Давно с тобой сроднился я, Волынь:

Люблю я золотых полей просторы.

Люблю луга, где разлилась Горынь,

Твои яры, холмы, леса и горы;

Люблю, когда звонят колокола,

И песен звук, то грустный, то веселый;

В былых годах великие дела;

И по полям разбросанные села.

Я селам шлю привет и городам…

Но Ровно-град – всех городов мне ближе, –

Ему слова я лучшие отдам,

Ему и кланяюсь я ниже…

(Збірка «Золотые поля»)

Це вірш Івана Куліша, мудрого вчителя і талановитого поета, життєве кредо якого було – мріяти і любити, знати і вчити, відчувати красу і дарувати її іншим.

У свій час відомий, але сьогодні несправедливо забутий педагог, біолог, поет, громадський діяч і загалом творчо обдарована особистість Іван Куліш – хоч і був українцем за походженням, але писав російською мовою. Поетична спадщина митця, створена у той час, коли він жив на Волині, у Рівному, досі не стала об’єктом всебічного наукового осмислення. Впродовж життя, а це дев’яносто років, він створив великий архів. Щоправда ним особливо ніхто не цікавився, поки документи не потрапили до рук його онуки – Ірини Всеволодівни Куліш-Лукашевич. Тільки у 1998 році вона звернулася до цієї теми і вирішила вивчити дідусеві щоденники й папери. В них вона знайшла багато відомостей про його друзів, знайомих, історію міста, історію Волині. Насамперед, звичайно ж, хотіла більше дізнатись і написати про діда.

Життєві та літературні пошуки Івана Куліша – поета першої половини ХХ століття, актуальні і сьогодні. Наші сучасники, як і люди, що жили сто років тому, знаходяться у таких же непевних соціальних і духовних умовах. Так само не завжди є відповіді на запитання, які поет озвучував і у своїх віршах.

Наша бібліотека проводить велику роботу по збереженню та популяризації культурної спадщини Рівненщини, відкриваються нові сторінки літературного життя міста, з’являються нові наукові дослідження, відкриваються нові архівні дані… І якщо громадська і педагогічна діяльність Івана Хомича Куліша вже були належним чином оцінені ще за життя, можливо, саме зараз настав час і для його віршів – яскравих, ліричних і мудрих одночасно. Ця віртуальна виставка складається зі спогадів, статей про вчителя і поета з великої літери.

Зі статті Галини Данильчук «Коріння учительського роду Кулішів» 

Іван Хомич Куліш народився в містечку Шостка Чернігівської губернії у 1873 році у сім’ї кантоніста (звільненого з кріпосної неволі учасника Севастопольської оборони). Він був одинадцятою дитиною в багатодітній сім’ї і годі було сподіватися на одержання пристойної освіти. Вже у шестирічному віці разом з батьком він ходив на роботу на шосткінський пороховий завод. Однак, щасливий випадок звів семирічного хлопця із людиною високих моральних цінностей – князем Миколою Миколайовичем Неплюєвим, який саме тоді за власний кошт організував на хуторі Воздвиженськ сільськогосподарську школу, а вихованці (перших було лише 7 хлопчиків) згодом об’єдналися у Хрестовоздвиженське православне братство. Навчання і виховання тут було всебічне: окрім основних предметів, учні глибоко вивчали Закон Божий, літературу, музику, образотворче мистецтво, іноземні мови.

Закінчивши у 1892 році школу, Іван Куліш склав при Глухівській гімназії іспити на право педагогічної діяльності і одержав посаду викладача молодшого курсу у Воздвиженській сільськогосподарській школі. За розповіддю його онуки Ірини Всеволодівни Куліш, – викладацька робота була покликанням діда, оскільки він мав для цього усі необхідні якості: доброту і любов до дітей, порядність і глибоку відданість, а головне – постійну потребу в нових знаннях, яку зберігав до глибокої старості. Десять років працював Іван Хомич Куліш на педагогічній роботі у Воздвиженській школі.

Іван Куліш Воздвиженськ, 1892 

У 1902 році у Воздвиженськ завітав волинський меценат барон Федір Рудольфович Штейнгель, який у своєму маєтку в с. Городок, що поблизу Рівного, започаткував освітні і культурні заклади, активно займався благодійництвом і просвітительством. Він і запропонував одному із випускників Воздвиженської сільськогосподарської школи переїхати до Городка і стати вчителем новоствореного училища аграрного профілю.

Те, що Федір Штейнгель звернувся по допомогу в організації школи до князя М. М. Неплюєва не є випадковою обставиною. Адже він мріяв про організацію школи високого рівня і дуже скрупульозно й прискіпливо добирав для школи педагогічні кадри.

На заклик барона Іван Хомич радо відгукнувся, хоча на той час вже був одружений і мав доньку Лідію. Дружина Куліша – Надія Олександрівна Августинович, також була вихованкою сільськогосподарської школи. Вона була дворянського походження, але попри заборону батьків, у 1883 році залишила своє «дворянське гніздо» у селищі Ічня заради Воздвиженського братства. Вона стала однією із перших випускниць Воздвиженської жіночої школи. Разом з нею вчилися дві молодші сестри – Ольга та Дарія (Дарина). Батьки-дворяни звичайно були проти такого рішення дітей, адже у братстві були в основному сільські діти.

Коли Іван і Надія Куліші вирушили на Волинь, то забрали з собою і молодших сестер Августиновичів. До цього часу в шкільному музеї Городоцької школи зберігаються документи, які засвідчують, що там працювали вчителями сестри Надія, Ольга і Дарія Августиновичі. До батьків вони вже не повернулися. У 1908 році в Городку у родині Кулішів народжується син Всеволод і його хрещеним батьком став барон Штейнгель.

Онука Івана Куліша, педагог, письменниця та краєзнавець Ірина Лукашевич-Куліш є хранителькою унікального фотоархіву родини волинських Штейнгелів. Вона розповідала, що її дід багато років працював разом із бароном, тому пані Ірина і досі зберігає теплі спогади про Федора Рудольфовича, членів його родини та благодійницькі справи, який вершив цей меценат.

Зі спогадів Ірини Куліш-Лукашевич

«Мій дід Іван Хомич Куліш переїхав до Городка на запрошення барона Штейнгеля. До цього він понад 10 років працював в аграрній школі у князя Неплюєва у Воздвиженську, на території тодішньої Чернігівської губернії (нині це Сумська область). На той час це був потужний осередок просвітницької діяльності, де селянських дітей навчали аграрній науці ще з 80-х років ХІХ сторіччя. І барон Штейнгель, маючи намір побудувати в Городку подібну до Неплюєвської сільськогосподарську гімназію, почав запрошувати звідти викладачів. Таким чином, з 1902 року родина Кулішів прижилася на цих землях, і багато років мій дід присвятив педагогічній діяльності, очоливши 2-класне Городоцьке училище аграрного спрямування.

Барон Штейнгель був надзвичайною особистістю, прогресивним діячем величезного масштабу, і так само, як для городоцьких селян, для мого діда він був потужним авторитетом і кумиром. Вони з бароном були майже однолітками і добрими друзями, а наші родини довгий час підтримували теплі зв’язки. І навіть коли у 1920 році, після передчасної смерті дружини Іван Куліш переїхав до Рівного, доля раз у раз зводила шляхи наших сімейств.

Барон пообіцяв дідові дати йому повну свободу дій. Тож він мав право вибудувати свої навчальні програми на базі неплюївських.

Дідова сім’я поселилася в Городку навпроти школи, за межами острова, де жили вчителі. Цей будинок зберігся до нашого часу. Дід був завідуючим школи, а бабця викладала рукоділля. Згодом дід, який мав літературні і поетичні здібності, став викладати російську мову, біологію, агрономічні науки, які в інших школах не викладалися. У Городоцькій школі вчилися хлопчики і дівчатка старші 12-ти років».

Зі статті Галини Данильчук «Коріння учительського роду»

Іван Хомич Куліш розділяв і підтримував усі ініціативи і починання барона. Вони разом збирали колекцію першого на Волині музею, який був створений у Городку. Надія Олександрівна Куліш була прекрасною майстринею вишивки і рукоділля. Саме вона копіювала зібрані зразки народних волинських і поліських вишивок.

У Івана Хомича були унікальні здібності до малювання і на його уроках з ботаніки учні мали чудові взірці необхідного учбового матеріалу, виготовленого вчителем. Він оволодів унікальною професією таксидерміста і виготовляв опудала різних птахів, які зберігалися в кабінеті біології. Деякі збереглися до нашого часу. Придбавши фотоапарат, учитель зафіксував сотні миттєвостей з життя Городка, баронської сім’ї, школярів, неповторну красу околиць, Вишневу гору, річку Устю. А ще він довіряв своє серце скрипці, яка в його руках то плакала, то ридала».

Завдяки Воздвиженську Іван Хомич мав основи музичної освіти, грав на скрипці. При школі діяв хор, яким він також деякий час керував. Пізніше цей колектив став відомим на Волині.

Зі спогадів Ірини Куліш-Лукашевич

«У Городку дід працював до 1918 року, і, можливо, й далі ще б залишався, але померла бабця і він попросив барона відпустити його у Рівне. Між подружжям Кулішів була велика любов і горе втрати було дуже великим. Бабцю поховали в Городку на сільському кладовищі. Барон відпускав діда з неохотою, але з розумінням».

Горе поета відобразилося у віршах того періоду: «Я ушел далеко от людей…», «На кладбище», «Я погасил свечу» та ін. Іван Куліш так більше і не одружиться, і не влаштує особисте життя. 

Зі статті О. Качмарського «Актуальний Куліш»

«Ранняя смерть горячо любимой жены совпала с трагедией глобальной – смутным временем Русской революции и гражданской войны, в результате которой Волынь вошла в состав Польши. Но нет худа без добра: трагические события обернулись для Ивана Кулиша тем, что он стал поэтом. В его стихах отразились чувства человека, утратившего жену и Родину, но приобретшего понимание высшего небесного смысла».

Переживши особисту трагедію (смерть дружини) і драматичні події Першої світової і Громадянської війни, Куліш раптом виявляється емігрантом – Волинь входить до складу II-ї Речі Посполитої.

Зі спогадів Ірини Куліш-Лукашевич

«… з 1919 року Іван Куліш поселився у Рівному. Із двома малими дітьми став жити на вул. Скорупки (тепер вул. 24 Серпня). Там був цілий комплекс будинків німця графа Рільке, хорошого знайомого барона Штейнгеля. Рільке здавав будинки в оренду і запропонував діду бути управителем його будинків у Рівному, а за це дав йому в користування особняк. У діда ніколи не було своєї нерухомої власності. Можливо тому ми й не були вивезені радянською владою…

Працював тоді дід інспектором народних училищ, одночасно викладав російську мову й біологію у реальному училищі. Діти почали навчання: Всеволод – у реальному училищі, Лідія – у жіночій гімназії».

У 1923 році у Рівному було створено Рівненське православне благочинне товариство (РПБТ), яке ставило за мету об’єднання православної місцевої інтелігенції для надання допомоги нужденним у Рівному. Природна спонука порядної людини – бути корисним для слабших. У першу чергу – учням гімназії, які не мали змоги оплачувати навчання (фактично третина учнів гімназії навчалася за рахунок коштів РПБТ).

Відомо, що однією з перших справ РПБТ було будівництво окремого приміщення російської приватної гімназії на вулиці 13-ї дивізії (тепер вул. С. Петлюри). Воно відбулося за рахунок благочинних внесків і головним фундатором став барон Штейнгель Ф. Р. За рекомендацією Штейнгеля, Іван Хомич переходить на роботу до гімназії, де і працював до 1939 року. У той час вона була осередком культурно-просвітнього життя повітового міста.

Іван Хомич Куліш був активним членом гімназичного осередку ВПБТ. Зібрання, виставки, благочинні костюмовані бали, літературні та музичні вечори, доповіді, вистави у замку Любомирських – ось неповний перелік заходів цього товариства. Вечори були платними – кошти передавалися на благодійні акції. Членами товариства були лікар Н. Прохоров, адвокати С. Я. Панченко та Є. Сеницький, перший директор російської гімназії Б. Л. Юшкевич, викладачі гімназії С. Г. Лобачевський та художник Г. Косміаді, інженер М. Богданович, предводитель дворянства Рівненського повіту Д. Ф. Андро, С. Новицький, Г. Масловська та ін.

При товаристві діяв літературний гурток, бібліотека російської книги, «Світлиця» для проведення різних заходів. Зібрання влаштовувалися і у гостинній залі дому Івана Куліша – читали вірші, обговорювали нові твори, чаювали. Постійним відвідувачем цих зборів був і Георгій Косміаді.

З книги Галини Данильчук «Рівне в долях його мешканців» 

«У 1929 році Іван Хомич Куліш надсилає свій вірш «Задачи» на конкурс, який організував Союз російських письменників у Варшаві й одержує за нього першу премію. У 1934 році на конкурсі за «Вінок сонетів» йому знову була присуджена перша премія. Автор одержує схвальний відгук відомого поета Івана Буніна, а у дарунок – його книгу з дарчим написом, яка сьогодні є безцінною реліквією родини Лукашевичів-Кулішів. Визнання окрилювало і спонукало до нових творчих пошуків. З відомим російським письменником Іван Куліш буде листуватися до 1939 року. У 1938 році у Львові вийшла перша книга вчителя Куліша «Золотые поля». Це душевна щира лірика, де кожен зможе знайти щось своє особисте, сокровенне – і тугу, і радість, і красу природи, і любов, і розчарування. Його віршами зачитувались, їх переписували у свої альбоми рівненські учні, його лірика була близька і зрозуміла поколінню довоєнних часів».

Зі спогадів І. Куліш-Лукашевич відомо також про лист-відгук І. А. Буніна на поему Івана Куліша «Св. С. Радонежский».

Звернувшись до книги Івана Куліша «Золотые поля», можна побачити цілий ряд віршів, присвячених колегам з рівненського літературного гуртка – поети А. Кондратьєв, Є. Вадимов, К. Оленін, В. Рудич, Л. Сеницька, В. Сорокіна, А. Май, Т. Соколова та ін. Усі вони представлені в книзі «Антология русской поэзии в Польше», яка видається у Варшаві 1937 року. Книга налічує 35 імен російських поетів-емігрантів 1920-1930-х років ХХ ст., які виїхали на територію Волині від революції 1917 року. Є там ім’я та вірш Івана Хомича Куліша:

Іван Куліш був членом «Спілки письменників та журналістів Польщі». Саме з початком його «вимушеної еміграції» Куліш стає відомий як поет, що регулярно друкує свої поезії та статті з теорії літератури на сторінках газет та журналів російської еміграції у Польщі – «За свободу!», «Волынское слово», «Звено», «На рубеже», «Родное слово», «Меч», «Наше время» та ін.

«Кулиш, один из активнейших участников Русского литературного кружка Русского общества, поэт, педагог, общественный деятель, в отличии от многих избежал тюрьмы, лагеря или казни, как поэт для советской власти не существовал. Пожалуй, о Кулише следует говорить как о ярком авторе бунинской линии… Трагедия этого эмигрантского пласта требует еще осмысления». (З рецензії Д. Давидова «Вынужденный эмигрант» (Книжное обозрение, № 45, 2008).

Після включення Західної України до складу Радянського Союзу у 1939 році припинилась діяльність РПБТ, піддалися репресіям активісти, йшли обшуки. Їм ставили у провину те, що вони були членами білогвардійської терористичної монархічної організації, яка керувалася з Парижу чи Белграду. Іван Куліш знищує частину свого дорогоцінного архиву і також чекає арешту. Але доля розпорядилася інакше…

Йому запропонували роботу вчителем молодших класів. Він не був, як  багато інших російських емігрантів у Польщі, репресований органами НКВС.

Але його поетичні заслуги абсолютно ігноруються новою владою – його релігійно-романтичні традиції були чужими добі соціалізму. На той час всюди акцентувалось про великі будівництва, соціалістичні досягнення, видатних керманичів, а в поезіях Куліша – світ природи, близькість до неї, людина, її емоції та почуття, туга за Батьківщиною, біблійні мотиви, народна міфологія… Вони перекликалися з рядками російських поетів ХІХ століття – Ф. Тютчева, А. Майкова, Я. Полонського, О. Кольцова, О. Плещеєва, А. Фета…

З того часу вірші його більше ніколи не друкувалися. Все написане ним з 1940 по 1960-ті роки залишилось у рукописах для близьких та рідних, які сподівалися на відновлення несправедливо забутого імені поета.

«Коли ж розпочалася війна і німці окупували Рівне, то місцеве населення, що проживало неподалік колишньої гімназії, яка стала рейхскомісаріатом, було звідти виселене. Куліші залишили дім на Скорупки і зайняли дві невеличкі кімнати на вул. Поштовій. Учитель спочатку організував у своєму домі шкільні заняття для дітей, а потім деякий час жив у с. Великий Олексин, продовжуючи навчати сільських дітлахів». (З книги Галини Данильчук «Рівне у долях його мешканців»).

Він працює над віршами, засуджуючи жорстокість війни та фашистів, «нові порядки», розстріли, знущання над жінками та дітьми, описує загибель полонених у німецьких таборах… Це і його поема «Пленный задумал из плена сбежать», вірші «Что стоите с лопатой и ломом?», «Сегодня ночью в облаках», «Бомба взорвалась у нового дома…», «Война», «Брожу один среди развалин» та ін. Дещо пише українською мовою.

Після звільнення Рівного від фашистів у лютому 1944 року, місто почали відбудовувати. Знову відкриваються російські та українські школи. Іван Хомич Куліш продовжував жити на тій самій невеличкій вулиці у самому центрі історичної частини міста – вулиці Поштовій. Її назва змінювалась упродовж століття: за часів польської влади її називали Новий Світ; німецькі окупанти дали їй назву Сальського, а згодом – Поліційна, бо тут розташовувалася поліційна управа; в період радянської історії це була вулиця Олеко Дундича; за незалежної України вулиці знову повернули колишню назву Поштова. Але практично незмінними були мешканці. Двір першого будинку зліва від вулиці Соборної місцеві називають «шанхаєм». Саме в повоєнний час у цьому будинку жив письменник Лаврентій Кравцов (1903-1984). А також в ньому була квартира вчителя і поета Івана Куліша.

З книги Галини Данильчук «Рівне у долях його мешканців»

«Одразу після звільнення міста від німецьких окупантів Іван Хомич Куліш знову поринає у свою рідну стихію – її величність школу. У 1945 році він був призначений директором Рівненської школи № 5, де працював до 1958 року. Доля знову нанесла тяжкий удар – помирає його 45-річний син Всеволод і дідусь стає батьком для своїх онучок Ірини та Наталії.

Іван Куліш був шанованим учителем. Мав авторитет і серед учнів, і серед вчителів, а тому був одним із перших педагогів Рівненщини, кому було присвоєно звання «Заслужений вчитель УРСР» (1947 р.). Він дуже пишався значком «Відмінник народної освіти».

У 1948 році помирає його 17-річна онука – дочка Лідії, якій він замінив батька.

«Іван Хомич мав активну життєву позицію і авторитет у місті, тож у 1950 році був обраний депутатом Верховної Ради УРСР. Хоча сім’я депутата мешкала все в тій же невеличкій квартирі без побутових зручностей на вул. Поштовій № 5. На пропозицію влади надати йому більш пристойне житло Іван Хомич відповів відмовою, бо іншим жилося тоді не краще».

Також у 1950 році Іван Куліш був обраний делегатом Другої Всесоюзної конференції прихильників миру, де познайомився з Костянтином Симоновим. Він дуже переживав своє творче несприйняття, незадіяність. У відчаї на початку 50-х років звертається у Спілку письменників СРСР до його керівника на той час поета Олексія Суркова і посилає йому свої «Золотые поля». Відповідь була короткою: «…стихи носят пессимистический характер и не соответствуют духу жизнерадостной эпохи». Приблизно так відповів і К. Симонов.

У 1958 р. у віці 85 років Іван Хомич Куліш пішов на пенсію, останні роки був прикутим до візка. Однак ритм його життя був незмінним – він багато працював: писав вірші та рецензії на підручники, вдосконалював знання з іноземних мов, перекладав поезії Г. Гейне, П. Верлена та ін. 30 червня 1963 року його не стало. Місцем його вічного спочинку стало старовинне рівненське кладовище «Грабник».

«Коли у 1963 році помер наш дід, то з Городка приїхали його учні. Приїхали сивобороді діди з ключками, весь Городок прибув... Стояли ті старці, плакали, згадували як то було, яка там була культура, які були вимоги до учнів, як любили тих учнів, як ними займалися». (Зі спогадів І.В. Куліш-Лукашевич).

Від такого міцного і творчого коріння Кулішів – Івана Хомича і Наталії Олександрівни розрісся рід, який успадкував в більшості своїй професії вчителів, творчих особистостей.

Зі спогадів Ірини Куліш-Лукашевич

«Моя тітка Лідія Іванівна Куліш (Майгур) у 1950-их роках була найбільш відома майстриня у Рівному. Вона викладала рукоділля в школах і у Рівненському Палаці піонерів. В неї були чудові роботи, які експонувалися на виставках. Улюблена техніка вишивання – «англійська гладь». Вишивала, поки слухались руки. Похована теж на «Грабнику», поруч з могилою діда».

З книги Галини Данильчук «Рівне у долях його мешканців»

«Онуки – Ірина та Наталія обрали життєвий шлях вчителів. Ірина Всеволодівна все життя працювала у Рівненському музичному училищі, викладаючи історію мистецтв, педагогіку, естетику, російську літературу. А нині вона активний дослідник і літописець не лише свого родоводу, а й культурних, релігійних і мистецьких осередків Рівненщини. В пам’ять про свого діда вона зініціювала видання збірника його поезій «Золоті поля» (2008).

А ще вона чудовий дослідник історії нашого міста і авторка книг «Пошуки і знахідки» та «Пам’ять непідвладна часу».

Зі статті «Три добрі справи барона фон Штейнгеля» 

«Ця жінка, учителька за професією, з благословення свого знаменитого діда розпочинала свою педагогічну діяльність у Городоцькій школі, а згодом багато років присвятила пошуковій роботі. Тож сьогодні все те, про що вона розповідає – це результати роботи з багатими архівними матеріалами у Рівному. Дотепер Ірина Всеволодівна навідується до Городка і спілкується з тими людьми, які ще пам'ятають Штейнгелів та їхнє оточення. На Городоцькому цвинтарі могила її бабусі Надії Августинович-Куліш. Принагідно доглядає пані Ірина й за могилами середнього сина Штейнгеля Володимира, який помер у 34-річному віці, та внучкою барона Оленькою (від наймолодшого сина Федора), яка померла дитиною від дифтерії. Поруч могила головного лікаря Городоцької лікарні Теодора Ріхтера, який був у числі кращих друзів барона.

У кімнаті-музеї загальноосвітньої школи Городка одна з експозицій має промовисту назву «Три добрі справи барона Федора Рудольфовича фон Штейнгеля». Ірина Всеволодівна зі слів селян знає, що трьома добрими справами вони вважають школу, лікарню і млин, що були споруджені й організовані в Городку за кошт і зусиллями барона. Насправді ж добрих справ було набагато більше. Городоцьким селянам не під силу було осягнути, якого рівня людина той барон Штейнгель, котрого вони щодня зустрічали на вулиці й на знак шани знімали перед ним шапки, і якого рівня справи він вершив як в Україні, так і поза її межами».

З книги Галини Данильчук «Рівне у долях його мешканців»

«Наталія Всеволодівна весь свій творчий і педагогічний потенціал віддала музичній освіті дітей у рівненській дитячій музичній школі № 1 ім. М. Лисенка. Тетяна Сергіївна Лукашевич – правнучка І. Х. Куліша, відома рівненська художниця, член Національної спілки художників України. Вона з особливим почуттям вдячності зберігає вишиті її прабабусею сорочку і фартух, яким вже понад сторіччя. Це народне вбрання скопіювала на початку ХХ ст. Надія Олександрівна Куліш із поліської знахідки, яка була в колекції етнографічного музею барона Штейнгеля у Городку. Родина Кулішів чи не єдина в нашому місті, яка по крихтах зібрала унікальні фотографії і документи, спогади про родину сподвижників і хранителів української культури Штейнгелів, родовим помістям яких був Городок. В цьому домі завжди жила і живе нині творча атмосфера, шанується мудре слово, книга, справжня музика, все найкраще, що перейшло у спадок від міцного кулішевого коріння».

Колись Іван Хомич Куліш говорив: «… в мою душу закрадывается надежда, что мои «песни из далека» и думы найдут родственный отзвук и в душах некоторых читателей». Пришло время оправдаться этой надежде Ивана Кулиша…» (Орлицький Ю. Б.  «Вы талантливый человек»).

Не важливо, якою мовою писав поет – російською, українською, польською… Головне, що нарешті відбулося це поетичне відкриття, і поет зайняв належне місце в історії міста Рівне і волинського краю. Інакше не могло й  бути…

Література про Івана Куліша

Кулиш И. Ф. Золотые поля : [сборник] / И. Ф. Кулиш. – Рівне : Волин. обереги. – 2008. – 200 с.

Кулиш-Лукашевич И. Страницы жизни Ивана Кулиша // Кулиш-Лукашевич И. Поиски и находки: из истории русского движения на Волыни в 20-30-х годах / И. Лукашевич-Кулиш. – Ровно : Гедеон Принт. – 2010. – 226 с.

Куліш-Лукашевич І. Пам’ять непідвладна часу. – Рівне : О. Зень, 2015. – 100 с.

Куліш-Лукашевич И. Судьба поэта на Волынской земле // Литературная учеба. – 2008. – № 3. – С. 184–191.

Кулиш-Лукашевич И. Страницы жизни И. Кулиша // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею. – Рівне : Волин. обереги. – 2005. – Вип. 3. – С. 72 – 78.

Данильчук Г. Ф. Коріння учительського роду // Данильчук Г. Ф. Рівне у долях його мешканців / Г. Ф. Данильчук. – Рівне : ДМ. – 2012. – С. 126–137.

Пащук І. Незабутні автографи : до краєзн.-літератур. сторінок Рівненського району / І. Пащук // Слово і час. – 2003. – 15 серп. – С. 8.

Куліш І. Х. // Пащук І. Літературно-краєзнавча енциклопедія Рівненщини / І. Пащук. – Рівне : Волин. обереги. – 2005. – С. 98.

Інтернет-ресурси

Данильчук Г. Рівне у спогадах. Коріння учительського роду Кулішів [електронний ресурс] / Г. Данильчук // RvNews : сайт. – Режим доступу: http://rvnews.rv.ua/post/view/1506699152-rivne-u-spogadah-korinnya-uchitelskogo-rodu-kulishiv. – Назва з екрана.

Непомняща А. Три долі: спогади про нащадків великого мецената з Рівненщини Федора Штейнгеля : [про І. Куліша] [Електронний ресурс] / А. Непомняща // ГОЛОСНО : сайт. – Режим доступу: http://golosno.com.ua/cikavo/1451304455-tri-doli-spogadi-pro-nashchadkiv-velikogo-mecenata-z-rivnenshchini-fedora. – Назва з екрана.

Рівне на старих фотографіях: вулиця Поштова [Електронний ресурс] // Media.ogo.ua : сайт. – Режим доступу: http://media.ogo.ua/gallery/view/rivne_na_starih_fotografiyah_vulitsya_poshtova/46525. – Назва з екрана.

Данильчук Г. Новий Світ по-рівненськи : [Іван Куліш проживав на вулиці Поштовій у Рівному] [Електронний ресурс] / Г. Данильчук // Рівне вечірнє : сайт. – Режим доступу: https://rivnepost.rv.ua/showarticle.php?art=044106. – Назва з екрана.

Качмарский О. Актуальный Кулиш [Электронный ресурс] / О. Качмарский // 2000 : сайт. – Режим доступа: https://www.2000.ua/v-nomere/aspekty/nauka/aktualnyj-kulish_arhiv_art.htm. – Название с экрана.

Ива́н Фоми́ч Кули́ш (1873–1963) [Электронный ресурс] // ЭнциклопедиЯ : сайт. – Режим доступа: http://wiki-org.ru/wiki/Кулиш,_Иван_Фомич. – Название с экрана.

Кулиш Иван Фомич [Электронный ресурс] // Википедия : сайт. – Режим доступа: http://wp.wiki-wiki.ru/wp/index.php/Кулиш,_Иван_Фомич. – Название с экрана.  

Три добрі справи барона фон Штейнгеля : [про Івана Куліша] [Електронний ресурс] // Городок : сайт. – Режим доступу: https://gorodok.rv.ua/history/tri-dobr-spravi-barona-fon-shteingelja-8.html/. – Назва з екрана.

Данильчук Г. Рівне у долях його мешканців [Електронний ресурс] / Г. Данильчук // On-libr.info : сайт. – Режим доступу: http://on-libr.info/wp-content/uploads/2017/04/Danylchuk_2017-03-31-opt.pdf. – Назва з екрана.

Колядич В. Її веде рука провидіння та душевна зацікавленість : [спогади внучки І. Куліша] [Електронний ресурс] / В. Колядич // Сарненські новини : сайт. – Режим доступу: https://sarny.in.ua/content/1870. – Назва з екрана. 

Кулиш И. Стихи [Электронный ресурс] / И. Кулиш // russianresources.lt : сайт. – Режим доступа: http://www.russianresources.lt/archive/Kulisz/Kulisz_1.html. – Название с экрана.

Кулиш И. [стихи, о нём] [Электронный ресурс] / И. Кулиш // russianresources.lt : сайт. – Режим доступа: http://www.russianresources.lt/archive/Kulisz/Kulisz_0.html. – Название с экрана.

Кулиш И. [стихи] [Электронный ресурс] //Acta rossika : сайт. – Режим доступа:

http://www.mochola.org/rossica/kulish.htm. – Название с экрана.

Олена Кудіна