Віртуальні виставки

Не випадковий подорожній на землі
26.02 2018 | Прочитано: 418


 

Гармонія розуму та почуттів

Василь Кіндратович Лящук народився 1 березня 1948 року в селі Старий Почаїв Кременецького району Тернопільської області. Микола Пшеничний (відомий рівненський письменник) з цього приводу зазначив, що Василеві вельми поталанило, позаяк народився у благословенному краї, «освяченому передзвоном непроминальним і неперебутнім», неподалік Почаївської Свято-Успенської Лаври – великої святині християнства. Від будинку батьків видно цілий архітектурний ансамбль церков і соборів, славну Почаївську дзвіницю. Ця земля народила багато обдарувань, на ній працювали видатні художники – Хворостецький і Шатківський, тут у 1846 році побував український геній Тарас Шевченко і намалював чотири акварелі краєвидів Лаври.

Дід Василя, поляк за національністю, прийнявши православ’я, ревно захищав нашу віру.

1916 року, в Першу світову війну, на території Почаївщини відбулися жорстокі бої між царськими російськими і австро-німецькими військами. Місцеве населення, уникаючи жорстокого та брутального ставлення окупантів, зневаги до православних святинь, змушене було втікати. В бігах, у селі Бородаївка поблизу Катеринослава (нині Дніпропетровськ), у Якова Тимофійовича та Благовірної Ксенії Василівни, народилася донька Маріамна Яківна Орловська – мати поета.

Батько, Лящук Кіндрат Іванович, народився 6 жовтня 1927 року. Бабуся по батьковій лінії, Пестина Пилипівна, будучи патріоткою України, залюбленою в рідний край, формувала в дітях спрагу до пізнання, любов до народних традицій, мала великий вплив на формування національного характеру.

Батьки поета були вихідцями з селян. Мати працювала в колгоспі від часу його заснування. Була і членом правління, і ланковою. Тато – столяром у міжколгоспній будівельній організації.

Народився Василь Лящук зовсім незрячим на праве око, а ліве око мало лише три відсотки зору. Найбільше з дитинства любив те, що заборонялось, – читати книги. В 1955 році пішов до першого класу звичайнісінької сільської Старопочаївської загальноосвітньої восьмирічної школи, яку закінчив у 1963-му. Тоді ж і запам’ятали його вчителі, школярі, родина та сусіди – постійно з книгами, які вважав чарівним світом непізнаного й магічного слова. Завдяки книгам, живучи в провінції, ріс у досяжних через слово далеких світах, водночас всім своїм єством відчуваючи чарівну особливість, неповторність рідної Почаївщини. Його вражали краса природи, перші промені ранкового пестливого сонця і його захід, а тому якось по-своєму відчував і ловив доброзичливі божественні доторки лагідного вітру.

 

 

Навчався старанно, намагаючись не відставати від звичайних зрячих дітей, і ніхто не здогадувався, яких зусиль потребувало бажання почуватися повноцінним, бути як усі. Іноді дітлашня потішалася над його незграбністю, а Василеві дошкуляв не фізичний біль падінь через різні предмети, а усвідомлення того, що він майже сліпий. На все життя запам’ятався випадок, коли дівчинка, з якою грався, впевнившись, що він майже незрячий, назвала його «сліпа тютя» й заявила, що не буде з ним гратися.

В 1958 році Василеві Лящуку один із учнів Філатова, лікар Мазур Іван Степанович, встановив такий діагноз: вроджена катаракта – з ускладненнями. Лише тоді він опинився в колі подібної долі дітей Львівської середньої спеціальної школи-інтернату № 100 для сліпих дітей, де навчався з 1963 року по 1966-ий. Тут освоїв азбуку й шрифт Брайля. Аж у травні 65-го року він офіційно отримав першу групу інвалідності з дитинства по зору. До Українського товариства був прийнятий восени 1963 року, школи центральне правління УТОС направило Василя Кіндратовича на учбово-виробниче підприємство УТОС, де він пропрацював два роки.

Отже, бачимо, що Василь намагався жити повноцінним життям, входити в соціум, а захоплення літературою стало настільки нестримним, що закономірним був його подальший важливий життєвий крок: у 1968 році вступив на стаціонарну форму навчання до Рівненського державного педагогічного інституту на українське відділення філологічного факультету.

 

Навчання в цьому вузі дало можливість вдосконалити та розвинути літературний талант. Важливу роль у шліфуванні поетичної майстерності відіграла участь в літературній студії педінституту, якою керував прекрасний викладач, поет Микола Кузьменко. Літературна студія, під його керівництвом, виховала цілу плеяду письменників, журналістів, редакційних працівників й просто поціновувачів красного письменства. Безперечним фактом посилення захоплення літературною творчістю було також спілкування з друзями-літстудійцями, рівненськими поетами, художниками, журналістами. Найближчі – Ярослав Мічуда, Петро Цецик, які часто його навідували, коли він проживав у гуртожитку УТОС.

Василь Кіндратович присвятив Ярославу Мічуді свій сонет «Янтарнощокі яблука, мов рань...», який згодом увійшов у збірку «Тьмі наперекір». Це не просто сонет із дотриманням 14 рядків за законами сонету, а й акростих: із перших літер рядків можна прочитати – «Ярославу Мічуді».

Як роз’яснює у своїх спогадах добродій Василь, до написання цього твору його спонукали не лише велика любов, почуття симпатії та поваги до Ярослава, а й бажання відповісти на його поезію «Яблука падають, падають...», опубліковану в газеті «Зміна» у квітні 1968 року. Закінчивши у 1972 році навчання, отримав фах учителя української мови та літератури, що дало змогу півроку працювати у редакції рівненської обласної молодіжної газети «Зміна», потім – два роки викладачем виразно-художнього читання на першому курсі Рівненського педінституту, згодом – методистом в Рівненському екскурсбюро, а також – завідувачем республіканських курсів підвищення кваліфікації торгівельних працівників в Рівненському технікумі радянської торгівлі. Проте хвороба єдиного зрячого ока прогресувала, й у серпні 1976 року повернувся трудитися рядовим робітником на Рівненське учбово-виробниче підприємство УТОС. У 1991 році втратив рештки зору, не маючи навіть світловідчуття. Працювати було важко (виготовляли ящики в тарному цеху), але директор школи слабозорих і сліпих Сидоренко Борис Гаврилович надав Василеві Кіндратовичу можливість додатково працювати на третину ставки вчителем української мови та літератури, й саме ця праця приносила йому величезну втіху, можливість реалізувати себе як учителя, передавати знання літератури.

Найбільший вплив на вибір професії зробила мати поета, яка все життя мріяла стати вчителькою, знала напам’ять Шевченкового «Кобзаря», багато пісень українською, російською та польською мовами, хоч закінчила лише п’ять класів школи. Василь Лящук сумовито-жартома говорить: «Художником пензля не міг стати через відсутність зору, тому вирішив стати художником слова». 

 

 

Із восьми років почав мережити вірші, а друкуватися в газетах та журналах – з чотирнадцяти. Перший вірш насмілився показати вчительці Колобовій Галині Лук’янівні. Вона була дуже зворушена і заохотила до творчості. Окрім написання власних поезій, уже в 5 класі здійснив перший переклад (Едіт Сегал, «Мости») зі шкільного підручника англійської мови.

Яскравим спогадом Василя Лящука й досі є 3-й семінар юних авторів України (січень 1965 року), у якому він брав участь. Тоді відбулися знайомства початкуючих авторів з класиками української літератури. На семінарі виступали Андрій Малишко, Платон Майборода та інші. Із величезним захопленням Василь згадує свої знайомства з Іриною Вільде, Андрієм Волощаком, Ніною Гнатюк, Володимиром Лучуком, Василем Моругою, Михайлом Саченком, Лаврентієм Кравцовим, Григорієм Дем’янчуком, Володимиром Забаштанським, Петром Красюком, Василем Глотовим, Миколою Романченком, Миколою Красюком та іншими. Підсумком республіканського семінару юних авторів був збірник «Творчість юних» (вид-во «Радянська школа», Київ, 1969), де було вміщено два вірші Василя Лящука: «Вечірній етюд» та «Косарі». Згодом в збірці віршів молодих поетів «Пісня і праця» (вид-во «Каменяр», Львів, 1974) були надруковані вірші «Поліський край», «Народові Чилі», «Уже летить червонокрила осінь».

В цьому ж виданні були опубліковані поетичні твори інших членів обласного літоб’єднання Рівненщини: П. Велесика, байки і гуморески Л. Куліша-Зіньківа («Лев і Віл», «Скарга Лисички», «Віддячив», «Після грому», «Святий» злодій»), О. Яцківського.

Обравши назавжди свій шлях зачудування магією слова, відчуваючи велику відповідальність місії письменника, поет неодноразово звертається до проблеми буття митця у світі та призначення мистецтва. Слово та книги – невід’ємна частина його життя. Для нього вони – дія і вчинок, натхненна праця:

Поезія – не гра, не модниця, –

Вогонь душі, що не згоря!

А він, як весноптаха, водиться

Лише під дахом трударя.

(«Мов на ковадло – дружні...»).

Становленню його життєвого кредо, висловленого в одному із віршів, «Міцно стану я на варті слова...», сприяли кілька факторів.

Найважливіший – діяльність літературної студії, знайомства та дружба з Григорієм Чубаєм, Ярославом Мічудою, Петром Цециком, Михайлом Саченком, Василем Моругою, Миколою Пшеничним, Миколою Тимчаком. Діяльність літературної студії Рівненського педінституту – важлива сторінка в історії всього літературного процесу Рівненщини та України в цілому і потребує окремого дослідження, адже ті, хто відшліфував свій талант у студії, стали складовими частинами сучасного літературного процесу 60-х – 80-х років двадцятого століття, за часи короткої відлиги встигли запалити зірки свого таланту, незважаючи на відсутність можливості справжнього дебюту на сторінках преси, бо «доба вимагала паровозиків про Леніна й повістей про передовиків виробництва». Літературна студія Рівненського педінституту давала можливість повноцінних відкритих виступів на її засіданнях.

Спілкування у таких гуртках було розкованішим, ніж на обласних і республіканських зльотах творчої молоді та об’єднаннях при Спілці письменників. Обмін інформацією, книгами, повніше знайомство з творчістю зарубіжних письменників, обмін «самвидавом» розширювали обрії знань. Окрім літературно-мистецького об’єднання педінституту, з’явились інші, в яких брали участь ті ж самі особи. Так на той час при газеті «Червоний прапор» діяла літературна студія «Провесінь», якою керував колишній літстудієць Євген Шморгун. За зразком літстудії інституту почали працювати літературний гурток «Арзамас» в школі № 5 Рівного (його створив і очолював випускник літстудії В’ячеслав Сухачов), а також студія «Червоні сурми», започаткована при обласній молодіжній газеті «Зміна» Петром Цециком. Останній у своїх спогадах зізнається, що вирішив створити таке об’єднання винятково за зразком студії Миколи Кузьменка. Ці приклади яскраво ілюструють те, що випускники-студійці свідомо керуються у своєму професійному житті тими принципами, які були сприйняті ними в роки, проведені у педагогічному інституті міста Рівного.

Розглядаючи діяльність літстудії в контексті літературного процесу Рівненщини, потрібно ще раз зазначити, що вона не обмежувалась інститутськими стінами. Хоча найважливіший її вплив виявився саме тут: випускники йшли у світ сформованими особистостями і в подальшому відіграли важливу роль у розвитку нашого краю. Крім цього, студія стала яскравим зразком для роботи інших подібних структур. Як уже зазначалося, літстудійці регулярно проводили виїзні засідання. Тому, на перший погляд непомітна робота студії, що мала б стосуватися лише вузу, охопила всю область.

Кожен із літстудійців мав можливість віднайти власний творчий шлях, розвинути свої сильні сторони таланту, але друкуватись, чи видати поетичну збірку, в ті часи було складно. До проголошення України незалежною державою у 1991 році Василь Лящук мав опубліковані лише поодинокі добірки в обласних газетах «Зміна» і «Червоний прапор», районній періодичній пресі та трьох республіканських збірниках: «Творчість юних» та «Пісня і праця», які ми згадували вище, і альманах «Вітрила» («Молодь», Київ, 1973).

Згодом – видання збірки «Почаївська мозаїка» (1992), публікації в збірнику духовної поезії західноукраїнських авторів «Богославень» (Тернопіль, 1994), всеукраїнській православній газеті «Наша віра» (№ 4 за квітень 2006 р.), тижневику центральної спілки споживчих товариств України «Вісті» (№ 30 за 27 липня 2006 р.) та інших періодичних виданнях.

На сьогодні творчий доробок Василя Лящука складає 8 книжок поезій та перекладів

Перша збірка «Почаївська мозаїка» вийшла 1992 року у видавництві «Азалія». Складається з трьох розділів: «Світанковий шлях», «Освідчення» та «Не блукай». Вірш «Уже летить червонокрила осінь» винесено на перші сторінки, він є своєрідним епіграфом, в якому висловлюється основна життєствердна думка автора: «Я буду жити тьмі наперекір». Ліричний герой збірки – особистість, сповнена наскрізним оптимізмом, що сповідує християнські цінності, а тому їх замінює філософський погляд віруючої людини – все мине, але так має бути, тому сприймає всі випробування як належне, бо він готовий на жертву заради Христа.

Друга збірка побачила світ 1997 року і має назву «Нас не буде – буде наша спрага». Складається з двох розділів: у першому «І сонцю поклонився сонях» об’єднані 15 поезій, а другий знайомить читачів із перекладами з англійської, білоруської, польської та російської літератур. Сама назва книжки є промовистою. Для ліричного героя характерні віра в себе, поклик, порив, тому переважають образи грому, бурі, вогню:

Всі дороги пахнуть нам весною:

Бухарест, Варшава, Таллінн, Прага...

Ми нічого не візьмем з собою.

Нас не буде – буде наша спрага.

Одержимі щирою любов’ю,

Де в нас ліва, знаємо, де права.

Ми нічого не візьмем з собою.

Нас не буде – буде наша справа...

(«Всі дороги пахнуть нам весною...»).

 

Рвемось в буряні громи

Поміж яворами.

Грають ярими грудьми

Зорі над ярами...

(«Рвемось в буряні громи»).

«Тьмі наперекір» (1998) є третьою ластівкою Василя Лящука. Вона, як і попередня, містить вірші й численні переклади. У цій збірці ліричний герой найбільше уподібнюється до авторського «Я», тому перед читачем постає біографія поета, віддзеркалена у творах – у творах легко впізнається прожите й пережите. Поезії-спогади відносять нас у його рідне село, часи дитинства, де маємо можливість побачити батьків поета, улюблені книги, людей, які мешкали поруч. Окрім цього, присутні й вірші з християнськими мотивами.

Четвертою є «Ноша бджоли», що з’явилась 2000 року у видавництві «Волинські обереги»: «Дорогим батькам Марії Яківні та Кіндрату Івановичу з синівською любов’ю присвячую». Складається з 8-ми розділів, кожен із яких має в собі об’єднані єдиною темою чи спільними мотивами поезії. Так, у розділі «Пісня з-під крил» оповідач переносить нас зі свого зовнішнього (змалювання села, людей, що оточують ліричного героя) у внутрішній світ. Переважають роздуми, з’являється тема кохання.

У наступному розділі – «Прорість» – високохудожня пейзажна лірика. Прихід весни, пробудження природи, її оновлення. «Старопочаївське джерело» – рядки, присвячені ріднокраєві, а у розділі «Вірую» переважають християнські мотиви. Тут можна простежити замкнутість часового простору – він є циклічним: Новий рік–Великдень–Різдво. Така особливість зумовлюється бажанням автора відтворити повторюваність природнього колообігу.

Передмовою доктора філологічних наук Ярослава Поліщука починається п’ята збірка Василя Лящука «Моє помешкання» (2005), яка теж ділиться на вісім розділів. Особливо цінним для нас є другий, що озаглавлений «Допоки дзвін у грудях б’є», в якому автор відчуває себе безпосередньо причетним до того, що відбувається навколо нього, у його державі:

Полум’я причетності до всього

Нами хай керує повсякчас...

(«Причетність»)

Останні десять років у творчому вжинку поета та громадському становленні були багатими на радісні події.

У 2005 році в інформаційному бюлетені «Інва.net», випуск № 11, видрукувано добірку віршів Василя Лящука з передмовою Людмили Марчук («Рідному селу», «Мамин хліб», «Моя бібліотека», «Песимісту», «Освідчення», «Чом ти, щастя...»). З’явилось кілька публікацій в періодиці. Враховуючи достатню кількість публікацій, друзі рекомендують Василя Лящука в члени Національної спілки письменників України. У своїй рекомендації поет, скульптор, художник і композитор Микола Тимчак зазначає, що доля судила йому давно знати Василя як людину, «біля духовного вогнища якої ми часто грілися у часи «совєтської» холоднечі, як поета, що несміло намацував струни свого серця – і творив голос вірша». Завершується рекомендація словами: «Трьома своїми збірочками поезій він стукає в душу читача, у двері Національної спілки... Відчиніть, братове, бо ця людина бачить люблячим серцем». Микола Пшеничний у своїй рекомендації зазначає, що Василь Лящук, який є автором кількох книжок талановитих поезій, дебютував у літературі далекого червня 1965 року:

«Лунає пісня соколина

І рветься в синє піднебесся...

Співучу слухай Україну,

Зрусифікована Одесо!

Я не пробачу самодуру

3 його брудними матюками,

За те, що зла накоїв здуру

І ще хизується над нами.

Співає львівська «сота» школа,

Аж слово ходить Геркулесом...

Тебе ця пісня, знаю, коле,

Зрусифікована Одесо!».

Рекомендуючи Василя Кіндратовича, член НСПУ Кондратюк Андрій Іванович наголосив на його плідній праці у галузі поетичного перекладу з інших мов. Завершуючи рекомендацію, зазначає, що Василь Лящук кожним своїм творчим днем утверджує високі цінності буття.

Талант Василя Лящука оприявнюється наступною ювілейною поетичною збіркою «Дзвіниця», яка вийшла друком у лютому 2008 року та приурочена 60-річчю автора. У ній містяться передмова Миколи Берези, що має назву «Як                                                під важкою ношею бджола», та три розділи: у першому з них, «Щоб людям завжди сонячно було», передруковані кращі речі з попередніх збірок; другий, «Благовісні дзвони», знайомить із новими поезіями, а саме – «Спасіння», «На відстані руки», «Поезія» та «Дзвіниця»; третій скомпонований із перекладів і має назву вірша Едіт Сегал – «Мости». Успішна презентація цієї збірки відбувається в студентському середовищі Рівненського державного гуманітарного університету.

Згодом знову митець подарував читачам симпатичну книжину – «Юності щемливий плин». Потім, 2010-го року, видавництво «Волинські обереги» благословило у світ ошатний 384-сторінковий томик вибраних творів і перекладів – «Запахла нехворощ і м’ята» (одна із найкращих поетичних збірок Василя Лящука!).

Подальші численні публікації: 10 лютого 2011 року – газета «Сім днів» (ч. 7), газета «Зелені шати» (25 березня 2011 р.) – з передмовою Юлії Бондючної «Під дахом трударя», газета «Кременецький вісник» (5 серпня 2011 року «У Куликові районне свято поезії»), таку ж інформацію повторила газета «Діалог» за 26 серпня 2011 року (у статті «Слово про Україну» подається інформація про те, що у с. Куликові на Крем’янеччині відбулося свято поезії, де виступили понад 30 авторів та виконавців поезій; у цій же статті йдеться про Василя Лящука та його творчі здобутки).

Лише в серпні 2012 року повторно були зібрані рекомендації для вступу до Національної спілки письменників України Лящука Василя Кіндратовича. На цей раз до Спілки подали звернення Олександр Ірванець, Юрій Коваль, Юлія Бондючна, Анатолій Криловець.

 

 

У жовтні 2012-го року у місті Києві на засіданні президії одноголосно прийнятий в члени Національної спілки письменників України.

На зорі свого життя Василь Лящук бачив світ суцільним, але вже навіть у ранньому слові розмежовано струменять змінювані окремі картини веселих і сумних видив-з’яв. Роздуми над власною долею привели до усвідомлення, що він не випадковий подорожній на землі, тому вірші поета перейняті любов’ю до світу й людей. Поряд з тим, все глибше відчувається присутність в авторському світі Творця.

Відчувається, що автор, бажаючи виконати свою місію митця, в канву багатьох поетичних творів уводить тему громадянського покликання, намагання присвятити своє життя служінню людям і Богові. До таких належать «Як під важкою ношею бджола», «Щоб людям завжди сонячно було», «Благовісні дзвони», «Спасіння», «На відстані руки», «Поезія» та «Дзвіниця». Пристрасним віршем, присвяченим Україні, що має назву «Так буде!», починається третя збірка. У творі «Борги» автор, на противагу розчаруванням та почуттям безпорадності, закликає не стояти осторонь жодних життєвих перипетій:

Бо поки зло ховається за очі,

Бо поки бій з міщанством не затих,

У світі є тяжкий, найтяжчий злочин –

Байдужим бути до страждань людських.

(«Борги»)

Чимало віршів покладені на музику й стали піснями. Це, зокрема, глибоко ліричні, присвячені незабутній матері поета, переповнені ніжних почуттів та безмежної синівської любові. Особливо вирізняється «Не блукай», яка має різні мелодії – композиторів Анатолія Андрухова, Андрія Пастушенка, Лілії Кобильник, але кожна талановита по-своєму.

Незважаючи на відсутність зору, складнощі в користуванні довідковою літературою та словниками, Василь Лящук постійно експериментує.

У дебютній збірці «Почаївська мозаїка» є дві поезії, «Невиразні контури хмар» та «Освідчення», написані «білим віршем», котрі хоч неримовані, проте – з чіткою внутрішньою структурою. Наприклад:

Невиразні контури хмар

Наполохані радісним вітром

Наповнені його шумом

Зіщулені крони густих черешень

Сонний цвіт кульбаби

Що від цікавості встала навшпиньки

Засмаглі голівки тюльпанів

П’янливий дух конвалії

Нарцисів білий сміх

Братики з маминого городу

Все це приязно охопило мене

Старопочаївським літом

Яке запізнилося нині

Більш як на цілий місяць.

(«Невиразні контури хмар»)

«Моє помешкання», що міститься в однойменній книжці, написаний теж верлібром, адже містить у собі неримовані та нерівно-наголошені віршорядки.

Крім цього, у виданні «Почаївська мозаїка» знаходимо вельми цікавий жанровий різновид – рондель. Це – давньофранцузька поетича форма, твір із 13 рядків, де обов’язкові римовані повтори з двох наскрізних рим. Таких віршів у збірці два: «Ми з батьком теж муруєм хату...» та «Запахла нехворощ і м’ята...». Ці поезії складаються з трьох строф, з яких дві є катренами, а одна – п’ятивіршем. Ронделі мають таку схему римування: абба абаб аббаа.

Вартими уваги, з погляду наявності широкого спектру жанрового розмаїття поезій, є дві збірки творів Василя Лящука: «Ноша бджоли» та «Моє помешкання». У них автор випробовує себе у таких жанрах, як паліндром, акровірш, щедрівка, колядка, мікробайка, рубаї та хоку. Чимало неологізмів.

Паліндром, або перевертень, – віртуозна віршова форма, в якій певне слово, або й цілу фразу, можна читати зліва направо і навпаки, при збереженні змісту. До цієї форми автор звертається давно – ще зі студентських років. Коли в «Моєму помешканні» паліндромічні рядки займають частину розділу «Всяка всячина», то в «Ноші бджоли» їм відведено окремий розділ, назва якого теж є паліндромною, – «Дивовид». Наведемо деякі віршовані рядки, написані таким способом: «А дід вів діда», «Удов Макар вилив ракам воду», «Кочин Шура вишива рушничок».

Пише він і пародії. Вдалими виходять і тріолети, й сонети. Використовує і такий жанр, як рубаї. Це чотиривірш (як правило, філософського змісту) за схемою римування: аа-ба. Є вони у «Ноші бджоли». Вони відповідають усім класичним вимогам.

Не цурається наш земляк і традиційної форми японської поезії, що має назву хоку і є трирядковим неримованим віршем. Знаходимо твори цього жанру в збірці «Моє помешкання»:

1 внуком був я,

І сином був.

Не зоглядівся, як став дідусем.

Неперевершеної майстерності версифікації автор досягає у написанні поезій акровіршем, або, за визначенням самого Василя Лящука, акростихом. Найбільшу їх кількість бачимо у книжці «Моє помешкання». Є звичайні, прості, в яких перші букви кожного рядка, прочитані зверху вниз, розкодовують присвяту чи побажання, наприклад: «Чудесна музика» (Людочці Яковчук), «Життя з Богом» (Ігореві Офілату), «Яскравим літом, у зелі духмянім...» (Ярославу Поліщуку), сонет-акровірш (Ярославу Мічуді), «Моя уява образ твій малює...»(Міші Ільчуку на згадку), «Хрещенику-священику» (Колі Півню). Тоді як присвята «Миколі Березі» розкодовується за двома першими літерами кожного рядка:

Ми, наче птахи, згадуєм той час,

Коли цвіла навкруг погожа днина,

Літали чисті мрії серед нас,

Бентежили і вірші, і калина.

Ретельна Муза і худий Пегас

Зібрали всіх, як доля тополина.

 

 

Висока вправність автора полягає в тому, що він закодовує слова й у третій літері віршованих рядків, при цьому присвяти потрібно читати у зворотному порядку – знизу вгору («Як юним був ти...», Анатолію Криловцю), або зверху донизу, («Війни не буде», Колі Павлюку), навіть у четвертій літері – згори донизу («Тривожний час», Віктору Степанюкові, та «О, люблю тебе міцно-міцно», Баранчуку Валерію)!

Перекладацька діяльність

За спогадами самого автора, інтерпретувати вірші з інших мов по-українськи він почав ще у п'ятому класі на уроках Мирослави Пилипівни Дудар. «Мости» Едіт Сегал:

Якби я могла будувати,

Тоді прокладала б широкі мости –

На Альпи стрімкі, на Карпати,

Щоб сіру неприязнь в безодню змести.

Я буду ходити по світу,

Всім людям назустріч усмішку нести,

Їм тиснути руки й радіти,

Що з потисків рук виростають мости.

Добротні переклади містяться в шести виданнях Василя Лящука, починаючи з другої збірки «Нас не буде – буде наша спрага», в якій наявні поети англомовні (Томас Мур, Генрі Лонгфелло, Томас Гуд, Оскар Уайльд, Роберт Грейвс, Діксі Вільсон, Роберт Стівенсон, Карл Сендберг, Едіт Сегал), польські (Францішек Феніковський, Тадеуш Павляк, Станіслав Місаковський, Владислав Броневський, Стефан Вітвіцький), білоруські (Галина Каржанєвська, Євдокія Лось) та російські (Микола Кузьмін, Михайло Воронецький, Вадим Шефнер, Федір Тютчев, Володимир Семенов).

У наступній, «Тьмі наперекір», читаємо нові переклади автора – лише з польської та російської мов. Василь Лящук розширює коло майстрів російської літератури – з'являються такі імена, як Марія Коміссарова, Олександр Прокоф'єв, Сергій Васильєв, Євген Євтушенко, Роберт Рождественський, Василь Федоров.

Книжка «Ноша бджоли» вмістила розділ «Переклади», в якому вже проникливо звучать по-українськи Джордж Гордон Байрон, Вільям Блейк, Джон Мільтон і російськомовні – Вадим Шефнер, Олександр Прокоф'єв, Олександр Чуркін, Ростислав Засс.

У «Моєму помешканні» перекладів значно більше, ніж у попередніх виданнях. Знаходимо тут вірші й Олександра Твардовського, і Роберта Бернса, і Юліуша Словацького, й Олександра Пушкіна. Саме останній переклад заслуговує неабиякої уваги:

Я пам'ятаю мить чудову:

Явилась ти, як світ роси.

Видінням линеш мимо знову,

Як геній чистої краси.

В полоні смутку, безутішний,

У суєті мирських забав,

Бринів твій голос довго ніжний,

У снах твій образ чарував.

Йшли роки. Бурі, вітер сніжний

Розвіяв давніх низку мрій.

І я забув твій голос ніжний,

Небесний образ милий твій.

В глухій неволі дні для мене

Тягнулись тихо, мла – як ліс.

Там – ні кохання, ні натхнення,

Ні божества життя, ні сліз.

Збудило душу потепління –

Ти знов явилась, мов з яси,

Як невловиме сну видіння,

Як геній чистої краси.

Та й серце тішиться блаженне:

Для нього вже воскресли знов

І божество саме, й натхнення,

Й життя, і сльози, і любов.

В ювілейній книзі «Дзвіниця» містяться передруки перекладів із попередніх збірок. Всього у творчому доробку автора нараховується 136 перекладів, з яких 48 з англійської, 45 з російської, 40 з польської, 2 з білоруської та 1 з німецької мов.

Варто зауважити, що невелика кількість віршів інтимної лірики у творчому доробку Василя Лящука компенсується наявністю перекладів творів такої тематики. Наприклад, вірш Роберта Бернса «Червона, червона троянда», згаданий шедевр Олександра Пушкіна «Я пам'ятаю мить чудову...», Василя Федорова «Лице журбою відбілю...» та «Любов мені, як блискавка», Сергія Васильєва «Прийшла любов», Євгена Євтушенка «Ти шепотіла в клопоті...» та інші.

1960-1970-ті роки – пора найбільшого розквіту перекладацької творчості багатьох письменників. Адже на зміну арештів 1965 року прийшов час погромницької хвилі арештів та репресій початку сімдесятих, тому відлучені майже на десятиліття від друку власних творів, займались перекладацькою діяльністю, що давало змогу публікуватись. Григорій Кочур, апелюючи до перекладачів, ставив вимогу, щоб молоді поети постійно консультувалися зі спеціальною літературою, визначивши їх кредо: «Немає межі досконалості. Ми, грішні, маємо сидіти до сьомого поту за словниками».

Василь Лящук захоплювався легкістю перекладів Максима Рильського, Григорія Кочура, Бориса Тена, тому дуже скрупульозно підходив до цієї справи, волів зробити менше, але – на відповідному рівні.

З роками знання інших мов поетом вдосконалюються і, як свідчить поетична збірка всіх 154-х сонетів В. Шекспіра, вказують на власну манеру і спосіб перекладацтва В. Лящука, що вимагає присутності у творі духу самого перекладача, залишаючи в українськомовних варіантах присутній чужоземний талант і власне твір, але оживлюючи його своїм хистом, та й індивідуальністю самого інтерпретатора. Можна з певністю наголосити на індивідуальній, оригінальній формі перекладу, що намагається дорівнятися до авторської самобутності, перетворюючись у співавторство (співавторство, не лише переклад!).

Добре відомі поетичні явища середньовічного сонета Василь Лящук зумів розглянути під несподіваним кутом зору, помітив те, що байдуже оминали інші, актуалізував і воскресив те, що давно відійшло у минуле, неповторним словом ввів в універсальний поетичний контекст найглибшу сутність свого поетичного буття – український трагізм, українську стихію і українську гармонію. І цим втілив ідею пересотворення української культури засобами художнього перекладу.

Василь Лящук зазначає: «Без словника перекладати не ризикую, бо навіть одне слово, зрозуміле неправильно, може зіпсувати всю творчу працю». Коли власні твори було проблемно опублікувати, переклад давав змогу через образи-символи іншого митця утвердитися самому. Така внутрішня еміграція через себе у інший (вільний) світ ставала можливістю протистояти жорстокій реальності.

Побутує хибна думка, що переклад є дзеркальним відображенням і, якщо виходить за межі реального тексту, то перекладач, як дзеркало, погано виконує свої функції.

Проблема перекладу не є вичерпною, постаті цих майстрів слова постійно вимагатимуть до себе уваги, їм потрібні співтворці, а не критики, головне – не мета (вшанування чи критика), а шлях (пошук). Адже перекладач ніби нічого нового не винаходить. Але без оригіналу, що його створив уже якийсь письменник, не було б витвору мистецтва – перекладу, не було б і художника-перекладача.

Отож, до проблеми перекладного твору не можна підходити як до звичайного художнього. Потрібно віднайти певний настрій, тобто зінтерпретувати. І головне – не загубитися у цих інтерпретаціях.

В. Шекспір – один із символів європейської культури. Ця проста теза пояснює той факт, чому до його творчості постійно звертаються погляди все нових і нових поколінь. У науці виділилася навіть окрема дисципліна – шекспірознавство, що розвивається в багатьох національних культурах.

Історія української Шекспіріани налічує вже півтори сотні літ: за цей час вона пройшла шлях від перших фрагментарних адаптацій драматичних творів корифея аж до цілісного охоплення його творчості.

Перекладацький доробок української Шекспіріани П. Свєнціцького, Ю. Федьковича, М. Старицького, М. Костомарова, П.Куліша (переклади якого І. Франко, як відомо, зараховував до підвалин нової української літератури), Лесі Українки, П. Грабовського, М. Вороного, Панаса Мирного, Г. Хоткевича, Я. Гординського, а серед сучасних майстрів – А. Гозенпуда, М. Бажана, І. Кочерги, В. Мисика, Л. Танюка, І. Стешенко, М. Рильського, Бориса Тена, І. Костецького, Д. Паламарчука, О. Тарнавського, Д. Павличка. Тепер українську Шекспіріану можна доповнити новим іменем – Василь Лящук, який стверджує:

– Шекспір, як і кожен геній людства, багатоликий. У новітніх часах саме він (не відкидаючи, очевидно, своїх попередників з «царства духа») стає символом європейської культури. Тому-то перекладати Шекспіра – означає входити в коло цивілізованих народів. І в кожному іншому культурному середовищі він являє щоразу своє нове обличчя. Шекспірів профіль має багато рис свого найуважнішого читача, тобто перекладача. Ясна річ, що ремесло перекладача – непросте.

Зрозуміло, це – різні Шекспіри, кожен з яких несе на собі видиму печать свого пересотворителя. У кожного з перекладачів – свій шлях до Шекспіра...

Василь Лящук, вказуючи на особливість сонетів, зазначає, що вони переважно написані протягом 1592-1598 років, а окремою книгою вперше видані 1609-го, розміром, який називається «п’ятистопний ямб». Кожен має чотирнадцятирядкову композицію, де перші дванадцять можна розділити на три строфи з чотирма рядками в кожній. У трьох катренах поет установлює тему чи проблему, а затим підсумовує її в прикінцевому дистиху, який іноді називають замком.

Загалом, перекладачі передають смисл інколи витонченіше, ніж оригінал., Василь Лящук прагне до більш творчого відтворення оригіналу. Недаремно Жуковський сказав: «Перекладач у прозі – раб, перекладач у поезії – суперник».

Над перекладами сонетів В. Лящук працював майже півстоліття, але найінтенсивніше в останні роки. Переклав усі 154 сонети В. Шекспіра, причому 150, 151, 153, 154 – з варіантами. Акцентував увагу на збереженні образів.

Відповідаючи на важке запитання «Що таке переклад: інтерпретація чи репродукція?» – Василь Лящук вважає, що не можна надмірно захоплюватись формою оригіналу та дослівно відтворювати текст, адже в епоху комп’ютеризації перекласти текст із своєрідною граматикою, із багатим класичним словником може й техніка. Передати ж слова переносного значення, людське відчуття, що присутнє в тексті за матеріальною оболонкою тексту, не під силу найскладнішому механізмові машини – з нього зникає легкість, природність поетичного виразу, і це вже не мистецький твір. Слово, вирване з контексту, не звучить у вірші; не відчувається міцного внутрішнього зв'язку всіх слів, фраз, поетичних рядків.

Наприклад, у 116 сонеті Шекспіра один із рядків Самуїл Маршак переклав таким чином: «Любов – мов в бурю піднятий маяк». Аналізуючи це місце, Василь Лящук дійшов висновку, що маяк не може підніматися в бурю, й пропонує читачам свій варіант фрази: «Любов – це в бурю рятівний маяк».

...Нові підходи до перекладу застосовували молоді представники 60-х, які вийшли на авансцену і яким не дали дограти п'єсу до кінця.

Бо не завжди сприятливі умови супроводжували український художній переклад у часи після розвінчання культу особи. 1978 рік – погром у періодичному виданні «Всесвіт», так звана чистка редакції, коли цей часопис зробився раптом недозволено популярним. Г. Кочур (провідний перекладач того часу) зазнав десятилітнього заслання у полярній Інті, а в 70-х роках він разом з М. Лукашем (останній – за листа на захист І. Дзюби) був виключений із Спілки письменників України і приречений на десятирічне недрукування.

У 70-ті роки, коли багато говорити не дозволялося, коли вилучалися, не публікувалися, «арештовувалися» нетрадиційні поезії, переклад залишався єдиною надією, чи не останньою можливістю самовираження. Багато поетів (зокрема – дисиденти) «втікали» в переклад, стаючи прозорим склом. Здебільшого популяризувалася англомовна література.

Працелюбності, натхненного завзяття, повсякденного неспокою, невдоволення досягнутим В. Лящукові – не позичати! Знову і знову повертається безсонними ночами до, здавалося б, таки остаточного варіанту – і править, редагує, уточнює, переписує, відгранює сам себе.

Скажімо, у книжці вибраного хорошою ж вдалася кінцівка 5-го сонета: «...Квітки згубили пишний блиск, росу, // Та зберегли все ж душу і красу». Ні, ось так звучатиме ліпше, позаяк і точніше, й художніше, й лаконічніше – на цілих три слова менше: «Квітки згубили пишні пелюстки. // Яса душі зосталась – на віки». Ще й у першому рядку (неісповідимі путі Твої, Господи!) рима внутрішня з’явилася: «квітки – пелюстки"... Гідний пошани, подиву і наслідування перелік можна і можна продовжувати... А прикінцеві двовірші часто стали навіть афористичними...

Мріючи відтворити ренесансну західноєвропейську особистість, з властивим їй способом мислення і почуттів, наш сучасник Василь Лящук разом із автором творить новий ідеал людини, визначальними рисами якої стали  універсальна освіченість, духовна свобода, гармонія розуму й почуттів.

Дмитро Кравець, кандидат філологічних наук, лауреат просвітянської премії імені Грицька Чубая

 

Твори В. Лящука

 

 

Лящук В. Тьмі наперекір : поезії / В. Лящук. – Рівне, 1998. – 39 с.

Лящук В. Почаївська мозаїка : вірші / В. Лящук. – Рівне, 1992. – 32 с.

Лящук В. Дзвіниця : поезії / В. Лящук. – Рівне : Рівнен. друк., 2008. – 111 с.

Лящук В. Запахла нехворощ і м`ята : вибрані поезії та переклади / В. Лящук. – Рівне : Волин. обереги, 2010. – 383 с.

Лящук В. Нас не буде – буде наша спрага : поезії / В. Лящук. – Рівне : Азалія, 1997. – 55 с.

Лящук В. Моє помешкання : вірші, переклади, рец. / В. Лящук. – Костопіль : РОСА, 2005. – 155 с.

Лящук В. Ноша бджоли : поезії / В. Лящук. – Рівне : Волин. обереги, 2000. – 127 с.

Лящук В. Юності щемливий плин : тріолети, мініатюри, переклади / В. Лящук. – Рівне : Волин. обереги, 2009. – 140 с.

Лящук В. «Жасмином пахне весняний Почаїв…». «Звичайній людині…». «Майдану стяг…» : вірші / В. Лящук // Майдан. Війна : збірник. – Рівне : Волин. обереги, 2014. – С. 54-55.

Лящук В. [вірші] / В. Лящук // Рівне літературне : антологія. – Острог : Острозька академія, 2013. – С. 202-209.

Шекспір В. Сонети. / В. Шекспір ; пер. укр. В. Лящука з паралельним англ. текстом. – Рівне : Волин. обереги, 2013. – 200 с.

 

Література про творчість

 

 

Климець Ю. Привіт, Васильку! / Ю. Климець. – Рівне : Волин. обереги, 2014. – 147 с.

Епістолярна спадщина Юрія Климця, уродженця села Шпиколоси Кременецького району Тернопільської області, до рівненського письменника, перекладача Василя Лящука.

 

Кравець Д. Драматичне й оптимістичне в житті та творчості [рівненського поета, члена Національної спілки письменників України] Василя Лящука / Д. Кравець // Шекспір В. Сонети / В. Шекспір. – Рівне : Волин. обереги. – 2013. – С. 5-27.

Про життя і творчість рівненського поета, перекладача, Василя Кіндратовича Лящука, який народився 1 березня 1948 року в селі Старий Почаїв Крем’янецького району Тернопільської області. Після закінчення Рівненського державного педагогічного інституту проживає у Рівному.

 

Лящук Василь Кіндратович // Пащук І. Літературно-краєзнавча енциклопедія Рівненщини / І. Пащук. – Рівне : Обереги, 2005. – С. 112.

 

***

 

Береза Ю. Незрячий володар сонця [– поет Василь Лящук з Старого Почаева, що на Тернопіллі, який працював на Рівненському навч.-вироб. п-ві УТОС] / Ю. Береза // Рівне Час. – 2005. – 20 січ. – С. 6.

Береза Ю. Незрячий володар сонця / Ю. Береза // Вільне слово. – 2008. – 4 берез. – С. 6.

Береза Ю. Незрячий володар сонця / Ю. Береза // Погорина. – 2008. – Вип. 4-5. – С. 255-256.

Береза Ю. Незрячий володар сонця / Ю. Береза // Рівненський діалог. – 2008. – 7 берез. – С. 7.

Бичковська О. На крилах кольорових снів : сліпий перекладач і письменник із Рівного [Василь Лящук] за 10 років переклав українською мовою 154 шекспірівські сонети / О. Бичковська // Пенсійний кур'єр. – 2014. – 18-24 лип. – С. 13.

Бондючна Ю. Під дахом трударя / Ю. Бондючна // Зелені шати. – 2011. – 25 берез. – С. 4.

Бондючна Ю. Під дахом трударя / Ю. Бондючна // Погорина. – 2011. – № 16/17. – С. 224-225.

Глодя К. Шекспір у Рівному / К. Глодя // Голос України. – 17 жовт. – С. 20.

У рівненському видавництві «Волинські обереги» побачила світ книга «Вільям Шекспір. Сонети. Переклад українською мовою Василь Лящук».

Комаровський В. Світ німий, коли не чути неньки... / В. Комаровський // Вільне слово. – 2013. – 16 квіт. – С. 7.

Кондратюк А. Життя у слові : [про творчість поета В. Лящука] / А. Кондратюк // Надслучанський вісник. – 2006. – 21 жовт. – С. 6.

Снісаренко С. Рівнянин переклав українською сонети Шекспіра / С. Снісаренко // Сім днів. – 2013. – 21 листоп. – С. 9.

Рівненський літератор Василь Лящук переклав сонети Шекспіра на українську мову, які увійшли до книги «Вільям Шекспір. Сонети. Переклад українською мовою Василя Лящука».

Цецик П. «Тьмі на перекір» / П. Цецик // Слово і час. – 2008. – 14 берез. – С. 4.

Шклярук В. Сонети Шекспіра переклав рівнянин, котрий живе «тьмі наперекір» / В Шклярук // Вільне слово. – 2013. – 21 листоп. – С. 13.

У Рівненській обласній науковій бібліотеці презентували книгу «Вільям Шекспір. Сонети. Переклад українською мовою Василя Лящука», в якій вміщено 154 твори класика світової поезії.

Ющук Б. Незрячий володар сонця : [про рівнен. поета В. Лящука] / Б. Ющук // Рівненський діалог. – 2005. – 23 верес.

Ярмолюк Н. Гармонія розуму й почуттів / Н. Ярмолюк // Надслучанський вісник. – 2014. – 4 листоп. – С. 5.

 

Інтернет-ресурси

 

Лящук Василь Кіндратович [Електронний ресурс] // Вікіпедія – вільна енциклопедія : сайт. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Лящук_Василь_Кіндратович. – Назва з екрана.

 

Кошіль І. Незрячий поет Василь Лящук володіє даром передбачення [Електронний ресурс] / І. Кошіль // Місто. Там, де ти живеш : сайт. – Режим доступу: http://www.gazeta-misto.te.ua/nezryachyj-poet-vasyl-lyaschuk-volodije-darom-peredbachennya/. – Назва з екрана.

 

Ковальський В. Незрячий поет Василь Лящук написав більше тисячі віршів і видав вісім поетичних збірок [Електронний ресурс] / В. Ковальський // Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» : сайт. – Режим доступу: http://www.vmurol.com.ua/index.php?idd=us_publication&group=3&us_publication=918. – Назва з екрана.

 

Незрячий рівнянин 10 років перекладав Шекспірові сонети [Електронний ресурс] // ІА «Ервеюей» : сайт. – Режим доступу: http://erve.ua/news/society/blind_r_vnyanin_10_rok_v_perekladav_sheksp_rov_soneti_.html. – Назва з екрана.

 

Шарманська О. Доторкнутися до світла [Електронний ресурс] / О. Шарманська // YouTubeua : сайт. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=apjBXtAqQ1Y. – Назва з екрана.

 

Анна Христофорова



Коментарі (0)



усі виставки »