуарах «Від «Української хати» до «Музагету» (1962) авторка докладно описує свої зустрічі й співпрацю не лише з редактором (Павлом Богацьким) та авторами «Української хати» (Григорієм Чупринкою, Гнатом Хоткевичем, Максимом Рильським, Микитою Шаповалом (Сріблянським), В’ячеславом Липинським, Дмитром Донцовим та ін.), а й з багатьма іншими видатними діячами літератури, культури, мистецтва – Миколою Садовським, Миколою Лисенком, Сергієм Єфремовим, Андрієм Ніковським, Павлом Тичиною, Михайлом Грушевським та ін..

«Галина Журба вела активне громадське життя. Передплачувала ілюстрований тижневик народницького типу «Засів». Відвідувала Шевченківські свята біля Народного дому, під час яких постійно згадувала батька, від якого вперше почула слова «Україна, Шевченко», шкодуючи, що він не бачить всього цього дійства. З побожністю оглядала рукописи Тараса Шевченка, що знаходились у музеї, дивуючись: «Нерівне, нечітке письмо на пожовклих листках – колись живий Шевченко, містика майже». А коли у 1914 р. Москва заборонила святкування Шевченківських днів у Києві, українці організували мовчазну демонстрацію, до якої приєдналися всі вищі школи міста. Звісно, письменниця не могла проігнорувати таку подію, що завершилася для неї та її товаришів затриманням кінною поліцією: «Нагнали повні коридори, подвір’я й почали викликати, перевіряючи документи, записували й сортували, кому додому, а кого під ключ. Стоїмо збиті, як вівці в кошарі…». Усi цi подiї та зустрiчi з цiкавими людьми додають письменницi впевненостi у правильності життєвого вибору» (Ольга Риверчук. Творчість Г. Журби: відродження прозової спадщини письменниці).

У травнi 1914 р. вона навідується у гості до батька. Там вона дізнається про початок війни. Австрiя оголосила вiйну Сербiї, i всi розумiють, що недовго чекати виступу Росiї. Разом із сестрою письменниця зібрала людей у порожній хаті, де ними потай було організовано читальню для селян, до якої авторка присилала книжки та часописи з Києва. Там Галина Журба проголосила для селян промову в цілком антидержавному дусі. Вона наголошувала на тому, що війна потрібна лише царям і панам.

Варто зазначити, що погляди письменниці на політику були абсолютно протилежні батьковим. Вiн, як i всi поляки, «в телячому захватi», бо ненавидить нiмцiв. Настрої Галини цiлком протилежнi. У неї не спостерігалось ні слов’янофільства, до якого українці, на думку авторки, мають найменше підстав, ні органічного польського германофобства. Для Галини Журби першим ворогом була Росія з усією її «могутньою поліційною машиною», яку вона ненавиділа «так само органічно, як батько німців».

«Письменниця чiтко усвiдомлює, що «...на цiй вiйнi однi збиватимуть мiльйони, платитиме за все нарiд, переважно наш, український нарiд, ото нашi темнi, наївнi як дiти, прекраснi Степани, Ониськи, Дениси, яких тепер видирають вiд родин, щоб трупами їх гатити кордони чи новi здобувати». Слова «наш, український нарiд» – ще один доказ того, що Київ та його українське середовище, в якому постiйно перебувала письменниця, допомiг у становленнi її українського характеру, адже «нацiональний характер, як i iндивiдуальний, безсумнiвно, пiддається корекції як самими iсторичними обставинами, так i внутрішньою самоочищувальною роботою народної душi, кристалiзацiєю нацiональної самосвiдомостi» (Галина Сокол. Сторінки біографії Галини Журби).

Навесні 1915 року у Києві на Хрещатику Галина Журба разом зі своєю подругою Явдошкою Квіткою відкрили бюро перекладів та передруку на машині – «Первое Киевское бюро переписки на машине и переводов на всех языках». До них йшли люди з усілякими перекладами, літературними творами, дописами... Але бюро через декілька місяців збанкрутувало. Тоді Галина Журба, щоб заробити на життя, змушена була йти вчителювати.

«З особливим почуттям письменниця згадує 1917 р. – «наш український «Сiмнадцятий», від початку, вiд бунту двох українських полкiв, що скинули царя, вiд перших органiзацiйних зборiв Центральної Ради, з першою українською манiфестацiєю, з Усеукраїнським Нацiональним Конгресом, з усiма з’їздами, унiверсалами, аж до проголошення самостiйностi 22 сiчня, з Крутами включно – один неповторний феномен iсторiї». Спогади свiдчать про пiєтет, з яким Галина Журба зустрiла цi подiї, вони демонструють її емоцiйний запал: «Пишний, блискучий вияв ментальності нашого народу, рiк справжньої революцiї народiв, що почалася в сiмнадцятiм роцi i в сімнадцятім скiнчилася...». Письменниця вiдчула себе частинкою «нашого народу» i разом з ним переживала трагедiю пiд Крутами» (Г. Сокол. Сторінки біографії Галини Журби).

Але 1917 рік виявився і найтяжчим, найтрагічнішим роком для письменниці: уночі 29-30 вересня у своїй хаті, був замордований та вбитий невідомими її батько – Маврикій Домбровський.

У 1917 році письменниця працювала в редагованій Андрієм Ніковським та Сергієм Єфремовим газеті «Нова рада». Разом з Павлом Тичиною вона вела там рубрику закордонної преси. У спогадах, написаних на схилі життя, Журба згадувала про застій літературного життя в революційній столиці: «Це ж були роки державнотворчого пориву, боротьби, захоплень, радости, розпуки і жаху. Люди горіли, змагалися, говорили, сварилися, метушилися, воювали зброєю та словом, – але ніхто не писав. Писали тільки публіцисти. Письменники, поети мовчали. Inter arma silent musае. Зблимує сякий-такий літературний рух у Києві щойно зимою 1919-20 рр., коли війна і революція відійшли в минуле, бодай для тих, хто лишився в Києві».

Галина Журба мала на увазi передусiм зиму 1919–1920 рр., коли Київ справляв гнiтюче враження: «Збомбардований, розгромлений, обдертий, з погорiлими домами, засмiчений, згиджений, холодний i голодний Київ 1919–1920 рр. нiчим не нагадував того блискучого, пишного мiста, яке я застала 1912 року, анi навiть того, яке пережило велику європейську вiйну й революцiю 17-го року... Сплюндрований i стероризований Київ робив пригноблюючо-жалюгiдне вражiння».

У цей час Журба опинилася у видавництві «Всевидат», де редагує дитячий журнал «Волошки». «Увесь одяг письменницi – офiцерський непромокальний плащ, без вiйськових вiдзнак, на ногах – саморобнi повстянки з шинельного сукна, а на головi оксамитова фiолетова шапка. Ця єдина надвiрня i хатня одежа поряд з iншими матеріальними труднощами зовсiм не гнiтили письменницю, яка навiть у злиднях вiднаходила щось нове та цiкаве, у вiльний пiсля роботи час ходила по дворах з пилкою та сокирою i рубала дрова, щоб заробити на їжу, а в кiмнатi, де проживала, замерзала вода. Якщо порiвняти тодiшнiй стан молодої жiнки з її заможним дитинством у садибi батькiв чи дiдуся – вiдмiннiсть вражаюча» (Галина Сокол).

«Атмосфера у Всевидатi ставала «задушливою», а в Києвi «шалiв терор» – в редакцiю все частiше почали навiдуватися пiдозрiлi люди, а деякi давнi знайомi починали звертати на шлях совєтського «дворянства», робити кар’єру».  Восени 1919 року Галина Журба у своїх друзiв познайомилася з Павлом Губенком, який запам’ятався їй своїми дотепами: «І не спало нiкому з нас тодi на думку, як i самому Губенковi, мабуть, що в майбутнiх недалеких роках буде знати його вся Україна, аж до самих Карпат як Остапа Вишню» (Г. Сокол).

Разом зі своїми друзями-письменниками вона зустрічалась у клубах «Кривий Джімі», «Льох мистецтва» та в інших місцях, де відбувалися авторські виступи. На одному з таких вечорiв у 1919 році народилася iдея про створення лiтературного журналу «Музагет», автором iдеї був, зi слiв Галини Журби, Юрiй Меженко, а назву подав Дмитро Загул. «Музагет» згуртував довкола себе тодiшнiх київських поетiв i письменників різних напрямків. Серед них Михайло Івченко, Якiв Савченко, Олекса Слiсаренко, Микола Терещенко, Лесь Курбас, Дмитро Загул та Вiктор i Нiна Дубровськi.

На жаль, вийшло перше (і останнє) число цього видання – «Музагет: Місячник літератури і мистецтва» (№ 1/3, Київ, 1919). У першому і єдиному випуску місячника літератури і мистецтва «Музагет» у 1919 р. Галина Журба друкує «Казку про смарагд», яку Андрій Ніковський називає найкращою річчю у збірнику і вважає, що це оповідання «нагадує повільне розмотування хитрого клубка кольорової нитки». До другого випуску журналу (№4-6) авторка подала свої поезії, проте йому не судилося побачити світ.  «Музагет» перестав існувати 1920 р. Більшість його членів пізніше репресували й знищили, а об'єднання затаврували як «буржуазно-націоналістичне». «У той важкий та голодний час випуск навiть єдиного числа журналу був вартий уваги як «своєрiдний документ часу». (Г. Сокол.)

У жовтні 1919 р. у видавництві «Сяйво» (Київ) виходить книга Галини Журби «Похід життя» – збірка всіх її оповідань, друкованих упродовж чотирьох років (1910–1913) в «Українській хаті». Серед них було одне нове, раніше не друковане, оповідання «Пісня на одній струні». В ній авторка прагнула глибше вникнути в життєві явища й процеси, показати їх у розвитку, трагічних конфліктах, гострих соціальних і морально-етичних схрещеннях. Галина Журба виразно тяжіє до психологічно-драматичного стилю, характерного для нової української новелістики. У збірці основними персонажами виступають селяни-хлібороби, панські наймити, бездомні бурлаки, самотні матері й батьки... Новели сповнені любов’ю й болем за людські страждання. Книжка була значним явищем в українській прозі того часу.

На початку травня Київ зайняли поляки, протримались тут недовго – 10 червня 1920 року вони покинули мiсто.

Цей день Галина Журба запам’ятала добре, вона, змiнивши свiй непромокальний офіцерський плащ на вечiрню сукню, «...пiшла до українського клюбу на Пушкiнську. І щоб побачитися зi знайомими, зорiєнтуватися в ситуацiї». За вечерею з В. Дубровським її вiдкликав Андрій Нiковський i порадив якомога швидше йти на станцiю й залишити Київ. Письменниця описує, як востаннє забiгла до своєї кiмнати й розгубилася: «Що ж тут забирати з собою? Рукописи, пам’ятки? Брати, щоб запропастити десь у дорозi. Адже ж лечу в невiдоме. А втiм... через мiсяць, можливо, повернемося. Може через два. Мiй практичний змисл виявляється в останнiй хвилинi, – беру милi листи вiд Бориса П. та зубну щiтку, ховаю за викоти своєї сукнi з чорного плюшу, золотої гiпюри й рожевого тюлю, i покидаю Київ назавжди» (Г. Сокол).

Так назавжди закінчився київський період її життя – разом з військами УНР і Польщі Галина Журба залишає Київ. Почалися етапи емігрантського життя письменниці на українських землях поза УРСР: Варшава, Тарнів, Рівне, Здолбунів, Львів, Криниця, знову Львів, Варшава, Німеччина, США.

Вона переїжджає у Польщу й опиняється спочатку у Варшаві, а згодом у польському таборі полонених українських вояків у Тарнові. Деякий час у Тарнові вона працює референтом у справах преси при Міністерстві закордонних справ УНР (1920-1922 pp.)., пише кілька сценічних картин, зокрема «Маланка» (Київ; Тарнів, 1922), «Метелиця» (Прага; Берлін, 1923), «В перельоті років» (Прага; Берлін, 1923). Євген Маланюк назвав «Маланку» та «Метелицю» «блискучими в своїй закінченості драматичними поемами». Апелюючи до громадськості він писав: «Десь в забутті й злиднях загасає письменниця значної міри Галина Журба». (О. Риверчук. Творчість Г. Журби: відродження прозової спадщини письменниці на Батьківщині).

Творчі здобутки Галини Журби цього періоду відносяться до так званого часу зрілості письменниці.

Потрапивши в Рівне на початку 1922 року до січня 1923 року вона працювала сестрою милосердя в одному з місцевих шпиталів. Її чоловік – Антон Нивинський (псевдонім Чекманівський, автор збірки оповідань «Віки пливуть над Києвом») брав активну участь у роботі Рівненського товариства «Просвіта» – тривалий час був почергово скарбником, секретарем, головою. Його ж згодом обрали послом сейму.

Ось як згадувала про свого чоловіка письменниця Галина Журба у передмові до другого видання повісті А. Чекмановського «Віки пливуть над Києвом» (Нью-Йорк: Наша Батьківщина. – 1964 р.): «…Один з найактивніших організаторів національно-культурного й політичного життя Рівенщини, рівенської «Просвіти»; довголітній член управи й секретар тієї останньої. Як громадський робітник, скромний і працьовитий, далекий від роблення будь-якої кар’єри на громадській ниві, проробляє довгі роки, поруч з іншими, цю «чорну», невидну роботу, яка згодом лягла в основу національно-політичного відродження Волині».

Деякий час Галина Журба (по чоловіку – Нивинська) була громадською бібліотекаркою у «Просвіті», читала лекції про історію українського народу та про природу рідного краю. У газеті «Боротьба», яка була випущена в Рівному 22 січня 1922 р. і конфіскована та заборонена, Галина Журба писала: «Мета наша – в думку нашого працюючого народу глибоко вкоренити почуття національної гідності, незалежності, самородності й віри у свої власні сили, і в цих засадах виховувати український нарід... Бо нічого не вартий той нарід, який культурно слабий, а політично не організований».

Навесні 1924 року Антон Нивинський з дружиною Галиною Журбою переїздять з Рівного до Здолбунова. Саме у Здолбунові вони відновили діяльність місцевої «Просвіти», співпрацювали з книгарнею «Відбудова», розповсюджували українські часописи, книги, створювали бібліотеки, читальні. У Здолбунові письменниця вимушена давати приватні уроки та отримувала літературну стипендію від Українського Громадського Комітету (Прага).Але навіть у таких умовах її талант не згаснув.

Найкращими творами письменниці того періоду можна вважати повісті «Зорі світ заповідають…» та «Революція йде…», опубліковані в 1930­х рр. у Львові в «Українській бібліотеці», яку видавав Іван Тиктор. На той час вони вийшли чималими накладами – 5 тисяч примірників. Твори отримали схвальні відгуки. А про Галину Журбу в Західній Україні почали говорити як про одну з найталановитіших тогочасних українських письменниць. Захопленою рецензією відгукнувся на повість «Зорі світ заповідають» відомий поет і критик Євген Маланюк: «…Хочеться вірити, що в міру виходу нових частин, твір Галини Журби відіграє ту ж переломову в розвитку нашої прози ролю, що її в польській літературі доконує нині Марія Домбровська тетралогією «Ночі і дні». Всі внутрішні дані для цього Галина Журба має».  Повість, яка показує картини дореволюційного побуту волинського села, займає своєрідне місце у літературі. Вона була надіслана на конкурс «Українська Бібліотека», яка тільки з формально-технічних причин не була відзначена першою нагородою. Але за цю повість письменниця була нагороджена премією Львівського Товариства Письменників і Журналістів. Перевидань своїх повістей Галина Журба так і не дочекалася. Тільки у 2011 році вперше в Україні у серії «Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука в Рівному» окремими книгами вийшли повісті Галини Журби «Зорі світ заповідають…» та Антона Нивинського «Віки пливуть над Києвом», і читачі сьогодні мають змогу відкрити для себе цих талановитих письменників. Повість Галини Журби «Зорі світ заповідають...» була й залишається одним з кращих творів про Волинь. Їй і сьогодні  по праву належить чільне місце в українських книгозбірнях.

1925 pік приніс родині тяжкі випробування – Галину Журбу та її чоловіка було заарештовано польською поліцією. Звинувачувалися вони в антидержавній діяльності: спочатку – в «комуністичній» (доказом були деякі «червоні» видання, виявлені при обшуку), потім – в українській націоналістичній. Врешті слідство було припинене, але подружжя опинилось під наглядом поліції.

Переслідуване польськими властями за національно-патріотичну діяльність, письменницьке подружжя у 1933 році було змушене виїхати до Львова. Саме у Львові був надрукований великий прозовий твір Галини Журби «Зорі світ заповідають» – першої частини її «Хроніки одного села».  Львівський період творчості Галини Журби – це напружена праця над продовженням «Хроніки» – «Революція йде» (1937). Як згадувала письменниця Оксана Керч, вихід книг «Революція йде» став значною подією в літературному житті Львова: «…Без перебільшення можна назвати Галину Журбу провісником процесів, що починали добу культурного відродження і одночасно добу кривавої московської розправи з нашою культурою».

У цей час (1937) письменниця пише свій сенсаційний роман «Доктор Качіоні», який вийшов друком у Кракові в 1943 році. Це історія трагічного кохання, переплетена інтригами, зрадами і плітками. Події повісті розгортаються на західній Україні, у невеликому містечку в часи Першої світової війни. Цей мелодраматичний бестселер часу війни, сьогодні можливо і втратив свою сенсаційність, але читається, наче сучасний. У ті часи цією книжкою зачитувалася уся українська еміграція після війни.

У 1944 році Галина Журба разом із своїм чоловiком Антоном Нивинським оселяється у Варшавi, де жили її родичі з Домбровських. Вони займали на той час у Польщі високі державні посади, можна було попросити у них прихистку і не знати горя та біди. Але вона відмовилася від цієї можливості. Пiсля смертi Антона Нивинського у 1947 році, письменниця вимушена була емігрувати спочатку у Німеччину, а потім переїхала в Америку у Філадельфію.

Вже в Америці вона написала дві книжки, що стали головним здобутком її літературної праці: це автобіографічна розповідь «Далекий світ», що вийшла першим виданням в Буенос-Айресі в 1955 р., а другим в 1978 р. в Нью-Йорку, і роман на тлі історії «Тодір Сокір» (1967) як перша частина задуманої трилогії. 

Обидві книжки – це картина життя отого «далекого світу», з якого вийшла письменниця, коли упадав старий порядок з чужим панством і селянським бунтом, і в революції творився новий світ, в якому й Україна вимагала свого місця на землі. З огляду на похилий вік письменниці, це була кропітка повільна праця. У вступному слові до «Далекого світу» Галина Журба зазначає: «Життя само – найкращий повістяр, найхимерніший фантаст і поет. Хочу писати його таким, яким воно було». Саме оце бажання та вміння писати життя таким, яким воно було, надає творам Журби поруч із життєвою реальністю – реальність мистецьку.

В автобiографiчній розповiді «Далекий свiт» письменниця спробувала викласти iсторiю свого роду та власного дитинства. Сама назва твору свiдчить про те, що авторка творила свiт своїх спогадiв далеко від України. За висловом самої Галини Журби, «це справжня повiсть про справжнiх людей. Повiсть не модерна, писана не модерним стилем, допасованим до самої доби. Повiсть далека вiд сучасностi, як сама доба». Ці два романи виносять Галину Журбу на перше місце між еміграційними письменниками та увійдуть у класику української літератури. Серед українців у діаспорі 1950-1970 pоків Галина Журба була чи не найбільш читаною. Вона вперто вимагає, щоб її твори друкувалися тільки її власним правописом, бо вважає його найдосконалішим. Досліджуючи життя Галини Журби в еміграції, дослідники її творчості дізнаються ще один її псевдонім – Маврикій Іден.

Багато її творів були загублені з часом, але перед самою смертю вона ще пробує писати. «Досі ненадрукованими є: автобіографічні нотатки «Київ», мемуарні записки «Були ми колись» (записи Галини Журби про своє життя в 1922–1945 рр. у Західній Україні і в Польщі), низка нарисів «Комплекс рабства», що перегукуються з відомими «Листами» В. Липинського, а також майже завершена друга частина роману «Тодір Сокір», що залишилася в машинописі». Також Галина Журба тісно співпрацювала з Нью-Йоркським журналом «Our Life» («Наше життя»), у якому, поруч з поезіями Лесі Українки, Олени Теліги, фрагментами зі «Щоденника» Ольги Кобилянської, творами Софії Парфанович, Наталі Костецької, працями Оксани Лятуринської, Наталі Забіли та інших відомих українських літературних діячів, неодноразово друкувала свої вірші. Для прикладу, в березні 1953 р. у третій частині випуску «Нашого життя» опубліковано поезію «Вулиці», написану 1946 р. у місті Штетин (Німеччина); в жовтні 1974 р. у дев’ятій частині випуску «Нашого життя» – поезію «Прийде» (Ольга Риверчук).

«Вкотре переконуємось у щирій патріотичності й глибокій самосвідомості письменниці. Галина Журба була однією з членів-основоположників об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово» в еміграції. Засноване 26 червня 1954 р. в Нью-Йорку, як продовжувач творчо-організаційних та ідейних настанов свого європейського попередника – Мистецького українського руху (МУРу), ОУП «Слово» згуртувало письменників-емігрантів. Цілком закономірним є те, що ідея об’єднання українських письменників на американській землі у професійну організацію виникла після переселення митців з Європи, головна хвиля якого припадає на 1949 р. Крім того, авторка активно сприяла виданню збірника «Слово» за кордоном. В останні місяці свого життя Галина Журба все ще працювала над другою частиною «Тодора Сокора», активно піклувалася виданням другого тому «Далекого світу». Її часто відвідували Остап і Марта Тарнавські, Іван та Олена Коровицькі, Оксана Керч з чоловіком Володимиром Кулішем та багато інших. У колі найближчих друзів і колег по перу письменниця відсвяткувала своє 90-річчя. Галина Журба померла 9 квітня 1979 р. у Філадельфії (США). 13 квітня в похоронному закладі Івана Гасина відправлявся парастас. Ховали письменницю наступного дня на цвинтарі Саут Баунд-Бруку (містечко в США) – ліворуч від храму св. Андрія Первозванного, в ряді, де поховано багато видатних українських постатей: письменників, учених, митців, військових, духовних осіб і політиків. Після похорону, немов висловлюючи почування зібраних, артистка Євдокія Дичко-Блавацька задумано промовила: «Це перша людина такого віку, про яку слід сказати, що вона передчасно померла…» (Ольга Риверчук).

Помітно схвильований Остап Тарнавський, звертаючись до присутніх, а їх було дуже мало, сказав, що покійниця не бажала промов на її похороні. Він прочитав бентежливі рядки одного вірша Галини Журби (дехто тоді уперше довідався, що вона також інколи писала вірші).

«Галина Журба… була непохитним авторитетом, честю і совістю української еміграції. Не признавала жодних компромісів з комуністичним режимом. Тому наприкінці життя і стався її ідейний розрив з більшістю заокеанських емігрантів-українців. Письменниця не могла змиритися з їхнім угодництвом, схильністю до визнання успіхів національної політики радянської України та СРСР загалом. Саркастично вона оцінює в 1970-ті роки успішні й часті зарубіжні гастролі українських ансамблів пісні і танцю, бандуристів, естрадних виконавців, вбачаючи у цьому лише пропагандистську приманку для легковірних, декорацію, якою намагаються заретушувати заслання Василя Стуса та інших інакодумців, розп’яття Івана Дзюби та його праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» тощо. Цей комплекс полегшеного, «невинного» сприйняття «землячками» дійсності вона називає в одній зі своїх брошур вбивчо: Хохляндія!

Велика письменниця Галина Журба помирала не просто в страшенних злиднях, у холодній мансарді злидарського міського кварталу; вона ішла з життя, зазнавши гіркого розчарування в «борцях за українську національну ідею», що оточували її. Гіркота була такою великою і незвичайною, що 90-річна жінка письмово заповідала свій труп для дослідів в анатомічному театрі. На щастя, друзі цього пункту заповіту не виконали. На могилі Галини Журби вони у вигляді надгробка поставили пам’ятник її кращій книзі: «Далекий світ». Письменницю поховали в чужинецькій американській землі поруч із такими гігантами українського слова, як її щирий друг по життю і літературі Улас Самчук, поети Євген Маланюк, Тодось Осьмачка» (Михайло Каменюк. Стежками…).

У 2012 році в культурно-мистецькому житті Вінниччини відбулася важлива подія: на місці колишнього хутора Олександрія поблизу села Соболівки було відкрито меморіальний комплекс видатної землячки Галини Журби. Напередодні святкування 125-річчя видатної землячки районною владою Теплика Винницької області започатковано щорічну літературну премію імені Галини Журби за поширення української національної ідеї у світі засобами художнього слова і культури. Після довгих років вимушеного замовчування вона повернулася в слові і пам’яті на рідну землю. 

Література про життя та творчість Галини Журби

Журба Г. Далекий світ : автобіогр. розповідь / Г. Журба. – Львів : Вид-во Коць, 2000. – 372 с.

Журба Г. Зорі світ заповідають : повість / Г. Журба. – Рівне : Азалія, 2011. – 132 с. – (Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука в Рівному, № 14).

Журба Г. Тодір Сокір. Кн.1: На тлі історії / Г. Журба. – Нью-Йорк : Наша Батьківщина, 1967. – 336 с.

Журба Г. Доктор Качіоні : роман / Г. Журба. – Київ : Апріорі, 2017. – 248 с.

Тарнавський О. Галина Журба / О. Тарнавський // Українське слово : хрестоматія укр. літ. та літератур. критики ХХ ст. – Київ : Рось, 1994. – Кн. 1. – С. 459–467.

Погребенник Ф. Галина Журба / Ф. Погребенник // Історія української літератури ХХ століття : у 2-х кн. / за ред. В. Г. Дончика. – Київ : Либідь, 1998. – Кн. 2. – С. 243–245.

Творчість Галини Журби і міжвоєнна доба в українській літературі : до 125-ї річниці від дня народження письменниці : зб. наук. пр. Вип. 3 / Вінниц. держ. педагог. ун-т ; голов. ред. І. Є. Руснак. – Вінниця : Планер, 2014. – 537 с.

Дем’янчук Г. Галина Журба: «Земля волинська під зажуреним небом» / Г. Дем’янчук // Воскреслі для життя : літературні силуети. – Рівне : Оріана, 1998. – С. 14–21.

Козак С. Галина Журба / С. Козак // Козак С. Б. Волинська літературна еміграція : корот. бібліогр. довід. / С. Б. Козак. – Київ : Укр. письменник, 2012. – С. 29–30.

Козак С. Журба Галина / С. Козак //Козак С. Розсіяні по світах : волин. літератур. еміграція : корот. бібліогр. довідник. – Київ : Архів діаспори, 2007. – С. 22–23.

Нагорна І. Антін Нивинський та Галина Журба. Воскреслі імена / І. Нагорна // Наукові записки / КЗ «Рівнен. обл. краєзн. музей» РОР. – Рівне, 2013. – Вип. ХІ. – С. 118-120.

Крупка М. Модель жіночої соціалізації у повісті Галини Журби «Зорі світ заповідають» / М. Крупка // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : зб. наук. пр. Рівнен. держ. гуманітар. ун-ту. – Рівне : РДГУ, 2015. – Вип 21. – С. 89-101.

Журба Г. Казка про Змарагд / Г. Журба // Дивослово. – 2012. – № 10. – С. 59–63.

Журба Г. Від «Української хати» до «Музагету» (Люди й події) / Г. Журба // Україна. – 1990. – № 45. – С. 130–131.

Журба Г. Від «Української хати» до «Музагету» (Люди й події) // Україна. – 1990. – № 46. – С. 132– 134.

Журба Г. Від «Української хати» до «Музагету» (Люди й події) // Україна. – 1990. – № 47. – С. 135–137.

Керч О. Галині Журбі 85 років / О. Керч // Визвольний шлях. – Лондон. – 1973. – Кн. 12. – С. 205.

Погребенник Ф. Правда справжнього митця / Ф. Погребенник // Україна. – 1990. – № 45. – С. 129.

Шевчук В. Похід життя Галини Журби / В. Шевчук // Українська мова і література в школі. – 1990. – № 5. – С. 27–36.

Радіонова Н. Далекий світ – рідний світ української письменниці Галини Журби / Н. Радіонова // Погорина. – 2010. – № 12/13. – С. 396-398.

Сивокінь Г. Сучаснiсть української лiтератури в iсторичнiй перспективi / Г. Сивокiнь // Слово i Час. – 2001. – № 1. – С. 20-28.

Андрусів С. Ім’я гелленiв. Про нацiональний характер українцiв / С.Андрусiв // Дзвiн. – 1993. – № 10–12. – С. 101-106.

Шумило Н. Ідейні та поетикальні прикмети ранньої прози Галини Журби / Н. Шумило // Дивослово. – 2012. – № 10. – С. 55-59.

Каменюк М. Повертайся, Журбо! : [біографічні дані Галини Журби] / М. Каменюк // Київ. – 2013. – № 7/8. – С. 145-147.

Козак С. Волинська літературна еміграція на сторінках газети «Українські вісті» (1945–2000) / С. Козак // Вісн. Книжк. палати. – 2011. – № 12. – С. 1–4.

Логвиненко О. Між заходом сонця та сходом місяця : Пішла в «похід життя» Галина Журба / О. Логвиненко // Літературна Україна. – 2000. – 9 листоп. – С. 8.

Мафтин Н. Імператив національної ідетичності у прозі Галини Журби / Н. Мафтин // Слово і час. – 2008. – № 12. – С. 39-46.

Повернення Галини Журби // Слово і час. – 1994. – № 1. – С. 90–91.

Погребенник Ф. Мемуари Галини Журби / Ф. Погребенник // Визвольний шлях. – 1998. – Кн. 11. – С. 1469–1472.

Сокол Г. Повернення забутої письменниці: Галина Журба / Г. Сокол // Слово і Час. – 2011. – № 7. – С. 90-94.

Сокол Г. Сторінки біографії Галини Журби / Г. Сокол // Дивослово. – 2012. – № 10. – С. 50-54.

Савченко С. Письменниця далекого світу : до 130-річчя від дня народження Галини Журби / С. Савченко // Дати і події : календар знаменних дат. – Київ, 2018. – № 2. – С. 124-127.

Василишин О. Творчість Галини Журби в дискурсі еміграційної критики / О. Василишин // Українська мова й література в школах України. – Київ, 2017. – № 2. – С. 8-12.

Нагорна І. Свіча пам’яті / І. Нагорна // Волинь. – 2011. – 8 лип. – С. 3.

Електронні ресурси:

Творчість Галини Журби і міжвоєнна доба в українській літературі [текст] : до 125-ї річниці від дня народження письменниці : зб. наук. пр. – Вип. 3 / Ред. колегія: І. Руснак (голов. ред.), О. Баган (заступ. голов. ред.), М. Васьків та ін. – Вінниця: Планер, 2014. – 536 с. – (Серія «XX століття: від модерності до традиції») [Електронний ресурс] // Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського : сайт. – Режим доступу: https://vspu.edu.ua/science/art/a113.pdf. – Назва з екрана.

Галина Журба (1888-1979) [Електронний ресурс] // allbest.ru : сайт. – Режим доступу: https://revolution.allbest.ru/literature/00860189_0.html. – Назва з екрана.

Вельможко В. «Зажурилась» літературою в Одесі [Електронний ресурс] / В. Вельможко // Спілка мариністів міста Одеса : сайт. – Режим доступу: http://vspm.od.ua/zazhurilas-literaturoyu-v-odesi/. – Назва з екрана.     

Подолинний А. М. Голос української крові, українського духу : до 130-річчя від дня народження Галини Журби [Електронний ресурс] А. М. Подолинний // Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. Л. Тімірязєва : сайт. – Режим доступу: http://www.library.vn.ua/publications/2017/zpd_Vin2018/zpd_Vin2018_37.html. – Назва з екрана.

Риверчук О. Творчість Галини Журби : Відродження прозової спадщини письменниці на Батьківщині [Електронний ресурс] // Національний університет «Острозька академія» : сайт. –Режим доступу: https://histj.oa.edu.ua/articles/2013/n21/11 - ТВОРЧІСТЬ ГАЛИНИ ЖУРБИ ВІДРОДЖЕННЯ ПРОЗОВОЇ СПАДЩИНИ ПИСЬМЕННИЦІ НА БАТЬКІВЩИНІ.pdf. – Назва з екрана.

Присяжна О. Д. Топос «далекого світу» в творчості Галини Журби [Електронний ресурс] / О. Д. Присяжна, Л. В. Солодар // Вінницький національний технічний університет : сайт. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/10_DN_2014/Philologia/8_164552.doc.htm. – Назва з екрана.

Каменюк М. З Журбою пам’ять обнялась [Електронний ресурс] /М. Каменюк // Моя Отчизна : сайт. – Режим доступу: http://moyaotchyzna.com.ua/2018/02/10/z-zhurboyu-pam-yat-obnyalas-2/. – Назва з екрана.

Журба Г. Черешні [Електронний ресурс] // Шкільні твори з української мови та літератури : сайт. – Режим доступу: http://www.uatvory.ru/2014/08/chereshni.html. – Назва з екрана.

Головкіна В. Сподівалася повернутися [Електронний ресурс] / В. Головкіна // Кримська світлиця : сайт. – Режим доступу: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6713. – Назва з екрана.

Модерністська проза Галини Журби [Електронний ресурс] //Бібліотека online : сайт. – Режим доступу: http://bo0k.net/index.php?p=achapter&bid=20682&chapter=1. – Назва з екрана.

Нагорна І. Антін Нивинський та Галина Журба. Воскреслі імена [ Електронний ресурс] / І. Нагорна // Слово Просвіти : сайт. – Режим доступу:  http://slovoprosvity.org/2013/06/20/антін-нивинський-та-галина-журба-воск/. – Назва з екрана.

Нагорна. І. Свіча пам’яті. Галина Журба [Електронний ресурс] / І. Нагорна // Волинь : сайт. – Режим доступу: http://volyn.rivne.com/ua/1432. – Назва з екрана.

Журба Г. Далекий світ. Копистенські [Електронний ресурс] / Г. Журба // Дівчата райської яблуні : сайт. – Режим доступу: http://www.divczata.org/en/galina-zhurba-dalekii-svit-3.html. – Назва з екрана.

Нагорна І. Антін Нивинський та Галина Журба [Електронний ресурс] / І. Нагорна // Музейний простір : сайт. – Режим доступу: http://prostir.museum/ua/post/30414. – Назва з екрана.

Головкіна В. Галина Журба [Електронний ресурс] / В. Головкіна // Теплик-life : сайт. – Режим доступу:  http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/index/galina_zhurba/0-13. – Назва з екрана. 

Данілова Д. Галина Журба. Доктор Качіоні [Електронний ресурс] / Д. Данілова // Книжкова шафа. Літературний проект : сайт. – Режим доступу : https://book-case.in.ua/2017/04/13/галина-журба-доктор-качіоні/. – Назва з екрана.

Біографія Галини Журби [Електронний ресурс] // Only Art : сайт. – Режим доступу: https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/zhurba-galyna-biografiya/. – Назва з екрана. 

Журба Г. Твори [Електронний ресурс] / Г. Журба // Український центр : сайт. – Режим доступу: http://www.ukrcenter.com/Література/19210/Галина-Журба/. – Назва з екрана.

Галина Журба. (Біографія) [Електронний ресурс] // Теплицька районна державна адміністрація Вінницької області : сайт. – Режим доступу: http://www.teplykrda.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2162&Itemid=329. – Назва з екрана.

Сокол Г. Сторінки біографії Галини Журби [Електронний ресурс] / Г. Сокол // Дивослово : сайт. – Режим доступу: https://dyvoslovo.com.ua/wp-content/uploads/2016/03/13-1012.pdf. – Назва з екрана.    

Тарнавський О. Галина Журба. Рушійна сила об’єднання «Слово» [Електронний ресурс] / О. Тарнавський // Слово : сайт. – Режим доступу: http://www.ukrlit.net/article1/1623.html. – Назва з екрана.

Олена Кудіна